Iдилiя в пеклi

Він почухав потилицю й промовив непевним голосом:

— Це одне з найбільших озер Австралії?

Я хитнув головою і відповів:

— Найбільше і найглибше, але висихає регулярно, через кожних п’ять тисяч років.

Того дня я провів у товаристві Етельки кілька блаженних годин у саду. Між поцілунками я обдумував, яким чином зникнути з цього дому. У найгіршому випадку, я втечу від пана Цендеша, коли ми завтра вранці вирушимо в дорогу. Я кину свій рюкзак і проїзним шляхом чкурну у напрямі Балатона.

Географічні знання Етельки були дуже невиразні. А про пана Цендеша я можу сказати, що він знає, що таке Африка. Якщо він навіть і забув, що це частина світу, то принаймні хоч вважає її одною з держав.

Розкривши перед цим невинним дитятком плани своєї подорожі, я пересвідчився, що Австралія, Індія, Корея, Камчатка для неї — порожній звук. Справді, вона нічого не знала про світ. Вона знала навіть менше за старого Геродота, який хоч здогадувався, що, крім Греції, існують іще й інші країни.

Час між обідом і вечерею, заповнений обіцянками, проминув швидко. Я обіцяв привезти їй чучело індійського слона, шкіри всіх змій, географічний атлас Андре, черепи жителів Полінезії, індіанські скальпи, діаманти, рубіни з гори Кіліманджаро, золоті ланцюги з Перу й Чилі, дах з палацу далайлами в Тибеті, скляне око японського мікадо, кількох живих китайців та ескімосів, цілу сім’ю негрів із Замбезі і т. п.

Вона, сердешна, була щаслива й ставила мені найрізноманітніші запитання. Але найдивнішим було запитання про те, чи в порядку міський водогін у Новій Зеландії (у Великому Каніжі тиждень тому трапилась неприємність із водогоном). Із дитячою наївністю вона запитувала:

— Ви гадаєте, що я не знаю, куди впадає Кейптаун?

Про подробиці цієї розмови я вже забув, але можу заприсягнутись, що якби на моєму місці був бодай найхолоднокровніший учитель географії, то він напевно задушив би її.

Вечеря пройшла врочисто. Це була прощальна вечеря пана Цендеша з родиною. Можу вас запевнити, що я не розводився про своє багатство. Я лише зауважив випадково:

— Якби я був у сто разів багатший, ніж тепер, то й тоді я не зміг би купити собі таке щастя.

Їх дуже здивували мої стоптані черевики.

— Крокодила, — сказав я, — з шкіри якого зроблені ці черевики, я застрелив у Нілі. Це найкращий доказ того, що крокодиляча шкіра теж рветься. Які кумедні докази вчених про те, що крокодиловій шкірі немає зносу! Потішно, — вів далі я, показуючи на латки свого піджака, — що аристократичні дами з найбільшого туристського клубу Англії не вміють полагодити піджак, — адже я десять разів обійшов пішки всю Англію.

«Хоча б мене звідси вигнали, — думав я, з відчаєм дивлячись, як усе сімейство ловить кожне слово з моїх уст і вірить усьому, що б я не сказав, — або хоча б послали за поліцією».

Але вони й далі ставили мені найрізноманітніші запитання:

— А чи живі ваші батьки?

— Батько, — відповів я, — прочитавши «Подорож на Місяць» Жюля Верна, вирішив здійснити цей переліт. Він наказав виготовити мортиру, і з тієї мортири його вистрелили зі снарядом на Місяць. Відтоді минуло вже вісім років, а він досі ще не повернувся. Не маємо про нього жодної звістки. Мати на своїй яхті «Торпеда» п’ять років розшукувала його в південних морях і тепер поїхала на розшук у Льодовитий океан.

«Ну, тепер вони мене виженуть», — подумав я з цілковитою впевненістю, але замість цього Етелька спитала:

— А чи є у вас сестричка?

— Моя сестра вийшла заміж за американського президента, — відповів я, — але не була з ним щасливою, бо закохалася в знаменитого співака Карузо, для якого вона купила на Суматрі віллу й ферму для розведення тигрів і ягуарів.

«Тепер, — подумав я, — вони напевне покличуть поліцію».

— У кожного свої турботи, — промовила пані Цендеш, окидаючи мене теплим материнським поглядом.

— У кожній родині що-небудь не так. А чи є у вас брат?

