Чужа гра

Не любив цього свята. Саме перед Новим роком вийшов на волю. Закінчувався 1987-й. Йому шістнадцять. У кишені — п’ятсот рублів, які зібрали з колонії Астаф’єви, і потертий костюм з чужого плеча. Квартира бабусі відійшла державі, він — бомж. Повертатися до циган не хотів. Святкував на вокзалі. Менти ганяли як собаку.

Став у нагоді номер телефону місцевого авторитета, що дав в інтернаті знайомий. Валентин опинився в потрібному місці у потрібний час. Цим авторитетом був дядько Сліпого… На той час Станіслав проходив у нього «школу молодого бійця» і готувався до вступу у київський інфіз. Тоді Сліпий не носив окулярів. Зір втратив згодом, потрапивши в автомобільну аварію, влаштовану конкурентами.

Валентин простував Хрещатиком, байдуже оглядаючи святкову красу вулиці. Почувався самотнім. Чужі міста гнітили. В чужих містах завжди холодно. І ліхтарі чужих міст світять непривітно.

Зайшов у кафе, замовив каву — помиї помиями. Вловив себе на тому, що Чорнопіль у нього почав асоціюватися з рідним містом. Запалив. Треба на щось зважуватися. Погоджуватися на гру, що пропонує Сєнцов з Нарочицьким, переходити на бік Сліпого, чи залишитися в команді Анджея. Хоча тепер, коли Андрій сидить, почав більше почуватися чужаком поряд з Ангелом та Князем…

Перспективи — невизначені. З одного боку — Нагірна з нафтою та можливостями, з іншого — Князь назвав його партнером, пообіцяв частину в горілчаному бізнесі. Такі слова на вітер не кидають. А Сліпий радить не помилитися у виборі…

На порозі кафе з’явилася дівчина, ніби знайома. Так і є — Оленка, дружка на весіллі Андрія. Її усі називали не Лєна, не Олена, а Оленка. Дівчина замерзла і закоцюблими руками намагалася розкрити гаманець. Замовила чай і тістечко. Валентин чомусь зрадів їй.

— Оленко! — покликав.

Та озирнулася, впізнала, привітно кивнула, підійшла.

— Радий зустріти тебе в цьому Вавилоні, — галантно підсунув стільця. — Ти розквітла у столиці….

Говорив українською, бо на весіллі під час танцю докоряла, що не може вивчити рідну мову.

— Ты умеешь сказать приятное девушке, — відповіла з посмішкою. — А я уже успела отвыкнуть, что можно встретить в городе знакомую рожу, это не Чорнополь!

Валентин теж перейшов на вітчизняний варіант російської мови:

— Чем занимаешься?

— Помнишь, раньше в «Перці» рисовали американского доходягу с плакатом: «Ищу работу»? Этим и занимаюсь.

Коротко розповіла про поганих подруг Ірину і Інну.

— Без копейки осталась, — зітхнула. — Завтра ехать домой, а я-а-а… Не знаю, возвращаться в Чорнополь, или искать работу…

— Хочешь выпить?

— Хочу, аж муркочу, — настрій ні к чорту.

Валентин помітив, що дівчина справді погарнішала, одягнута була у модні речі, тендітні пальчики доглянуті.

Замовив мартіні, коньяк, вечерю.

— Как тебе здесь? — запитав.

— Одиноко. Пока была на работе — нормально, а теперь схожу с ума. Откровенно говоря, возвращаться не хочется… подруги, соседи только будут рады моей неудаче.

У неї приємний тембр голосу, лукавий погляд сірих очей, пухкенькі вуста. Напевне, їх солодко цілувати.

— Попытаюсь тебе помочь, — враз вирішив Валентин. — Сегодня же; завтра должен выезжать в Чорнополь…

Валентин набрав номер телефону:

— Стас, надо перебазарить… Тебе заказали оркестр.

Сліпий призначив зустріч у їдальні Будинку офіцерів.

Валентин відімкнув зв’язок і сумно глянув на Оленку:

— Жребий брошен. Встретимся в девять часов… Где?

— Заїжджай до мене на Комарова, знаєш, де це?..

Невдовзі Кіря був на Печерську і розповів про розмову в сауні.

— И чë делать будем? — запитав Сліпий.

— Я должен сделать своє дело.

— В пр-рынципе мне надоели эти игры. Допустим, буду знать, что обстреляют мою машину, одену бронежилет… А где гарантии, что твои ворошиловские стрелки случайно не сделают мне лишнюю дырку.

— Потому-то я здесь.

