Три тисячi смертей

Дізфайндер стріпнув чуприною.

— Що? — глянув на нього американець.

— Та так, — поморщився той. — Глюки.

Постріли припинились.

— Пішли, — кивнув Юр. — Може там хтось залишився — особливо розумний. Гансе, дивись не торохни.

— О'кей, — у навушниках почувся короткий смішок.

Вони, почергово прикриваючи один одного, скочили у розбите вікно — й одразу розкотилися в різні боки, притислись до стін, поводячи автоматами, але виявилось, що в тому нема потреби. Двох чергових за великим пультом посікло осколками, ще один труп звісився з протилежного підвіконня — й все те було освітлене лише вогнищем з електростанції.

Утім, один вогник на пульті ще блимав — й Сапер недбало торохнув його прикладом.

— Дуже вдало, — прокоментував Дізфайндер. — Це був зв'язок Із казармою. Зараз би поговорили.

— Та й чорт з ним, — зморщився Пітер. — Іншим разом. Пішли, бо спекотно стає.

Вікна в казармі блимали мінливим червонуватим світлом. Юр спочатку подумав, що то відблиски пожежі, потім придивився й згадав про гасові лампи.

— Гасові? — Сапер мало не вдавився. — А про акумулятори тут щось чули?

— Отам твої акумулятори, — Юр недбало махнув рукою кудись за спину, американець машинально озирнувся — й, мало не осліпнувши від вогню, зрозумів.

— Гм. Розумно.

— Ти про акумулятори?

— Ні, про гасові лампи.

— Я дивуюся, де вони їх заправили. Раніше вони стояли сухі-сухісінькі, як іракські танки. Мабуть, тут світло вирубують тепер досить часто.

— Мабуть.

З казарми вискочив натовп — точніше спробував вискочити. Двері виявилися завузькими, й найманці, особливо не прицілюючись, загнали всіх уцілілих назад. Кілька солдатів залишились на бетоні.

— Оте вікно бачиш? — тицьнув пальцем Дізфайндер.

— Ну.

— Гранату докинеш?

— Ну.

— Ну то кидай. То кімната зберігання зброї.

— З вікном ?! — не повірив американець.

— Угу.

— Оце дають...

Він розмахнувся й пожбурив гранату просто у вказане вікно. Дзенькнуло скло. З отвору долинув багатоголосий зойк, потім гримнув вибух — й з вікна вихопилась хмарка диму й пилу.

З вікон першого поверху заторохтіли черги — стріляли наосліп. Сапер розмахнувся знову — й історія повторилась. Тепер лише одне вікно огризалось вогнем — стріляв хтось розумний — не професіонал, звичайно, але непогано, як на аматора. Давши чергу, невідомий захисник ховався під прикриття стіни, або й перекочувався до сусіднього вікна, й декілька куль свиснули над головами найманців.

— Піте!

— Чую...

Ще одна граната описала гарну, як у підручнику, дугу й зникла у розбитому вікні. Запала тиша. Гримнуло. Майже одночасно розчахнулось вікно з протилежного боку казарми, неясна постать викотилась у траву й розчинилася в темряві.

Піт рипнувся було за ноктовізором, але Дізфайндер махнув рукою й скривився:

— Облиш. Один утікач погоди не зробить.

Із хащів, в яких заховався солдат, раптом викотився собака, радісно підстрибнув — метри на півтора — й закрутив хвостом, що став схожим на вертоліт. Морда його була закривавлена.

— Порядок, — кивнув Піт. — Давайте ще вантажівку підпалимо...

Машина горіла весело і яскраво, Юр кілька разів з насолодою вдихнув гаряче повітря, ще раз озирнувся, наче запам'ятовуючи навколишній пейзаж, й нарешті, махнув рукою — мовляв, поїхали.

"Уазик" застрибав по бетонці, коли позаду блиснуло, наче в грозу, й розлігся гуркіт — та такий, що Сапер округлив очі й запитально поглянув на Дізфайндера.

— А я знаю? — знизав плечима той. — Хіба що соляра?

— Чи у підземній цистерні?

— У ній.

— А. Мабуть.

На них чекали.

Біля непоказного, навіть непомітного на перший погляд повороту стирчав, наче опудало посеред городу, ВАІшник [11] — у білому шоломі і в такій же білій портупеї. У світлі фар він здавався схожим на якийсь пам'ятник.

