Пастка-22
Пастка-22 читать книгу онлайн
Антивоєнний твір «Пастка-22» (1961) — перший і найвидатніший роман американського письменника Джозефа Геллера (1923-1999), що базується на його власному бойовому досвіді бомбардира Повітряних сил США в час Другої світової війни. Головний герой, капітан Джон Йосаріан, вирішує рятувати своє життя, відмовляючись від додаткових бойових вильотів, та перепоною до порятунку стає Пастка-22 (англ. Catch-22). Використовуючи сарказм, чорний гумор, фарс, гротеск, автор наголошує на жорстокій абсурдності війни, висміює ідіотизм та користолюбність військової бюрократи. Оригінальний, комічний і жахливий, роман «Пастка-22» вважається шедевром сатиричної прози та одним із кращих літературних творів XX століття.
Переклад з англійської Олени Фешовець
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Сер, Йосаріан — мій друг, — заперечив Майло. — Я б не хотів, щоб через мене його знову відправили в бій. Я багато чим зобов’язаний Йосаріану. Чи не можна б зробити для нього виняток?
— О ні, Майле! — повчально закудахкав полковник Каткарт, шокований такою пропозицією. — Нам не можна розводити фаворитів. Мусимо до всіх ставитись однаково.
— Йосаріану я б віддав усе, що маю, — провадив Майло, і далі самовіддано вигороджуючи Йосаріана. — Але оскільки я нічого не маю, то й віддати нічого не можу, адже так? Отож, Йосаріану доведеться ризикувати нарівні з усіма, хіба ні?
— Все по-чесному, Майло.
— Так, сер, все по-чесному, — погодився Майло. — Йосаріан нічим не кращий за інших, і він не має права сподіватися на якісь особливі привілеї, адже так?
— Так, Майле. Все по-чесному.
Полковник Каткарт оголосив свій наказ про збільшення норми до вісімдесяти вильотів під вечір того ж таки дня, так що Йосаріан не встиг ані порятуватися від бою, ані переконати Нейтлі, щоб більше не літав, ані навіть змовитися з Добзом, щоб порішити полковника Каткарта, бо вже на світанку наступного дня раптом пролунав сигнал тривоги, в їдальні ще не встигли приготувати повноцінний сніданок, а льотчиків уже погнали до вантажівок, які на максимальній швидкості помчали на інструктаж і далі на аеродром, де гримкотливі заправники все ще помпували пальне у баки літаків, а метушливі команди зброярів поспіхом піднімали лебідками тисячофунтові фугаски у бомбовідсіки. Все робилось бігом, і механіки взялися прогрівати мотори, щойно заправники скінчили свою роботу.
Розвідка доповіла, що цього ранку німці збираються відбуксувати з сухого доку в Ла-Спеції виведений з ладу італійський крейсер і потопити його в каналі перед входом у гавань, щоб, коли армії союзників захоплять місто, позбавити їх глибоководного заходу в порт. Цього разу дані розвідки виявились точними. Довге судно було на півдорозі до гавані, коли літаки, зайшовши з заходу, рознесли його вщент прямим попаданням всіх бомб кожної ланки, що спершу сповнило льотчиків неймовірно втішною хвилею колективної гордості, поки їх не поглинув шалений вал зенітного вогню з батарей, схованих у кожному вигині велетенської підкови гористого узбережжя внизу. Навіть Гавермеєр вдався до найкарколомнішого протизенітного маневру, коли побачив, який безкраїй простір йому доведеться долати, вириваючись з-під цього вогню, а Добз, за штурвалом пілота в своїй ланці, повернув праворуч замість ліворуч і зачепив крилом сусідній літак, відтявши йому хвоста. Крило Добзового літака відламалось при самій основі, машина каменем шугнула вниз і за мить зникла з очей. Не було ні вогню, ні диму, ні найменшого шуму. Відірване крило важко оберталося, мов лопать бетономішалки, а літак з наростаючою швидкістю прямовисно падав носом вперед, поки не врізався в воду, що спінилась від удару, мов біла водяна лілія на темно-синій поверхні моря, і розсипалась гейзером яблучно-зелених бульбашок, коли він втонув. Усе скінчилось за кілька секунд. Ніхто не вистрибнув з парашутом. І Нейтлі, в іншому літаку, загинув теж.
Розділ 36
Підвал
Смерть Нейтлі мало не вбила капелана. Капелан Шипмен сидів у себе в наметі, сліпаючи в окулярах над писаниною, коли задзвонив телефон і з аеродрому повідомили новину про зіткнення двох літаків. Нутро його вмить скам’яніло. Коли він клав трубку, рука в нього тремтіла. Потім затремтіла друга рука. Біда була надто неосяжна, щоб про неї думати. Загинуло дванадцять людей — як це моторошно, як неймовірно жахливо! Почуття страху наростало. Він мимоволі став молитися, щоб у списку жертв не опинилися Йосаріан, Нейтлі, Голодний Джо та інші його друзі, тоді покаянно облаяв себе, адже молитва за їхню безпеку означала молитву за смерть інших молодих людей, яких він навіть не знав. Було вже запізно молитись; однак нічого іншого він робити не вмів. Серце його калатало з шумом, який, здавалося, надходив звідкись іззовні, і він знав, що відтепер, коли сяде в крісло зубного лікаря, гляне на хірургічний інструмент, стане свідком автомобільної аварії чи почує крик уночі, він відчує те саме калатання в грудях і страх неминучої смерті. Він вже ніколи не зможе дивитися на бійку, не злякавшись, що от-от знепритомніє і розіб’є собі череп об бруківку або помре на серцевий напад чи крововилив у мозок. Він не був певний, чи ще коли-небудь побачить свою дружину чи своїх трьох маленьких діток. Він сумнівався, чи йому взагалі слід знову бачити свою дружину, після того як капітан Блек засіяв у його душі великі сумніви стосовно вірності та характеру всіх жінок. На світі було стільки мужчин, думав він, які могли б вдовольнити її сексуально набагато краще за нього. Тепер, коли він думав про смерть, він завжди згадував дружину, а коли згадував дружину, то завжди думав, що втратить її.