— Кто будет исполнителем?

— Думал, Астафьевы, но они по части дырок спецы. Найму двоих торпед и левых оруженосцев. Серьезных людей не будет.

— Предупредишь меня, я сдам этих «санчо пансов» ментам.

— Мне скажут готовить новое покушение.

— Собирай своих пацанов и иди под меня. Мне нужны люди.

— Пока у меня свои планы.

— В пр-рынципе, скоро начнется такой передел территорий, что еще не снился бандитам. Они по дуре воюют друг с другом, но играют этим на руку ментам. А менты не понимают: когда не станет нас, сюда придут чечены и московские воры.

— Все это лирика, — зітхнув Валентин. — Лично мне похую, кто здесь будет заправлять. Я без работы не останусь. Но сейчас знаю одно: убивать тебя не хочу и не буду.

— Значит есть время подумать, как все сделать красиво.

—… У меня к тебе просьба. Знакомой нужна работа, долларов на шестьсот… Ее Осман уволил.

— Я слышал про проблемы Османа, — посміхнувся. — … Любовь?

— Да нет, просто хорошая девчонка.

— Пусть завтра обратится в «Имидж-классик», ее примут…

Через півгодини Валентин був в Олени. Зайшовши у квартиру, наче наштовхнувся на своє минуле. У такій кімнатці колись теж мешкав: обшарпані стіни, перехняблені меблі, потовчений диван і старий телевізор. На кухні — раритетний холодильник, закопчені стіни. Тут здавна жили лише квартиранти. Хоч Оленка зробила все, щоб створити затишок: почепила на вікна куртини, на стіни — килимки, кілька іконок, карту Києва.

— Я домовився за роботу, завтра й підеш, — повідомив з порога.

Дівчина зраділа. Валентин вирішив з нею підійти в «Імідж-класік», бо ж доведеться згадувати ім’я Сліпого. Краще, щоб Оленка не чула.

… Він не любив горілку, але випив кілька чарок. Оленка щебетала, розповідала про сусідів-негрів, що торгують наркотиками, про сусідку, чотирнадцятирічну повію. Похвалялася, що її Ромасик — головний редактор «Бізнес-інформу». Кіря знехотя усміхався, спроквола відповідав, але поглядом роздягав дівчину. Потім пішов у магазин по коньяк, а коли повернувся, Оленка постелила одну постіль.

Валентин відставив убік сумку і ґвалтовно взяв її. У неї було гаряче піддатливе тіло, соковиті губи. Дівчина солодко стогнала і скрикувала від задоволення, вигиналася змією в його руках. Іноді здавалося, що втрачала свідомість, але вмить отямлювалась і дивилася на партнера божевільними скляними очима.

Через півгодини вони лежали на розваленому вщент дивані. Стоси книг, що слугували підпорами і вирівнювали матраца, розвалилися. Олена задихано промовила:

— Никогда не думала, что можно так… По-настоящему… Ты такой сильный, резкий. Мне никогда не было так хорошо.

— Врешь, наверное.

— Нет. Роман занимался этим часами, но он эгоист.

— С мужчиной в кровати нельзя говорить о других.

— Можна, если видишь его в последний раз.

— Хочешь, поедем машиной в Чорнополь?

— После того как решим с работой?.. Давай!

… Коли приїхали до Чорнополя, Оленка взяла у Валентина в борг двісті доларів і купила Романові сигнет, як той просив.

28

Анджея випустили із СІЗО тридцятого грудня. Спрацювала дружня команда: Швець — Гаркавий — Краснов. Одного зека, що перебував за ґратами, почали жерти докори сумління — він написав заяву про свою причетність до крадіжок з квартир громадян Мордехая Вулфсона, Зої Верхарн та інших. Повідомив, що передав викрадені цінності в рахунок погашення боргу Ковалю. Йому влаштували слідчий експеримент на квартирі, яку пограбував. Під час експерименту зеку вдалося накивати п’ятами. Потім Максимів отримав інформацію про перебування втікача в Чехії.

Кримінальний люд Чорнополя святкував звільнення Анджея. Зустрічати його під в’язницю приїхали: мама, що приписувала заслуги у визволенні сина собі, Гуцул, Гаркавий, Краснов, Шарик і Карась. Ірина стояла між ними, як першокласниця і плакала. Андрій обняв і розцілував її, прошепотів на вухо: «Я так за тобою скучав!». Він відпочив, підкачав м’язи.

Невдовзі кортеж з десяти розкішних машин від’їхав від в’язниці. В дорозі почали стріляти шампанським.