Мiй чоловiк — пiнгвiн

Розрахувалася за каву. Попленталась до виходу. Важкі сумки обривали руки. Особливо та, у котрій лежала картопля. Такий тягар! Викликала таксі. Поїхала додому.

Зайшла на кухню і заходилась сортувати покупки: авокадо, депілятор; картопля; Бетховен…

— Просто неподобство, — відірвав мене від справи чоловік, витягуючи з кишені якийсь папірець. — Сьогодні прийшов рахунок за телефон. Повідомляють, ніби ми заборгували за попередній місяць.

— Справді?

— Але цього не може бути! Я чудово пам'ятаю, що ти оплатила попередній рахунок.

— Можливо й так… Я вже забула.

— А я ні. Це було того дня, коли ти пішла на пошту, а повернулась з палками до лиж. Я ще дивувався: навіщо тобі влітку лижі, тобто палки, адже лиж ми не маємо. А ти щось розповідала про розташування планет у зоні Вогню, про якийсь енергетичний вакуум… я так і не второпав. Треба буде завтра вранці з'ясувати питання із телефоном.

— Я сама з'ясую, дай мені той рахунок.

— Тримай, якщо хочеш. А це що? — чоловік, узявши до рук новенький босоніжок, уважно роздивлявся перламутровий ремінець і тонюсінькі підбори-шпильки. — Ніяк не збагну логіку жіночої моди. Особисто я волів би мати на вересень щось тепліше, на шнурівках…

— Та певне! А ще краще — калоші! — обурилась я, забрала у нього з рук взуття і пішла до кімнати.

— Я йду за цигарками, нам нічого не треба купити? — долинуло з кухні.

— Начебто ні… Ой! Пакети для сміття! Зайди у господарський магазинчик навпроти.

Наодинці розібрала решту покупок. Я не мала наміру демонструвати чоловікові всі куплені речі. Як йому пояснити, навіщо мені знадобились у вересні купальник і крем від засмаги? Я ж говорила: чоловіки нічого не тямлять у наших справах. До того ж, я була трохи не в гуморі тому, що забула в кав'ярні журнал. Добре, хоч гороскоп встигла прочитати.

КАМ'ЯНЕ ПЛЕЧЕ

Від природи я ляклива і нерішуча. Мені вкрай потрібне сильне чоловіче плече. І не чиє-будь, а Його кам'яне плече.

Він оцінив мою прихильність, але сказав, що йому сумно. Сумно, бо талант приречений на злидні й самотність.

Я запевнила, що злидні мене не лякають, а самотність спробую трохи скрасити.

Він відповів, що я трохи схожа на його колишню дружину, тільки у тої було розкішне біле волосся.

Я пискнула, що на роль дружини не претендую, а маю за щастя спробуватися на Музу.

Він мовчки глянув на мене і випив залпом рештки коньяку. Усі 400 грамів.

Я заплатила за три розбиті фужери, два люстерка, сорок тарелів, вісім носів і одну зламану щелепу, дала «на чай» офіціантові, хабара міліціонеру і по голові охоронцеві, закинула бездиханне тіло у таксі і повезла додому. До свого дому, оскільки колишня дружина Таланта прибрала до рук не лише двох дітей, а й спільну нерухому власність.

Він творив.

Я читала студентам лекції із французької граматики, насвистувала «Only you», чистила картоплю і, затамувавши подих, мила Його пензлі. Заодно перефарбувалась на блондинку і зробила хімічну завивку.

Він творив. І трохи непокоївся, що одного разу Його покине натхнення. Бо натхнення потребує належних умов праці.

Я продала бабусині коштовності, розтрощила стіну між залою та їдальнею й обладнала майстерню.

Він творив. І панічно боявся, що одного разу від перевтоми у Нього впаде гемоглобін. Це дуже небезпечно. Коли в Художника падає гемоглобін, опускається все, навіть руки.

Я оволоділа основами японського масажу, китайської медитації, індійського ексгібіціонізму та купила для Нього комплекс вітамінів, збагачених залізом.

Він сказав, що моє біле волосся нагадує паклю і що він хоче на море.

Я заробляла репетиторством, перекладала французькою «Телефонний довідник Перемишлян», платила за світло й гарячу воду і купила Йому путівку на Адріатичне узбережжя.

Він сказав, що не може сидіти на моїй шиї, а бовдур Мацапура не хоче купувати Його картину.

