Пастка-22

— Куди ви мене везете? — спитав він голосом, слабким від сорому й провини, все ще ховаючи погляд. Йому здалося, що його збираються звинуватити в зіткненні літаків та смерті Нейтлі. — Що я такого зробив?

— Може, ви стулите свою пельку, а ставити питання будемо ми? — сказав полковник.

— Не говоріть з ним так, — порадив майор. — Не обов’язково його ображати.

— Тоді нехай стулить свою пельку, а ми будемо ставити питання.

— Отче, будь ласка, стуліть свою пельку, а ми вам будемо ставити питання, — мовив майор доброзичливо. — Так буде краще для вас.

— Не мусите називати мене «отцем», — сказав капелан. — Я не католик.

— І я не католик, отче, — відказав майор. — Але я просто дуже побожний, і мені подобається називати усіх служителів Господа отцями.

— Він навіть не вірить, що в окопах є атеїсти, — хихикнув полковник і безцеремонно штовхнув капелана в бік. — Ану, капелане, розкажіть йому. Є в окопах атеїсти?

— Не знаю, сер, — відповів капелан. — Я ніколи не бував в окопах.

Офіцер на передньому сидінні швидко обернувся і виклично кинув йому:

— Ви і на небі не бували, хіба ні? Але знаєте, що небо є, адже так?

— Чи не знаєте? — запитав полковник.

— Ви вчинили дуже тяжкий злочин, отче, — сказав майор.

— Який злочин?

— Ми поки що не знаємо, — сказав полковник. — Але дізнаємось. Та точно знаємо, що він дуже тяжкий.

Зі скрипом шин автомобіль звернув з дороги біля штабу полку і, майже не збавляючи швидкості, проїхав повз автостоянку до чорного входу в будинок. Три офіцери з капеланом вийшли з машини. Єдиною колоною вони спустилися хиткими дерев’яними сходами в підвал і провели його в сиру, похмуру кімнату з низькою бетонною стелею і нетинькованими кам’яними стінами. В усіх кутках висіло павутиння. Велетенська стонога шмигнула по підлозі до сховку під водогінною трубою. Капелана посадили на дерев’яний стілець з прямою спинкою, що стояв за невеличким порожнім столиком.

— Будь ласка, чуйтесь як дома, капелане, — сердечно припросив його полковник, ввімкнувши яскраву лампу і скерувавши її просто в обличчя капеланові. Він поклав на стіл мідний кастет і коробку сірників. — Нам треба, щоб ви розслабились.

Капелан вирячився, не вірячи своїм очам. Його зуби зацокотіли, а кінцівки стали ватяними. Він відчув себе безсилим. Він зрозумів, що вони можуть робити з ним усе, що захочуть; ці жорстокі люди можуть затовкти його до смерті, ось тут, у підвалі, і ніхто не втрутиться, щоб його врятувати, ніхто, мабуть, окрім побожного і співчутливого майора з гострим лицем, який відкрив водогінний кран, так що вода голосно полилася до раковини, і повернувшись, поклав на стіл поряд із мідним кастетом відрізок важкого гумового шланга.

— Усе буде гаразд, капелане, — підбадьорливо мовив майор. — Вам нема чого боятися, якщо ви не винні. Чого ви так злякалися? Ви ж не винні, хіба ні?

— Певно що винний, — сказав полковник. — Винний як дідько.

— У чому винний? — благально запитав капелан, відчуваючи дедалі більше збентеження і не знаючи, в кого з цих людей просити пощади. Третій офіцер, без знаків розрізнення, мовчки причаївся осторонь. — Що я зробив?

— Саме це ми і хочемо вияснити, — відповів полковник і шпурнув капеланові через стіл блокнот і олівець. — Напишіть нам своє прізвище. Своїм почерком.

— Своїм почерком?

— Саме так. Де-небудь на папірці.

Коли капелан розписався, полковник забрав у нього блокнот і приклав його до аркуша паперу, якого вийняв із теки.

— Бачите? — сказав він майорові, який підійшов збоку і серйозно заглянув з-за його плеча.

— Почерки, здається, різні, — висловив здогад майор.

— Я казав вам, що це він зробив.

— Що зробив? — запитав капелан.

— Капелане, мене це дуже шокувало, — з глибоким докором в голосі закинув йому майор.

— Що шокувало?

— Слів не доберу — як ви мене розчарували.

— Чому? — дедалі тривожніше допитувався капелан. — Що я такого зробив?

