Iдилiя в пеклi

З його дочкою я не перемовився й словом. Мені не щастило домогтися того, щоб моє товариство було їй таке ж приємне, як і її батькові.

— Вчора вона сказала, — якось признався мені Петранек, — що такі люди, як ви, завжди боргують у ресторанах, мають огидний вигляд, бо носять довге волосся, і завжди норовлять ущипнути за підборіддя офіціантку.

Такої думки була про мене Зденка!

— Нічого, вона ще зміниться, — сказав я Петранекові, і ми далі розмовляли про мистецтво.

Якось Петранек приніс мені фотопортрет своєї дочки й поставив його на письмовому столі.

— Нехай її очі всміхаються вам, — пишномовно сказав він, бо останнім часом став висловлюватись поетично.

Зденка, справді, дуже мило дивилась на мене з портрета, а я так само їв, пив і курив за рахунок добродія домовласника, якого почав тепер ознайомлювати з метрикою і віршуванням, що виявилося нелегким завданням, бо він намагався римувати «глечик» і «згасання».

Мене відвідували заздрісні приятелі, що ніяк не могли зрозуміти (самі про це казали), чому цей меценат вибрав такого осла, як я…

Та настав день, коли мій приятель, художник Кубін, погубив мене… Він зайшов до мене в гості, з милою увагою оглянув усе в моїй кімнаті, а коли пішов, я помітив, що Зденчиного портрета немає на столику.

— Я ношу її біля свого серця, як робили середньовічні лицарі, — пояснив я панові Петранеку, коли він запитав, куди поділася фотографія.

А того дня Кубін уже малював у своїй майстерні велику картину «Лісова русалка і лісовик»…

Нова картина Кубіна мала великий успіх: чарівна русалка, нага натура, була чудово намальована й красувалась на картині, в чому мати народила. Картина потрапила на виставку, і я порадив своєму домохазяїнові побувати там.

А тепер попрошу шановних читачів не сердитись, якщо я повторю:

З домовласником Петранеком ми розлучились дуже просто: він прийшов до мене в кімнату, розмовляв дуже роздратовано і сказав: «Я з вами поквитаюсь, нахабо…» Потім паруб’яга насунув мені капелюха на очі, і я покотився вниз по східцях, вигукуючи: «Де ж ваші гуманні принципи, пане Петранек?»

Чому так сталося? Дуже просто: в русалці мій шановний домогосподар упізнав свою дочку, то була викапана Зденка. Дружок Кубін для цього й поцупив у мене її фотографію. Тепер вам, сподіваюсь, усе зрозуміло?

Тому я й полетів униз по східцях.

На цьому й закінчуються мої спогади.

СУД НАД ХАМОМ, СИНОМ НОЄВИМ

(Судовий репортаж стародавнього журналіста)

Надзвичайний інтерес збудив в Арубаші, під горою Арарат, судовий процес над Хамом, сином Ноєвим, про справу якого ми свого часу докладно повідомляли. Та оскільки ми хочемо, щоб і ті читачі, котрі не стежили за справою, дізналися, про що йдеться, то коротко повторимо.

Праотець Ной — відомий меценат, що після катастрофи 1 жовтня, коли прорвало греблі, приплив своїм кораблем до гори Арарат, купив у властей земельну ділянку та взявся там вирощувати виноград на основі найновіших досягнень сільськогосподарської науки. І от якось — це було 12 вересня минулого року — Ной зі своїми трьома синами — Сімом, Хамом і Яфетом — пішов до свого винного погреба дегустувати вина.

При такій нагоді він змушений був випити чимало вина, яке почало виявляти свій вплив, уже коли він вернувся додому. Того дня було жарко, тож Ной пішов у садок за своїм домом і ліг у холодку під грушею. А трохи згодом до садка прийшов його непутящий син Хам; оскільки Ной був у самій сорочці, син заходився стягати ту сорочку з батька, намагаючись перетягти пелену її через батькову голову. Але в ту хвилину надійшли два інші сини пана Ноя, пан Сім та пан Яфет, і прогнали свого непутящого брата геть. За плотом садка тим часом зібралась численна публіка, між іншим, і дами, що обурено спостерігали прикре видовище. Викликаний поліцай через годину заарештував бешкетника Хама й відвів до поліції, звідки його, допитавши, перевели до слідчого арешту за злочин проти моральності. Вчора, 7 січня, його судив карний суд під головуванням радника юстиції Мелехенеха.

