Iдилiя в пеклi

Таким от чином магістратський практикант Бахура, як секретар будівельної комісії, вперше зустрівся й познайомився з паном Шедівим.

Він нищівним поглядом стежив за всіма викрутами шинкаря, який уперто, войовниче твердив, що шановної комісії ще й на світі не було, коли в цій вбиральні вже справляли малу тілесну потребу, і все якось обходилося. Хіба тут треба що бачити? Дзюрчить водичка з крана, то й досить. І двері є, а хіба дверей не вистачить для вентиляції?

— Тихо, тихо, — казали йому. — Не гарячкуйте, а то ще почнете ображати службових осіб. Ви думаєте, що це мед — ходити оглядати вбиральні?

Потім йому наказали пробити стіну і зробити у вбиральні вікно; а оскільки це буде перебудова приміщення в громадському закладі, шинку, то треба подати до магістрату план перебудови і прохання про дозвіл пробивати вікно.

Це було зранку. А по обіді прийшла санітарна комісія.

Та комісія наказала йому: отвором, який буде пробито для вікна, вивести вентиляційні труби до світлової шахти.

Пан Шедівий трохи не здурів від усього цього. Наказано пробити стіну, але треба пред’явити план і просити дозволу на пробивання стіни. І вентиляційні труби із санітарних міркувань вивести до світлової шахти, куди виходять вікна всіх вбиралень у будинку.

Він не спав цілу ніч, а вранці пішов до майстра-муляра, щоб накреслив йому план того вікна. А тоді знайшов на Градчанах платного писаря, що написав йому клопотання, і подав те клопотання до магістрату, щоб план перебудови вбиральні був якнайшвидше затверджений шановним магістратом і йому дали дозвіл пробити у вбиральні вікно, а він обіцяє за те відплатити зразковою поведінкою до самої смерті.

Минуло три тижні, а відповідь на клопотання все не надходила.

Шинкар Шедівий урешті вирядився до магістрату сам, щоб трохи їх там поквапити. У відділі будівництва він застав тільки практиканта Бахуру, бо решта службовців сиділи в ресторані «Корінф», що навпроти ратуші, і підснідували — ще з дев’ятої години. А було вже під дванадцяту.

— Вам чого? — з гідністю спитав практикант Бахура.

— Та я, паничу, прийшов щодо тієї моєї вбиральні — на Малій Страні, вбиральня Шедівого, пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю, — велично промовив Бахура. — Здається, пригадую. То чого ви, власне, хочете?

— Та воно, бачте, вже три тижні минуло, тож не завадило б якось це діло пришвидшити, бо мої клієнти вже тішаться тим вікном, як малі діти: у нас, бачте, ніколи нічого не діється, а це якась новина.

Бахура згадав, що прохання вже давно вирішене і лежить у тій ось шухляді. Тільки відіслати прохачеві. Але начальник відділу сказав йому: «Ви ще не відсилайте, хай той шинкар почекає, еге, треба їх тримати в шорах, тих людців».

Він хвилинку помовчав, а тоді поважно мовив:

— Гаразд, подивимося, що можна зробити.

За два тижні шинкар Шедівий прийшов удруге, і Бахура знов поважно й бундючно сказав йому:

— Гаразд, подивимося, що можна зробити.

А десь за тиждень після цього останнього візиту Бахура йшов пополудні в неслужбовій справі Франтішковою набережною. Він домовився зустрітись там з однією дівчиною, яка була дуже щаслива, що до неї залицяється пан із магістрату.

Був прегарний день, теплий, сонячний. Бахура зупинився біля кіоска з содовою водою, випив одну склянку з малиновим сиропом, а другу з лимонним і пішов далі, мріючи про дівчину, з якою незабаром мав зустрітися.

На обрії Градчани, Петршин у зелені, розквітлі каштани на Стрілецькому острові. Але серед усіх цих красот у Бахури раптом заболіло в животі. Бо він, ідучи з дому, випив склянку йогурту, національної страви болгар, а малинова й лимонна вода довершили невблаганний процес у лабіринті кишок магістратського практиканта.

Навпроти Градчан є на набережній невеличкий будиночок серед зелені. Невеличкий, але важливіший від усіх довколишніх кам’яниць. («Часто маленька вівчарська хижка більше зможе, ніж табір, де бився Жижка», — ці слова згадую я щоразу, як проходжу повз ту хатинку).