— Ось чому, — відповів майор і, з виглядом розчарування і огиди, кинув на стіл блокнот, на якому розписався капелан. — Це не ваш почерк.

Від подиву капелан швидко закліпав.

— Певно що мій.

— Ні, не ваш, капелане. Ви знову брешете.

— Але я щойно сам розписався! — скрикнув капелан розлючено. — Ви ж бачили, як я писав.

— Саме так, — з гіркотою відповів майор. — Я бачив, як ви писали. Тому ви не можете заперечити, що це ви написали. А людина, яка може збрехати про свій почерк, буде брехати про що завгодно.

— А хто брехав про мій власний почерк? — закричав капелан, забувши про страх у раптовому нападі злості й обурення. — Ви збожеволіли чи як? Про що ви торочите?

— Ми вас попросили написати своє прізвище своїм почерком. А ви цього не зробили.

— Як це не зробив? Чиїм же почерком я написав, якщо не своїм?

— Чиїмось чужим.

— Чиїм?

— Оце ми і збираємось вияснити, — пригрозив полковник.

— Зізнавайтесь, капелане.

Капелан переводив погляд з одного чоловіка на другого зі щораз більшим подивом і тривогою.

— Це мій почерк, — із запалом ствердив він. — Де ж тоді мій почерк, якщо це — не мій?

— Ось тут, — відповів полковник і зі зверхнім виглядом кинув на стіл фотокопію солдатського листа, в якому все, крім звертання «Люба Мері», було закреслене, а цензор дописав «Я вмираю за тобою. Р.О. Шипмен, капелан Збройних сил США». Капелан почервонів, і полковник, глянувши на нього, зневажливо всміхнувся. — Ну то як, капелане? Знаєте, хто це написав?

Капелан відповів не відразу; він упізнав почерк Йосаріана.

— Ні.

— Ви ж читати вмієте, адже так? — глузливо провадив полковник. — Автор підписався своїм прізвищем.

— Тут моє прізвище.

— Значить, ви це й написали. Що і треба було довести.

— Але я цього не писав. І почерк тут не мій.

— Значить, ви написали це чужим почерком, — різко відповів полковник, знизавши плечима. — Ось що це значить.

— Та це ж смішно! — викрикнув капелан, йому раптом урвався всякий терпець. Стискаючи кулаки від шаленої люті, він скочив на ноги. — Я більше цього не потерплю! Ви чуєте? Щойно загинуло дванадцять чоловік, і я не маю часу на ваші дурні запитання. Ви не маєте права мене тут тримати, я просто цього не потерплю.

Не кажучи ні слова, полковник з силою штовхнув капелана в груди, і той повалився на стілець, знесилений і знову страшенно переляканий. Майор підняв відрізок гумового шланга і став погрозливо поплескувати ним по долоні. Полковник узяв коробку сірників, добув звідти одного і, приготувавшись ним чиркнути, сердито вичікував наступного знаку капеланової непокори. Капелан зблід і з перестраху не міг ворухнутися. Сліпуче світло лампи зрештою примусило його відвернутися; крапання води стало голоснішим і майже нестерпним. Капелан хотів почути, чого вони від нього хочуть, аби знати, в чому зізнаватися. Він напружено чекав, коли третій офіцер, за сигналом полковника, без поспіху відійшов від стіни і сів біля столу лише за кілька дюймів від капелана. Обличчя його було непроникне, погляд пронизливий і холодний.

— Вимкніть світло, — кинув він через плече тихим, спокійним голосом. — Воно дуже дратує.

Капелан ледь усміхнувся з вдячністю.

— Дякую вам, сер. І воду теж, будь ласка.

— Нехай тече, — сказав офіцер. — Вона мені не заважає. — Він трохи підсмикнув штанини, щоб не попсувати охайні складки. — Капелане, — спитав він недбало, — яке ваше віросповідання?

— Я анабаптист, сер.

— Досить підозріла релігія, правда?

— Підозріла? — перепитав капелан у простодушному здивуванні. — Чому, сер?

— Ну, я про неї нічого не знаю. Ви зі мною згодні, чи не так? Хіба це не робить її доволі підозрілою?

— Не знаю, сер, — дипломатично відповів капелан, затинаючись. Відсутність знаків розрізнення у співрозмовника пантеличила капелана, і він навіть не був певний, чи треба казати до нього «сер». Хто він такий? І чи мав він право його допитувати?

— Капелане, колись я вивчав латину. Гадаю, було б нечесно не попередити вас про це, перш ніж я поставлю наступне запитання. Хіба не означає слово «анабаптист» тільки те, що ви не баптист?