— У кущах машина! — насторожився Калібр, оглядаючи пейзажі у ноктовізор. — Двоє... ні, троє... з металом... схоже на автомати.

— А ти думав, тебе квітами зустрічатимуть? — пробурчав Піт, відтягнувши затвор.

— Заховай, — поморщився Дізфайндер. — Спробуємо відбрехатись.

Американець знизав плечима, але зброю опустив.

"Опудало" недбало махнуло жезлом, Юр акуратно зупинив машину просто поруч з ВАІшником, прочинив двері — але не встиг і слова сказати, як військовий кинувся на землю і щось загорлав.

Автомат Піта запрацював першим, секундою пізніше став стріляти Ганс — обидва наосліп лупили по кущах. Юр пирхнув, не поспішаючи, витяг пістолет й два рази вистрелив у голову ВАІшника. Білий шолом розколовся, з темної тріщини потекла кров і щось схоже на рідкий розчин цементу. За мить стрілянина вщухла.

— Переодягнемося? — запропонував Калібр.

— Не варто, — Дізфайндер хряпнув дверцятами. — ВАІшникам на позиції нема чого робити.

— А до них?

— А до них — двадцять кілометрів, — посміхнувся Сапер. — Он, просто за отим пагорбом.

"Пагорб" здіймався над землею щонайменше на п'ятсот метрів.

Дорога проходила невеликою сідловиною, більше схожою на перевал, й звичайно, караул на тій щілині було вже попереджено. Стріляти почали ще до того, як побачили "Уазик". Юр витиснув гальма й прихилився.

— Йолопи, — знизав плечима американець. — Чому їх учили?

Спокійно, неначе на тренуванні, він викотився з машини, піймав на мушку один спалах, випустив коротку чергу, відкотився на кілька кроків й повторив усе з початку.

— Скільки їх там, не розбереш?

Калібр трохи підняв голову.

— Двоє або троє.

— Ну то поїхали.

Юр кивнув, посміхнувся й рвонув з місця так, наче за ним на танку гналися. Десь збоку запізніло затріщали черги, заблискотіли червоні спалахи й донеслись розпачливі крики.

— ...а може й більше, — закінчив Ганс.

Дорога закінчились раптово — просто посеред поля. Далі йшла ледь накатана колія, але американець застережливо підняв руку й присвітив ліхтариком попереду.

"Стой!" — безгучно волала табличка на колючому дроті. "Стреляют без предупреждения!".

— Брехня! — відрубав Дізфайндер. — А от міни — можуть бути.

Справді, трохи далі на стовпчиках, що підтримували дріт, цілими гронами рясніли ребристі темно-зелені циліндри.

— Дурниці, — сплюнув Пітер. — Хіба то міни... Сама імітація. Сапере!

Пес зраділо підскочив й запитально поглянув на людину.

— Тримай! — американець витяг зі свого схудлого наплічника величеньку коробку й тицьнув чотириногому напарникові в зуби.

— Повзи!

Собака зіщулився й слухняно рушив уперед — просто під колючим дротом.

— Ви б залягли, — порадив Піт. — Всяко буває.

Обидва найманці одночасно гепнулись на землю — як стояли.

Собака тим часом доповз до кабеля, що тягся до кожної міни, запитально оглянувся.

— Уперед! — вже голосніше гукнув хазяїн.

— А ти чого не заляжеш? — поцікавився Ганс, обережно піднявши голову.

— Іди до біса. Сапере, лежати!

Німець ображено пирхнув й знову притиснувся до свого виямку.

— Сапере, покинь! Сапере, до мене! Сапере, повзи!

Дізфайндер перекинувся на спину й уважно роздивлявся зоряне небо. "Яка дивна штука... — чомусь полізли в голову непрошені думки. — З точки зору он тієї блакитної зірки, вся наша метушня на цій порошинці не має ані найменшого значення. Коли світло від нашого сонця долине до неї, від усіх нас уже й пороху не залишиться..."

— Хлопці, принишкніть, — американець теж заліг, притис до себе собаку й тримав у руках невеликий, знайомий уже всім пульт. — І роти відкрийте!

Міни рвонули одночасно — Дізфайндер так ніколи й не взнав скільки ж разом. Вибух кожної був порівняно слабким, але всі разом вони струснули гору, наче невеликий землетрус. Хмара осколків тенором проспівала щось над головами, пошматувала траву й вщент порвала колючі дроти.