На ній є два написи. Від набережної — «Для чоловіків», а з боку дитячого майданчика в парку — скромніший: «Для дам».

Наче лев, кинувся Бахура до того будиночка, наче спраглий араб в оазисі до джерела води, наче призовна комісія на рекрутів.

— Перший клас чи другий?

— Другий, — скромно, але швидко відповів Бахура.

Бабуся подивилась на нього й сказала:

— А я вас, паничу, звідкись знаю.

Відірвала з блока аркушик, Бахура сягнув по гаманець і раптом, охоплений жахом, вигукнув:

— Та не може бути! Я думав, що в мене є шістка!

Старенька ще раз глянула на нього й промовила неквапно, ще дужче загострюючи жахливе становище Бахури:

— А знаєте, звідки я вас знаю? Я вас бачила у свого брата Шедівого, що шинок держить на Малій Страні. Я тоді саме була в них, як ви приходили з тою вашою комісією, що за вбиральню. Та нічого, нате вам папірець, ми через вас не збідніємо.

Бахура вскочив у маленьку окрему кабінку, а коли, щасливий і веселий, вийшов звідти, бабця сказала йому навздогін:

— Тільки не забудьте, паничу, щоб там уже моєму братові те діло вирішили із вбиральнею.

Другого ж таки дня Бахура, навіть не спитавшись начальника, відіслав панові Шедівому його прохання з резолюцією та затверджений план, які пролежали готові вже більше місяця, і вдоволено зітхнув.

А до того маленького будиночка на Франтішковій набережній, де магістратський практикант Бахура так мерзенно дав себе підкупити, щоранку заходив пан муніципальний радник Станек погомоніти з бабусею і в такий спосіб здобути інформацію про те, що говорить широка публіка про діяльність магістрату, бо ж бабуся з громадської вбиральні була для нього голосом народу. Такий уже був у нього пунктик.

— Еге, ласкавий пане, вже й послідуща дрібнота на хабарі надиться, — розводилась бабуся. — Авжеж, оті ваші з ратуші, тільки-но дай їм задарма… теє… так тобі зразу й підуть на руку, як ото моєму братові.

І докладно розповіла панові раднику всю мерзенну історію з підкупом магістратського практиканта Бахури.

Нині на Бахуриному місці сидить уже інший практикант. Після адміністративного розслідування, довівши факт його хабарництва у справі шинкаря Шедівого, Бахуру звільнили зі служби.

І тепер він блукає, мов Вічний Жид, по Європі; востаннє його бачили в Гамбургу, де він якось підозріло задивлявся в чорну воду каналу.

Хтось підслухав, як він розмовляв сам із собою: «Якби я був хоч цілорічний абонемент узяв, а то… Еге ж! Дрібних злодіїв вішають…»

ТОРГІВЛЯ ТРУНАМИ

Пан Ліндігер удався якийсь нещасливий. Ще коли його несли хрестити, сполошений він мало не підняв на роги жінку, що несла вкутаного малюка до церкви. А коли йому пошили перші штанці — хай, мовляв, кожне ще здалеку бачить у ньому особу чоловічої статі, — він того ж таки дня зачепився тими штанцями за гвіздок у кладці й повис над річкою. А далі пішли нові й нові нещастя та знегоди, досить-таки рясні.

Так, він упав з горища на найкращого материного гусака й задавив його.

Правда, з ним самим тоді не сталося нічого, і він навіть хвалився, що падати на гусаків дуже приємно — ніби на перину, — але мати його була, здається, іншої думки, і тоді по малому Франтішкові вперше погуляв дубець, та вже так і зостався в їхній домівці.

А проте не думайте, що малий Ліндігер був якийсь особливо неслухняний. Катастрофи приходили самі собою… Одне лихо відходило — з’являлося друге. У школі він якось став за дверима з лінійкою в руці, підстерігаючи свого товариша, — і, звичайно, вперіщив лінійкою по носі вчителя, який саме, нічого не передчуваючи, відчинив двері.

А згодом, у тому віці, коли кожен порядний чоловік мусить закохуватись, він вибирав собі серед дівчат найефірніших фей, але ті ефірні феї неодмінно водили його за ніс.