Я сказала, що собі на шию сісти не дозволю нікому і взяла ще кількох учнів для приватних уроків.

Він повернувся з Адріатики і сказав, що йому не подобаються мої сині капці та зелені кола під очима.

Я нічого не сказала, бо мені вони також не подобались.

Одного разу Його покинуло натхнення і Він сказав, що наразі розроблятиме на комп'ютері святкові листівки, аби не сидіти, склавши руки. Але телепень Мацапура не купив жодної. Тоді Він впав у депресію, розтрощив монітор і сказав, що хоче творити на закаканому голубами горищі, бо справжнє мистецтво має бути голодним.

Я сказала: «А як же гемоглобін?» і купила новий монітор.

Він сказав, що я нічого не тямлю в живописі, бо в житті не брала до рук пензля.

Я взяла до рук пензля і спробувала намазюкати Адріатичне море. Потім птахів на світанку. Наталку в барвистій хустині. Я робила це в проміжках між лекціями та приватними уроками, а ночами малювала на комп'ютері рожевих зайчиків. Вони знімали стрес.

Він реготав над моїми полотнами і сказав, що, якби мене вчили живопису з пелюшок, то в тридцять я вже, можливо, вміла б малювати «палка-палка-огірочок». Рожевих зайчиків він назвав «вибриками старої діви».

Одного разу ідіот Мацапура купив усіх моїх зайчиків і підписав контракт на виготовлення святкових листівок.

Він сказав, що з Мацапури бізнесмен, як із курячої цицьки бубен.

Кретин Мацапура організував виставку моїх полотен.

Він сказав, що Мацапура розуміється на мистецтві, як баран на аптеці.

Дегенерат Мацапура влаштував аукціон із розпродажу картин.

Він мовчки випив пляшку коньяку, поїхав у «Жорж» і влаштував бійку.

Картини чомусь розкупили. Переважно іноземці. Коли я повернулась додому з аукціону, він насвистував «Оnly you», чистив картоплю і, затамувавши подих, мив мої пензлі…

…І тоді мені стало сумно!

Він сказав, що це завжди так, бо талант приречений на сум і самотність (про злидні чомусь не згадав), але він постарається трохи її скрасити, хоча на роль законного чоловіка претендувати не наважується. Має за щастя бути моїм Музом. Або Мурзилкою.

Я мовчки випила 50 грамів «Мартіні», поїхала в «Жорж» і станцювала стриптиз на столі.

Він дав по голові офіціанту, по нирках міліціонерові і в око охоронцю, закинув бездиханне тіло в таксі і повіз мене додому.

Я сказала, що хочу на море. Сама. Назавжди.

Він сказав, що у його колишньої дружини криві ноги.

Я купила Йому закакане голубами горище разом із віллою. Собі я купила невеличкий двоповерховий будиночок в іншому місті. В іншій країні. Якомога далі від Нього та симпатяги Мацапури.

Картини я більше не пишу. Спогад про мистецтво і все, що з ним пов'язане, викликає в мене нервовий свербіж. Натомість я придбала дошку для серфінгу і мрію спробувати себе у водному спорті. Але куди мені! Води боюся, та й від природи я ляклива й нерішуча.

Щоранку з балкона власного будинку я тихцем спостерігаю за самотнім серфінгістом, який стрімко злітає на пінистий гребінь шаленої Адріатичної хвилі. Відважний, засмаглий красень. І у нього такі широкі, сильні, чоловічі плечі! Кам'яні!

ЩО СКАЗАВ КАМЮ?

Я щойно розпочала нараду, як зателенькала мобілка. Телефонувала Наталка. Серце передчувало недобре, бо через дрібниці вона переважно не турбує. Так і є. У слухавці чути схлипування:

— Наталю, щось серйозне?

— Дуже, — на мить вона замовкла і раптом зайшлася гучним риданням.

— Горе! Таке горе!

— Що трапилося?

— Ти уявляєш, я… я… я старію!!!

— Зрозуміло. Бери таксі і мерщій до мене в офіс!

Нараду довелося негайно припинити.

Наталка, бліда як смерть, влетіла до мого кабінету за десять хвилин. Не знімаючи плаща, гепнулася в директорське (тобто моє) крісло, дістала сигаретку і мовчки втупилась у стелю. В її очах була безмежна печаль, на щоках — вертикальні чорні смуги. А кажуть, що «Оріфлейм» не тече — брехня! Треба переходити на іншу парфумерну лінію.