Ваш покiрний слуга кiт

— Та не може цього бути. Це залізо з часів Кемму, воно лагідної вдачі, то шкоди не зробить.

— Залізо є залізо. А лагідна вдача тут ні до чого. Канґецу-кун сам такої думки.

— А, Канґецу… той, що скляні кульки обточує? Шкода, що молоді роки марнує на таке дурне діло. Міг би чимось путнішим зайнятися.

— Авжеж, шкода, але не забувай: це називається науковим дослідженням. Як тільки він виточить кульку, стане знаменитим ученим.

«Як виточить кульку, стане знаменитим ученим? Так це ж будь-хто зможе. І я теж. І навіть пришелепуватий господар. Такі ремісники, звані ювелірами, в Китаї посідали скромне становище», — подумки казав я, сподіваючись від господаря підтримки.

— Так, так, — погодився господар.

— Всі оті сучасні науки вивчають мертву субстанцію. Може, з них і є яка користь. Але до пори, до часу. Бо в скрутну хвилину вони ні до чого. А от у давнину було по-іншому: самурайська служба пов’язана з смертельною небезпекою, щоб людина не розгубилася в останню хвилину, вона вимагала від неї духовного гарту. А це вам не кульки шліфувати або дріт витягувати.

— Авжеж, — погодився господар.

— Любий дядечку, по-вашому, вдосконалювати душу — значить сидіти без діла, зaсунувши руки за пазуху.

— Отаке сказав! Це не така проста справа. В трактаті Менцзи її названо поверненням душі до тіла. Шао Канцзе навчав, що це — звільнення душі. Буддійський чернець Тюхо закликав виховувати несхибну волю. Як бачиш, усе це не легко збагнути.

— Я ніколи цього не збагну. Я не розумію, що взагалі слід робити.

— А ти читав книжку дзенського монаха Такуана «Дивовижні записи про вроджену мудрість»?

— Ні, навіть не чув про неї.

— Ось послухай: «Куди звернути душу? Якщо на дії ворога, то вона потрапить у їхні тенета. Якщо на меч ворога, то вона потрапить у тенета його меча. Якщо на винищення ворога, то вона потрапить у тенета винищення. Якщо на свій меч, то вона потрапить у тенета свого меча. Якщо на позу людини, то вона потрапить у тенета пози. Одне слово, немає місця для душі».

— Як ви, дядечку, прекрасно пам’ятаєте. У вас чудова пам’ять. Такий довгий уривок і то не забули. А ти, Кусямі-куне, що-небудь уторопав?

— Аякже, — підтвердив господар.

— Ну що, хіба не правда? — зрадів дідок. — Куди звернути душу? Якщо на дії ворога, то вона потрапить у їхні тенета. Якщо на ворожий меч…

— Дядечку, Кусямі-сенсей усе це знає. Адже останнім часом він тільки те й робить, що вдосконалює душу. До такої міри її затуркав, що навіть не виходить назустріч гостям.

— О, за це можна похвалити. І тобі не завадило б спробувати за компанію.

— Ха-ха-ха, у мене на такі штуки часу нема. Думаєте, як самі нічого не робите, то й інші байдикують.

— А хіба ти не байдикуєш?

— Та, бачте, річ у тому, що дозвілля включає в себе багато справ.

— Атож, ти надто неуважний, тобі конче треба вдоконалювати душу. Всім відомо, що: «За роботою і відпочити можна», але я не чув, щоб хтось казав, як ти: «Дозвілля включає в себе багато справ». Як ви гадаєте, Кусямі-сан?

— Ага, я теж, здається, не чув.

— Ха-ха-ха! Ну, як так, то мені нічого тягатися з вами. До речі, любий дядечку, ви б не хотіли поласувати токійськими вуграми? Запрошую у «Тікуйо». Трамваєм звідси недалеко.

— Я не проти вугрів, але я пообіцяв зайти до Суїхари. То вже пробач, що мушу відмовитися.

— А, Суґіхара? Здоровий дід, правда?

— Не Суґіхара, а Суїхара. Ти часто помиляєшся. Негаразд перекручувати прізвища. Треба бути уважнішим.

— Але пишеться Суґіхара?

— Пишеться Суґіхара, а читається Суїхара.

— От дивина!

— Що ж тут дивного? Спрадавна деякі ієрогліфи читаються за асоціацією. От хоч би черв’як. Його ієрогліф читають «мімідзу». Чому? А тому що «мімідзу» означає «сліпий». Те ж саме з «жабою». Її ієрогліф читають «каеру»…

— Ого!

