Пастка-22

Капелан невпевнено піднявся і відступив на кілька кроків.

— Я можу йти?

— Наразі так. Тільки не пробуйте покинути острів. Ми вас розкусили, капелане. Не забувайте, що ви в нас під наглядом двадцять чотири години на добу.

Було немислимо, що вони його таки відпустили. Капелан несміливо пішов до виходу, чекаючи, що йому в будь-яку мить безапеляційним тоном накажуть повернутись або перепинять на півдорозі важким ударом по плечах чи голові. Та його не зупинили. Затхлим, темним, вогким коридором він пройшов до сходів. Вибравшись на свіже повітря, він хитався і важко дихав. Тепер, на свободі, його переповнило непереборне почуття морального обурення. Він розлютився, розлютився як ніколи в житті, вперше зіткнувшись з такими звірствами. Він швидко йшов через просторе лунке фойє будинку, сповнений пекучої образи, спраглий помсти. Він не збирається більше цього терпіти, казав він собі, просто не збирається цього терпіти. Біля входу він помітив підполковника Корна, котрий біг нагору по широких сходинках, і подумав, як же йому пощастило. Глибоко вдихнувши для хоробрості, капелан відважно ступив навперейми полковникові.

— Підполковнику, я більше не збираюся цього терпіти, — оголосив він з палкою рішучістю і збентежено зауважив, що підполковник Корн продовжує бігти нагору, не звертаючи на нього уваги. — Підполковнику Корн!

Коротконога, неохайна постать старшого за званням офіцера зупинилась, повернулась і повільно пішла донизу.

— В чому річ, капелане?

— Підполковнику Корн, я хочу поговорити з вами про сьогоднішню катастрофу. Те, що сталося, — жахливо, жахливо!

Підполковник Корн помовчав якусь мить, розглядаючи капелана з блиском цинічної втіхи в очах.

— Так, капелане, це справді жахливо, — нарешті озвався він. — Я не знаю, як нам доповісти про це нагору, не виставивши себе в поганому світлі.

— Я не про те говорю, — твердо відрубав капелан без жодного страху. — Дехто з цих дванадцяти чоловіків уже відлітали свої сімдесят завдань.

Підполковник Корн засміявся.

— А чи була б катастрофа менш жахливою, якби всі вони були новачками? — в'їдливо спитав він.

І знову капелан був спантеличений. Аморальна логіка, здавалося, заганяла його в глухий кут на кожному кроці. Уже з меншою певністю він повів далі, і голос його затремтів.

— Сер, це просто неправильно примушувати льотчиків нашого полку робити по вісімдесят бойових вильотів, коли льотчиків з інших полків відсилають додому після п’ятдесяти чи п'ятдесяти п’яти.

— Ми подумаємо над цим питанням, — сказав підполковник Корн знудженим тоном і рушив знову. — Adios, падре.

— Що це значить, сер? — наполягав капелан пронизливим голосом.

Підполковник Корн зупинився з невдоволений виглядом і ступив крок униз.

— Це значить, що ми подумаємо, падре, — відповів він із сарказмом і зневагою. — Ви ж не хочете, аби ми щось робили, не подумавши?

— Ні, сер, мабуть, ні. Але ви вже про це думали, хіба ні?

— Так, падре, вже думали. Та щоб зробити вам приємність, ми ще трохи подумаємо, і ви будете першим, кого ми повідомимо, якщо приймемо рішення. А тепер adios.

Підполковник Корн знову розвернувся і побіг сходами догори.

— Підполковнику Корн! — вигук капелана примусив підполковника Корна ще раз зупинитися. Він поволі повернув голову до капелана, глянувши на нього понуро й нетерпляче. Слова ринули з грудей капелана схвильованим потоком. — Сер, я прошу вашого дозволу звернутися з цією справою до генерала Дрідла. Я хочу, щоб мій протест розглянули в штабі дивізії.

Товсті неголені щоки підполковника Корна раптом надулися від зусилля стримати регіт, і він відповів не одразу.

— Я не заперечую, падре, — сказав він з пустотливим пожвавленням, проте силкуючись виглядати серйозним. — Ви отримали мій дозвіл звернутись до генерала Дрідла.

— Дякую, сер. Думаю, це буде чесно — попередити вас, що я маю певний вплив на генерала Дрідла.

— Дякую за попередження, падре. А я думаю, це буде чесно — попередити вас, що ви не застанете генерала Дрідла у штабі дивізії. — Підполковник Корн злостиво вишкірився, а потім вибухнув переможним реготом. — Генерала Дрідла там немає, падре. На його місці генерал Пекем. У нас новий командир дивізії.