— Мій брат — дивак. Він роздав увесь свій великий маєток і тепер служить у банку «Славія» в Празі.

«Тепер мене виштовхають звідси», — вирішив я, але замість цього пан Цендеш запитав мене:

— Куди ви поїдете з Етелькою у весільну подорож після нашого повернення?

— У Занзібар і Аравію, — відповів я. — В Італії занадто жарко. Крім того, араби — дуже гостинний народ.

Я випив стільки, що такою кількістю вологи можна було б зросити Сахару. Я сподівався, що з перепою мене грець ухопить і я потраплю до лікарні. Але я заснув на стільці, і мене обережно перенесли в ліжко.

Вранці мене збудив пан Цендеш. Він був цілком готовий, і його приземкувата огрядна постать мала дуже кумедний вигляд у туристському костюмі. Після сніданку, за яким пані Цендеш і Етелька не плакали, а ревли на все горло, ми вийшли з дому на шлях, що вів на Балатон.

Вони, рюмсаючи та хлипаючи, провели нас аж до садів, на околицю містечка.

— Ти дивись за паном Гордоном Беннетом, — наказала на прощання панові Цендешеві дружина.

Нарешті ми залишилися самі.

Перед нами відкрилася долина озера Балатон, білий, курний шлях простягнувся в далечінь. Шовковиці були вкриті пилом, випалена сонячним промінням трава навівала смуток, а в моєму мізку визрівав план втечі.

— Ви хороший ходок? — спитав я пана Цендеша.

— Чудовий, пане Гордоне Беннет, — відповів він. — Я колись брав участь у змаганнях клубу Шопроні з легкої атлетики.

Я прикусив губу. Ми вийшли на пагорбок, за яким шлях спускався вниз. Я кинувся бігти, як то кажуть, узяв старт.

Пан Цендеш кинувся за мною.

— Я розумію вас, пане Гордоне Беннет. Хто перший добіжить до Балатона. Біг на 40 кілометрів!

Він мчав за мною. Я пробіг десять кілометрів, обігнавши його лише на десять метрів.

На дванадцятому кілометрі, за Мезолягом, він мене наздогнав і побіг поруч. На п’ятнадцятому кілометрі я випередив його на п’ятдесят метрів, а в Будафалі ця відстань скоротилася на п’ять.

Двадцять два кілометри ми пробігли поруч, а в Канотфальві, на тридцятому кілометрі, я випустив його з очей. Мої сили вичерпались, я відпочив хвилину й побіг далі. На повороті шляху з’явився пан Цендеш, а за ним приблизно в ста метрах позаду біг якийсь чоловік. Я помітив, що за ним мчали ще кілька бігунів. Я не розумів, що це мало означати, і почав хвилюватись.

Я з усіх сил кинувся вперед. Біля мене проїхав мотоцикліст із прапорцем у руці, помахав мені дружньо й запитав:

— Ви за який колір?

Я не відповів і помчав далі.

На тридцять восьмому кілометрі я побачив, що чоловік, який біг слідом за паном Цендешом, перегнав його й доганяє мене.

Я напружив останні сили. Пихкаючи, наче локомотив, я вбіг на вулицю Балатона.

Великий натовп привітав мене біля сорокового кілометра радісним ревінням. Оркестр заграв похідний марш.

Я налетів на протягнений через вулицю канат і мало не розбив собі носа. Але мене підхопили, сфотографували, і якісь ентузіасти на руках віднесли в готель.

Я не міг говорити. Мене роздягли й понесли у ванну. Слідом за мною принесли того чоловіка, який наздогнав мене на 38 кілометрі. Через п’ять хвилин принесли пана Цендеша з висолопленим язиком і приємно усміхненого. Він був третій.

На моє нещастя клуб легкої атлетики Великого Каніжа провадив змагання з марафонського бігу «Каніж — Балатон».

Це з’ясувалося незабаром. Мене й пана Цендеша хотіли лінчувати, але за наказом поліцмейстера жандарми під конвоєм вивели нас із міста.

Пана Цендеша я здихався лише в Албанії, де на нас напали розбійники. Я сказав їм, що пан Цендеш — відомий мільйонер і вони одержать за нього великий викуп. Вони потягли його в гори, а в мене, на знак подяки, забрали рюкзак з брудною білизною.

Цілком природно, що про долю пана Цендеша я нічого не знаю і утримуюсь від листування з його нещасною родиною у Великому Каніжі.