Три тисячi смертей

— А скільки від переправи до бункера?

— Кілометрів сорок. Що, пропонуєш пішки?

— А що вдієш?

— Тьху! Сапере, стрибай у машину. Вартовим будеш.

Пес закопилив губу й розлігся біля колеса "уазика".

— Ставлю всю свою пайку за цю роботу — командир частини відбрехався свого часу додатковим маскуванням, — вилаявся Дізфайндер десь на десятому кілометрі.

— Відбрехався від чого? — знехочу перепитав Калібр. З великим рюкзаком за плечима, у пропиленому наскрізь одязі він нагадував чи то військовополоненого, чи то навпаки — сержанта наступаючої армії, що вже встиг урвати якісь трофеї.

Проте, рюкзаки мали на спинах усі, а Сапер ще й тягнув у руці валізку з ноутбуком.

Було спекотно. Ліс дихав прохолодою, але ще на початку переправи Дізфайндер спокійним голосом попередив про велику кількість кліщів, три відсотки яких мають вірус енцефаліту. Грати у таку лотерею ніхто не захотів, й солдати нахабно йшли посеред дороги, піднявши коміри мундирів й тільки мріючи про те, щоб зняти кашкети.

Вартового вони побачили здалеку — той виніс з будки подертого стільця, повісив автомат на спинку й нахабно куняв.

— Егей, хлопче, — потицяв стільця ногою Дізфайндер. — Ти на посту, чи де?

Солдат ліниво розплющив очі, закинув на плече автомат й лише тоді виголосив:

— Стій, хто йде?!

— Ну, нарешті, — незадоволено пробурчав Юр. — Капітан Тараканов зі штабу дивізії. Де ваш начкар?

— У бочці, де йому бути, — знизав плечима солдат. — Кажіть пароль і проходьте.

— Звідки я знаю пароль, дурню, коли з вами зв'язку нема? Дізфайндер так натурально вдавав гнів на недоумкуватого солдата, що Піт аж замилувався. — Чого, ти думаєш, ми пішки теліпаємось?

— "Варшава" сьогодні пароль, — втомлено відповів вартовий. — Тільки начкарові не кажіть, що то я сказав.

— Добре, добре, — пробурчав Юр. — Пішли.

Офіцери, крекчучи зовсім по-російськи, позакидали на плечі рюкзаки й рушили далі. Лише метрів за сто Дізфайндер зауважив на долоні Калібра рубчаті відбитки "Глоку".

Вхід у "бочку" охороняв ще один вартовий — цей солдат стояв, як належить, й навіть сакраментальне "Стій, хто йде?" вигукнув здалеку — метрів за десять.

— "Варшава", — стомлено відмахнувся Дізфайндер. — Що, зв'язку ще й досі нема?

— Кажуть нема, — знизав плечима солдат. — Але точно ніхто не знає.

Двері мали розсовуватись — але, звичайно, стояли розкриті наскрізь й мали такий вигляд, наче для їх термінового закриття довелось би скликати роту солдатів. Піт сплюнув крізь зуби й щось пробурчав.

— Что? — оглянувся на нього капітан, що піднявся назустріч.

— Кінь в пальто, — рикнув Дізфайндер, вихоплюючи пістолет — але на цей раз першим виявився Калібр. Цвьохнув постріл, капітана відкинуло до стіни й вдарило потилицею.

— Давай, Піте! — але Сапер вже натяг протигаз й гарячково потрошив свого рюкзака, дістаючи вже знайомі пляшки й ампули з компонентами. Юр та Ганс поспіхом відійшли вбік — ближче до дверей.

За хвилину вниз, у коридор, полетіла перша пляшка, потім друга — для гарантії, ще за хвилину Дізфайндер вийшов надвір і пристрелив вартового, а Піт видерся на пагорб, що прикривав вентиляційну систему, й вкинув у кожну трубу ще по пляшці.

Вихід, як і минулого разу, запечатали кількома кілограмами семтексу.

Зовні "бочка" мала майже непошкоджений вигляд.

— Треба не забути того сонька на зворотному шляху пристрелити, — Сапер обережно, двома пальцями, відтягнув від щоки протигаз й закинув його подалі в кущі. — Щоб не приперся, бува.

— Угу, — кивнув німець. — До речі, Юре, у цього в магазині патронів нема.

— А що ти хотів? — здивувався Дізфайндер. — Хто ж солдатові зброю з патронами довірить? Ще підстрелить когось, і добре, якщо себе.

Піт знову покрутив головою, але промовчав.