- Якщо вбити жабу, вона перевернеться на спину. Тому й читають «кaepy» — «перевернутися». Тільки селюк прочитає ієрогліфи «Суїхара» як «Суґіхара». Як будеш такий неуважний, люди засміють.

— То ви йдете до того Суїхари? А куди мені дітися?

- Як не хочеш іти зі мною, тут зостанься. Я сам піду.

— А ви доберетеся самі?

— Звісно, пішки важкувато. Тож я найму рикшу. Господар негайно послав служницю по рикшу. Старий церемонно розпрощався і, нап’явши циліндра на свою самурайську зачіску, пішов. Мейтей залишився.

— Це твій дядько? — спитав господар.

— Це мій дядько.

— Так-так, — промимрив господар і замислився, примостившись на дзабутоні й заклавши руки за пазуху.

— Xa-хa-xa, чим не герой? Яке то щастя, що маю такого дядька! Куди його не приведу — він усюди такий. Ти, мабуть, дивувався?

Мейтея страшно втішала думка, що він приголомшив господаря.

— Анітрохи.

— Якщо не здивувався — значить, у тебе мужній характер.

— Ти знаєш, у твого дядька є щось величне. Можна тільки схилити голову перед намаганням твого дядька удосконалювати душу.

— Схилити голову? Мені здається, що під шістдесят відстанеш ти від життя, як і мій дядько. Ти краще пильнуй здоров’я. А старовину викинь з голови — нічого привабливого в ній немає.

— Чого ти боїшся відстати від життя? Але ж не забувай, часом давнє має перевагу перед сучасним. По-перше, сучасна наука рухається все далі вперед, і кінця тому не видно. Від такого руху ми ніколи не відчуємо задоволення. А от східні науки пасивні, і в цьому їх принада. Адже вони вчать нас удосконалювати душу! - Господар заходився викладати теорію філософа, наче свою власну.

— Он що! Твоїми устами, бачу, рече Яґі Докусен.

Зачувши це ім’я, господар прикусив язика. Річ у тому, що філософа, який недавно завітав у «Лігвище сонного дракона і втовкмачував господареві свої ідеї, звали Яґі Докусен, а господареві аргументи — всього-на-всього переказ його слів. Начебто невинна згадка про цього сенсея допекла господареві, як щиголь у ніс.

— А ти чув про теорії Докусена? — обережно, щоб не вскочити в халепу, спитав господар.

— Ще б пак! Коли йдеться про його теорії, то вони анітрохи не змінилися за тих десять років, як він закінчив університет.

— Взагалі, істина нечасто міняється. Тим краще, що його теорії не змінилися.

— Докусен тільки й живе завдяки підтримці таких, як ти. І прізвище в нього Яґі — Цап — підходяще. Недарма в нього цапина борідка. Збереглася від студентських років. А про ім’я Докусен — Самотній відлюдник — вже й не кажу, кращого не придумаєш. Трапилась з ним така пригода. Одного разу навідався він до мене й зостався переночувати. Цілий вечір не давав мені спокою своєю теорією пасивного вдосконалення душі. Товче і товче одне й те саме. «Ти б краще ліг спати», — кажу йому. «Який ти безтурботний! Я спати не буду», — відказує і знай про пасивність торочить. Аж обридло. «Може, ти й не хочеш спати, але зрозумій, я більше не можу», — благаю. Хвалити Бога, нарешті вблагав… Та, на лихо, тої ночі де не взявся щур і відкусив Докусенові кінчик носа. Яку він бучу зняв! Просторікує, нібито осягнув найвищу мудрість, а життям, видно, дорожить. Як причепиться до мене: мовляв, щось роби, щуряча отрута страх яка небезпечна! Що було діяти? Я вирішив його обдурити — заклеїв носа папірцем з грудкою вареного рису.

— Як це так?

— Я йому сказав, що це імпортний пластир, винайдений славетним німецьким лікарем, що його індійці успішно використовують проти зміїних укусів. Мовляв, досить приклеїти, як отруту наче корова злиже.

— О, ти вже тоді знався на тонкощах шахрайства!

— Тобі ж відомо, який Докусен простак. Відразу повірив, утихомирився і заснув. От смішно було дивитися наступного ранку, як у нього з-під пластиру на цапииу борідку звисала нитка!

— Ого, я бачу, ти став ще більшим жартуном, ніж колись.

— Останнім часом ти його зустрічав?

— Тиждень тому він заходив до мене, я мав з ним довгу розмову.

— Невже витлумачував свою теорію пасивності?

— Мушу признатися, що мене захопили його ідеї, я навіть було надумав: з усією наполегливістю візьмусь удосконалювати душу.