Розгляд справи довелось перенести до зали суду присяжних, бо приміщення карного суду не могло вмістити всіх слухачів, серед яких було багато дам.

Обвинуваченого Хама ввели два наглядачі. Перебування під слідчим арештом не позначилось на ньому; як сказав судовим репортерам у кімнаті для журналістів пан Ной, його непутящий син скоріше погладшав, ніж схуд.

Розгляд справи голова суду почав із допиту обвинуваченого, який відповідав на запитання гучним голосом.

Виявилося, що обвинувачений уже був під судом, ще до всесвітнього потопу, за блюзнірство. Він з кількома своїми приятелями вкрав і з’їв жертовного вола. Вдруге його судили рік тому за образу. Тому адвокат його пропонує відзначити, що Хам був змалечку занедбаний і не дістав доброго виховання.

Пан Ной рішуче заперечує проти цього. Хоч, звісно, це правда, що під час всесвітнього потопу, коли в горах прорвало греблі, він не мав коли виховувати хлопця так, як хотів би. І все ж він намагався прищеплювати йому принципи моральності — коли треба, то й дубцем. На жаль, після потопу Хам потрапив у погане товариство. Він водився з хуліганами, котрі зосталися живі, і вже чотирнадцятирічним хлопцем говорив непристойності й лаявся.

На запитання, як же він лаявся, пан Ной сказав, що звичайно узивав людей свиньми, свинопасами тощо. Зате Сім і Яфет були зразкові діти.

Тоді захисник ще питає пана Ноя, чи той посилав Хама до школи.

Пан Ной виправдовується, що не міг цього робити через потоп. Дороги ще не попросихали, а крім того, тоді потопилися всі вчителі народних шкіл. Урятувався лиш один учитель з міського училища, але він з переляку збожеволів.

Захисник:

— Чого ж ви, пане свідку, не взяли Хамові домашнього вчителя?

Свідок:

— Домашні вчителі теж усі потопились.

(Хвилювання в залі).

Захисник:

— Як інтелігентна людина, ви повинні були самі прищеплювати йому принципи моральності.

Свідок збудженим голосом:

— Даруйте, достойний суде! Напевне, кожному відомо, скільки мороки я мав, рятуючи людство від загибелі, і скільки ночей я пробув без сну, в молитвах, скільки днів я зганяв тварин до ковчега. — Тоді обертається до захисника: — Ви думаєте, пане докторе, це іграшки, носити в ковчег тигрів? А до того ще дбати про виховання оцього хулігана?

Хам кричить на батька:

— Старий п’яниця!

Голова суду попереджує його, і він з цинічною посмішкою сідає.

Голова суду до пана Ноя:

— Добре, пане Ною, але мене цікавить ще одне: ви ніколи не помічали в обвинуваченого ознак душевного розладу?

Свідок:

— Можу вас запевнити, що Хам походить від цілком здорового роду, його дідусь Мафусаїл у шістсот сімдесят років переліз через Гімалаї при абсолютно здоровому розумі. Що ж до моєї дружини, то вона жінка здорова й породила Хама у віці триста двадцять вісім років при цілком здоровому розумі.

Далі продовжено допит Хама.

Голова суду:

— Слухайте, обвинувачений, четверта заповідь ще не така давня, щоб ви її не пам’ятали. Адже поліція скрізь поналіплювала плакати з десятьма заповідями. На попередньому допиті ви сказали, що вмієте читати, бо ваша мати знічев’я навчила вас (хвилювання в залі), а тепер хитаєте головою, що не читали четвертої заповіді. Взагалі ви плутаєтесь у якихось вельми чудних вимовках. Відповідайте коротко: ви стягли зі свого батька, пана Ноя, сорочку через голову?

Хам:

— Так, я це зробив, бо мій батько невиправний алкоголік. (Сильне хвилювання).

Пан Ной закриває обличчя руками й волає:

— Моя сива голова, панове!

Голова суду — суворо:

— Слухайте, обвинувачений, якби навіть пан Ной був для вас зовсім чужою людиною, то й тоді, напевне, вам не годилось би називати його алкоголіком, а він же таки ваш рідний батько! (Хвилювання).