Із командним пунктом, замаскованим під дачу, клопоту було найменше. Сивий прапорщик, що порядкував там, спокійно відчинив хвіртку — й отримав кулю. Напівголий солдат на вигляд азійського генотипу встиг лише широко розплющити очі — наступної миті йому більше не було чого розплющувати. Другий рядовий спробував було сховатись на кухні, але й те йому погано вдалося. Трупи покидали у бункер, потім туди спустився Дізфайндер, щоб вивести з ладу радіостанцію — але, піднявшись, лише махнув рукою — мовляв, там і так вже нічого не працює, тож найманці перерізали про всяк випадок дроти телефонів й спокійнісінько рушили далі.

— Нічого не міняється, — стиха пробурчав Дізфайндер. — Анічогісінько. Що за країна...

Поворот на передавальний центр вони примудрилися прогавити, але навряд чи то була заслуга тутешніх маскувальників — просто ліс дуже розрісся й дерева стирчали мало не посеред вузької бетонки.

— А ось тут треба обережнішими, — прокинувся Юр. — Людей на центрі багато, до півсотні, всі один одного знають і майже всі на поверхні. І патрони недалеко лежать.

Піт знизав плечима, звернув з дороги й вимкнув двигун.

Одразу ж після з'їзду з траси бетонку перегороджувала досить велика й відносно свіжа купа сміття.

— Сміттяр з міста до смітника не доїхав, — знизав плечима Дізфайндер у відповідь на запитальний погляд Сапера. — Все як і раніше. Де їдять, там і сруть.

І сплюнув.

Метрів через сто далі професійний погляд Ганса зауважив у густій траві виступ — й за хвилину солдати удачі обережно підняли кришку криївки: у металевому ящику лежало дбайливо загорнуте в покривало м'ясо, кілограмів з двадцять.

— А це кухар із солдатського раціону краде, — пояснив Дізфайндер. — Шкода, що ми поспішили — ввечері тут би гроші лежали, або горілка.

— Послухай, а... — почав Калібр, але Піт застережно підняв руку. За секунду він щось коротко прошипів, а ще за мить всі найманці вже лажали в кущах пообіч криївки.

У лісі шелеснуло.

З боку найгустішого чагарника гілки розсунулись, чиїсь очі обвели галявину підозрілим поглядом й зникли, потім гілки зашелестіли знову, й до сховку підійшов невисокий кремезний хлопчина в подертій, запраній гімнастерці — й чомусь без погонів. За плечима гостя теліпався такий самий мішок з простирадла і з такими ж червоно-кривавими плямами.

— Ого, — захоплено прошепотів Дізфайндер. — Масштаби ростуть. Раніше тут кілограмів по десять крали.

— Що воно за дезертир? — телефон у вусі майже не спотворював голосу, але чомусь додавав будь-якій фразі інтиму.

— Мабуть, кухар і є, — так само стиха прокоментував Юр. — Можемо зараз взяти й допитати.

— О'кей, — згодився Піт. — Калібре, страхуй. Дізфайндере, пішли!

На появу двох озброєних чоловіків кухар зреагував на диво спокійно, хоча мішок від несподіванки все-таки впустив. Сапер, про всяк випадок, дав йому пістолетом по голові, відтяг трохи вбік з відкритого місця й кількома штурханами під ребра привів до тями.

— Прізвище, ім'я, номер військового квитка, — монотонно прогув Дізфайндер.

— М-м-м-м... — застогнав "дезертир" й пробурчав ще щось нерозбірливе.

— Що? — перепитав Юр.

— М-м-м-мудаки! — раптом прорвало бранця. — Ну сказали б, що ціна змінилась, а для чого одразу по голові! Я ж можу й зовсім перестати працювати!

Кухар нахабнів на очах, і Піт, довго не роздумуючи, врізав йому ще — на цей раз по ключиці.

— Ой! — вереснув полонений так, наче його підрізали. — То ви...

— Я запитую ім'я, прізвище та номер квитка! — так само монотонно наполіг Дізфайндер.

— М-міхаіл... В-валєрін...номер... забув...

Аж тепер Піт побачив в очах ворога те, чого домагався з самого початку — страх. Страх не перед місцевими злодюгами, що могли набити морду за крадіжку в "своїх" або за "неякісний товар", а забобонний, тваринний жах перед абсолютно незрозумілою жорстокістю, той переляк, після якого людина викладає все, що знає, про що здогадується й про що не має ані найменшого уявлення — аби лишень швидше задовольнити незрозумілих напасників, аби лишень швидше усе скінчилось...