Ваш покiрний слуга кiт

— Слухай, і йому нічого не станеться? — Навіть господар затурбувався.

3вісно, господиня теж не лишилася байдужою.

— Схаменіться, що ви робите? Хто ж капелюха навмисне шматує? — застерігала вона.

— Дивовижний капелюх, правда? І не думає ламатися, — власник капелюха не тямився з гордощів, вийняв його з-під себе, розгладив і надів на голову. Дивна річ — капелюх миттю вернув собі форму голови.

— Справді міцний капелюх! Чому він такий? — захоплювалася господиня.

— Хто його зна, чому. Таким був, — відповів Мейтей, не знімаючи капелюха з голови.

— Не завадило б і вам купити собі такий, — порадила господиня чоловікові.

— А хіба у Кусямі-куна немає прекрасного бриля?

— Та ви знаєте, його недавно діти розтоптали.

— О, як жаль.

— Тому я подумала, що тепер варто купити такого міцного і гарного капелюха, як ваш.

Вона не знала, скільки коштує капелюх, а тому наполягала, щоб чоловік купив собі такий, як у Мейтея.

Тепер Мейтей-кун вийняв з правого рукава ножиці в червоному футлярі і заходився показувати господині.

— Годі про капелюха, ви погляньте на оці ножиці. Вони ще корисніші. Ними можна виконувати чотирнадцять операцій.

Господиня діймала чоловіка капелюхом, поки гість не вийняв ножиць; господаря врятувала лише її чисто жіноча цікавість, точніше, щасливий збіг обставин, ніж Мейтеєва винахідливість. Не встигла господиня запитати: «Як можна цими ножицями виконувати чотирнадцять операцій?» — а Мейтей уже самовпевнено проказав:

— Слухайте, я вам зараз усе докладно поясню. Гаразд? Ось бачите: виріз, наче місяць-молодик, просуньте сигару, чик! — і кінчик сигари відрізано. Далі: внизу невеличкий пристрій різати дріт. Ножиці плоскі — як покласти ребром, можна креслити. А ще: на другому боці леза видно подiлки, значить ножиці можуть замі нити масштабну лінійку. Ось на цьому боці напилок — підпилювати нігті. Оцей кінець може правити за викрутку. Без зусилля цими ножицями розкривають будь-яку міцно збиту цвяхами коробку. Далі, на кінчику цього леза зроблено свердлик. А он цим стирають неправильно записаний ієрогліф. Як роз’єднати половинки ножиць, дістанемо ножі. І останнє… Послухайте, останнє найцікавіше. Гляньте, ось тут кулька завбільшки з мушине око.

— Не хочу, знову мені голову дурите.

— От біда, що ви мені не вірите. Якщо думаєте, що

задурюю голову, гляньте самі. Не хочете? А дарма, цікаво, — Мейтей простяг ножиці господині. Вона їх узяла, піднесла до очей, шукаючи мушиного ока.

— Ну, що?

— Нічого, сама темрява.

— Погано, що темрява. Поверніть трохи ближче до сьодзі, так сильно не нахиляйте… О так-так, тепер, мабуть, видно.

— Ого, фотографія. Як же її сюди вклеїли?

— Правда, цікаво?

Між господинею і Мейтеєм зав’язалася жвава розмова. Господареві, який досі сидів мовчки, ні пари з уст, раптом закортіло й собі поглянути иа фото.

— Гей, покажи мені на хвилю, — подав він голос. Господиня, прикипівши поглядом до фотознімка, примовляла: «Справді чудово, гола красуня».

— Скільки разів треба говорити: покажи!

— Постривай хвилину. Яке в неї гарне волосся! До пояса. Дивиться вгору, дуже висока, але вродлива.

— Я ж тобі сказав: покажи, значить покажи, — втративши терпець, напосівся господар.

— Ой пробачте. Нате, дивіться скільки завгодно, — і господиня передала ножиці чоловікові. Саме в ту мить служниця повідомила: «Прийшло замовлення гостеві», — і внесла два кошички гречаної локшини.

— Господине, частування за мій рахунок. Дозвольте почати, — Мейтей чемно вклонився.

Господиня не розуміла чи гість всерйоз говорить, чи жартує, а тому не знала, як далі поводитися. Втупившись у Мейтея, вона лише коротко відповіла: «Будь ласка». Господар нарешті відірвався від фотографії:

— Слухай, у таку спеку шкідливо їсти локшину.

— Нічого страшного, все буде гаразд. Улюблені страви рідко вадять, — і Мейтей зняв покришку. — Ого, свіженька! Чудово! Від локшини, що злипається, як і від дурника, добра не жди. — Мейтей присмачив юшку прянощами і взявся її розмішувати.