Капелан розгубився.

— Генерал Пекем!

— Саме так, капелане. А на нього ви маєте якийсь вплив?

— Ні, я навіть не знайомий з генералом Пекемом, — жалюгідно признався капелан.

— Це дуже зле, капелане, бо полковник Каткарт знає його дуже добре. — Кілька секунд підполковник Корн зловтішно хихикав, а тоді раптом урвав сміх. — І до речі, падре, — холодно застеріг він, штрикнувши капелана пальцем у груди. — Для вас із доктором Стабзом гра скінчилась. Ми добре знаємо, хто підіслав вас сюди скаржитись.

— Доктор Стабз? — капелан замотав головою і розгублено заперечив: — Я навіть не бачив сьогодні доктора Стабза. Мене привезли сюди троє незнайомих офіцерів, завели мене до підвалу без жодного на те права, і допитували, й ображали мене.

Підполковник Корн ще раз штрикнув капелана пальцем у груди.

— Ви чудово знаєте, що доктор Стабз постійно розказував льотчикам своєї ескадрильї, що вони не зобов'язані виконувати більш як сімдесят вильотів, — він неприємно засміявся. — Ну так от, падре, їм доведеться виконувати більш як сімдесят вильотів, бо ми переводимо доктора Стабза на Тихий океан. Отож, adios, падре. Adios.

Розділ 37

Генерал Шайскопф

Дрідла не стало, і на його місце прийшов генерал Пекем, та ледве встиг генерал Пекем переїхати в кабінет генерала Дрідла, як його блискуча воєнна перемога почала розвалюватися на очах.

— Генерал Шайскопф? — нічого не підозрюючи, перепитав він у сержанта, який доповів йому в кабінеті про щойно отриманий наказ. — Ви хотіли сказати — полковник Шайскопф, так?

— Ні, сер, генерал Шайскопф. Сьогодні вранці йому присвоїли звання генерала, сер.

— Ну, це дуже цікаво! Шайскопф? Генерал? В якому ранзі?

— Генерал-лейтенант, сер, і...

— Генерал-лейтенант?

— Так, сер, і він хоче, щоб ви нікому зі своїх підлеглих не видавали наказів, спершу не погодивши з ним.

— Щоб я здох, — буркнув здивований генерал Пекем, мабуть, вперше в житті вилаявшись уголос. — Карґіле, ти чув? Шайскопфа підвищили до генерал-лейтенанта. Б'юсь об заклад, що це звання призначалось мені, але помилково отримав його він.

Полковник Карґіл задумливо шкрябав своє масивне підборіддя.

— А чому він нам наказує?

Гладке, виголене, аристократичне обличчя генерала Пекема напружилось.

— Так, сержанте, — проказав він поволі, здивовано насупившись. — Чому він віддає нам накази, якщо він усе ще в Допоміжній службі, а ми — в бойовій бригаді.

— Це ще одна зміна, яка сталася цього ранку, сер. Усі бойові операції тепер у віданні Допоміжної служби. Генерал Шайскопф — наш новий командуючий.

Генерал Пекем пронизливо зойкнув.

— О боже! — завив він і, втративши усе своє самовладання, впав в істерику. — Шайскопф — командуючий? Шайскопф? — Він з жахом затулив собі очі кулаками. — Карґіле, з’єднай мене з Вінтерґріном! Шайскопф? Тільки не Шайскопф!

Нараз задзвонили всі телефони. Капрал вбіг до кабінету і козирнув.

— Сер, вас хоче бачити капелан з повідомленням про несправедливість в ескадрильї полковника Каткарта.

— Відправте його геть, відправте геть! У нас тут досить своїх несправедливостей. Де Вінтерґрін?

— Сер, на зв’язку генерал Шайскопф. Він хоче говорити з вами негайно.

— Скажіть йому, що я ще не приїхав. Боже мій! — вигукнув генерал Пекем, мовби щойно тепер усвідомив увесь жах цього нещастя. — Шайскопф? Таж він дебіл! Я витирав ноги об цього недоумка, а тепер він мій начальник. О Господи! Карґіле! Карґіле, не покидай мене самого! Де Вінтерґрін?

— Сер, колишній сержант Вінтерґрін на Іншому телефоні. Він цілий ранок намагається додзвонитися до вас.

— Генерале, я не можу додзвонитися до Вінтерґріна, — кричав полковник Карґіл. — Його номер зайнятий.