За кілька хвилин капелан набрався духу, встав і насуплено та неохоче пішов до сусіднього намету по сержанта Віткома. У сержантовому джипі вони поїхали до аеродрому. Капелан стиснув руки в кулаки і поклав їх на коліна, щоб не тремтіли. Зціпивши зуби, він намагався не слухати, як сержант Вітком збуджено щебече про трагічну подію. Загибель дванадцяти осіб означала дванадцять нових листів співчуття родичам загиблих за підписом полковника Каткарта, а це давало надію сержантові Віткому, що стаття про полковника Каткарта вийде в «Сатердей Івнінг Пост» якраз до Великодня.
Над аеродромом нависла важка тиша, сковуючи будь-який рух, мов якесь жорстоке, бездушне закляття, що тримає в неволі все живе. Капелана охопив благоговійний страх. Він ще ніколи не спостерігав такого неймовірного приголомшливого спокою. Майже двісті втомлених, змарнілих, пониклих чоловіків з парашутними сумками в руках стояли хмурним і заціпенілим натовпом біля інструкторської, не перетинаючись один з одним збайдужілими, пригніченими поглядами. Здавалося, вони нікуди не бажають іти, не можуть ворухнутися. Наближаючись до них, капелан дуже виразно чув легкий шурхіт своїх кроків. Очі його квапливо, гарячково нишпорили остовпілим зборищем похилених постатей. Нарешті він угледів Йосаріана і неймовірно зрадів, але в нього поволі відвисла щелепа, бо нестерпно жахливо було бачити глибокий розпач у до краю зморених, понурих, загальмованих очах Йосаріана. Капелан умить зрозумів — тут же сахнувшись цього болючого здогаду і мотнувши головою з благальною гримасою заперечення, — що Нейтлі загинув. Це усвідомлення шокувало його до німоти. Ридання вирвалось з його горла. Кров відхлинула від ніг, і йому здалося, що він от-от упаде. Нейтлі загинув. Усі сподівання на помилку розвіялись від звуку імені Нейтлі — капелан лише зараз його почув, — яке настирливо пробивалося з ледь чутного бурмотіння стишених голосів. Нейтлі мертвий: хлопчика вбили. Капелан судомно схлипнув, і щелепа його затремтіла. До очей підкотилися сльози, він заплакав. Навшпиньках він рушив до Йосаріана, щоб поруч з ним віддатись скорботі й розділити свою безмовну печаль. У ту ж мить хтось грубо схопив його за руку і різко спитав:
— Капелан Шипмен?
Капелан з подивом обернувся до огрядного, задерикуватого полковника з великою головою, вусами і гладеньким, багряно-червоним обличчям. Він вперше бачив того чоловіка.
— Так. А що таке?
Пальці, що стискали руку капелана, робили йому боляче, і він марно намагався вивільнитися.
— Ходіть зі мною.
Капелан перелякано і збентежено відсахнувся.
— Куди? Навіщо? Хто ви, зрештою, такі?
— Вам краще піти з нами, отче, — з поштивим співчуттям промовив кощавий, схожий на шуліку майор, що стояв біля капелана з другого боку. — Ми від уряду. Ми хочемо поставити вам кілька запитань.
— Яких запитань? У чому справа?
— Хіба ви не капелан Шипмен? — спитав гладкий полковник.
— Це саме він, — підтвердив сержант Вітком.
— Ідіть за ними! — викрикнув капітан Блек до капелана, вороже і зневажливо вишкіривши зуби. — Ідіть і сідайте в машину, заради вашого ж добра.
Чиїсь руки невідпорно потягнули капелана до машини. Він хотів покликати на допомогу Йосаріана, але той був далеко і не чув. Ті, що стояли неподалік, стали позирати на нього з усе більшою цікавістю. Згоряючи від сорому, капелан відвернув голову і дозволив себе відвести до штабної машини та посадовити на заднє сидіння між повним, червонощоким полковником і кощавим, улесливим, пригніченим майором. Він автоматично простяг до них руки, на мить подумавши, що вони хочуть надіти на нього наручники. Ще один офіцер уже чекав їх на передньому сидінні. За кермо сів високий поліцейський зі свистком і в білому шоломі. Капелан не наважився підвести очі, поки закрита машина, похитуючись, не від’їхала від аеродрому і з ревом помчала вибоїстим асфальтованим шосе.