— Не клади стільки хрону, гірчитиме, — стурбовано застеріг господар.

— Гречану локшину їдять з юшкою та хроном. Вона тобі, мабуть, не до смаку.

— Мені подобається пшенична.

— Пшеничну їдять погоничі. Людей, що не розуміються на локшині, можна тільки пожаліти, — балакучий Мейтей устромив хасі в кошичок і, підхопивши якомога більше локшини, підняв її на висоту два суни.

— Господине, є кілька способів їсти локшину. Тільки недосвідчені додають до локшини багато юшки. Так губиться смак. Ось як я дію, — Мейтей підняв хасі і довгий жмуток локшини завис у повітрі. Мейтей було в думці вирішив, що операція вдалася, як зненацька помітив ускладнення — з десяток локшин зав’язли в кошичку.

— Ну й довгі! Ви тільки погляньте, які вони довгi, — шукав він співчуття у господині.

— Еге ж, довгі,- відповіла господиня. 3давалося, що вона захоплена цією сценою.

— Оцю довгу локшину на третину занурюють у юшку і за одним духом ковтають. Жувати не годиться. Пропадає смак. Найкраще, коли локшина прослизає у гoрло. — Мейтей рішуче підняв хасі. Нарешті локшина відділилася від кошичка. Коли він, тримаючи в лівій руці чашку, поволі опускав туди локшину, рівень юшки згідно зі законом Архімеда підвищувався. Але юшка і так майже сягала вінець, тож не встигла локшина зануритися наполовину, як чашка переповнилась. На відстані п’яти сунів від чашки хасі на хвилину завмерли. Це й не дивно. Адже якби вони ще трохи опустилися, юшка потекла б через край. Мейтей теж, здавалось, вагався, але раптом отямився, нахилив рота до хасі, почулося цмокання, борлак на шиї засіпався — і локшини не стало. Дивлюсь — у кутиках Мейтеєвих очей сплили дві краплі, схожі на сльозини, і покотилися по щоках. І досі не збагну, яка причина тих сліз — хрін чи зусилля, потрачені на ковтання локшини.

— Молодець! За одним духом проковтнув, — захоплювався господар.

— Браво! — господиня теж не скупилася похвалити Мейтеєву спритність.

А він мовчки поклав хасі й кілька разів ударив себе в груди.

— Господине, один кошичок локшини я з’їдаю за три з половиною — чотири ковтки. Якщо довше воловодитися, пропадає насолода від їжі. — Мейтей витер хусточкою рота і передихнув.

Саме тоді надійшов Канґецу-кун. З якoгocь дива у таку спеку на ньому була зимова шапка, ноги запорошені.

— Ач, наш красень завітав. Вибач, що я без тебе взявся обідати, — Мейтей безсоромно перед очима усього товариства ум’яв рештки локшини. Цього разу його манера їсти не була такою вишуканою, як раніше, — він втерся хусткою, перевів подих і легко впорався з двома кошичками локшини.

— Канґецу-кун, ти вже дописав дисертацію? — запитав господар.

— Подавай дисертацію якнайскоріше, панночка Канеда жде не діждеться — підхопив Мейтей.

Канґецу-кун, як звичайно, похмуро всміхнувся:

— Я сам хочу якомога швидше спокутувати вину, написати дисертацію і заспокоїти панночку. Як не є, а тема у мене не з легких, вимагає чимало зусиль.

Він говорив цілком серйозно про те, що іншим і не здавалося серйозним.

— Якщо вона така велика, то ти не зможеш справдити надії Носа. До речі, той Ніс вартий того, щоб до нього підлещуватися, — тоном Канґецу-куна завважив Мейтей. І тільки господар зберігав поважний вигляд.

— Яка тема твоєї дисертації?

— Вплив ультрафіолетових променів на електричні процеси в очному яблуці жаби.

— Своєрідна тема. Я так і сподівався, що Канґецу-сенсей вибере собі щось оригіналъне, як-от очне яблуко жаби. Як ти гaдaєш, Кусямі-кун, чи не варто ще перед закінченням дисертації сповістити Канеді хоча б її тему.

Господар не клюнув на слова Мейтея, а звернувся до Kaнґeцy:

— Невже така річ потребує ретельного дослідження?

— Аякже. Це дуже складна проблема. По-перше, тому що будова кришталика в очному я6луці жаби не проста. Доведеться провести чимало дослідів. Але спершу, гадаю, треба виготовити скляну кульку, а вже згодом переходити до експериментів.