Iдилiя в пеклi

— Іду!

І хазяїн почав розмову з ним:

— Пане Клофандо, ви чоловік молодий і обдарований. Пан управитель і пан бухгалтер дуже хвалять вас. Ви старанний, меткий, кмітливий, скромний, енергійний і роботящий…

І так далі аж до: «Ось вам п’ятдесят крон».

Коли Клофанда вернувся до свого столу, він був блідий і трусився всім тілом, а чуприна йому наїжачилась. Не промовивши й слова, він узяв капелюх, пальто й вийшов із контори.

Атмосфера загадковості, таємничості й невідомості згустилася.

Решта четверо практикантів хитали головами.

Клофанда не мав стільки літературного хисту, як небіжчик Пехачек, але в нього була чиста, делікатна й сумлінна душа. Та хоч як він напружував думку, але нічого придумати не міг. Перше, ніж повіситись у годковицькому лісі, він спромігся скласти лиш таке: «Наше найпалкіше бажання — побажати вам найщиріших побажань, і ми бажаємо вам усього, чого ми вам бажаємо. З найкращими побажаннями ваші знайомі, друзі й персонал».

«У моїй смерті прошу нікого не винуватити», — написав він на папірці, якого пришпилив собі до пальта.

Четверо практикантів у конторі ще не встигли як слід поговорити про загадкову смерть свого другого колеги, а вже ввійшов кур’єр і оголосив:

— Практикант Венцль, до пана хазяїна!

— Іду!

І хазяїн заговорив з ним так:

— Пане Венцль, ви чоловік старанний, меткий, кмітливий, розважний, скромний, енергійний і роботящий.

І т. д. аж до: «Ось вам п’ятдесят крон».

Атмосфера таємничості, загадковості й невідомості ще більше згустилася. Дух смерті витав над конторою.

Практикант Венцль взагалі не зміг придумати нічого. Він помер у каменярні в Киях під Прагою, перерізавши собі на руках вени. Помер, не лишивши ні рядка.

— Практикант Коштяк, до пана хазяїна!

— Іду!

Коштяк довго не піддавався смерті. Цілих два дні він ховався десь на Петржині й лиш третього дня стрибнув з каланчі. Він тоді був уже зовсім не при тямі й уявляв, ніби його хазяїн держить не транспортне агентство, а зоомагазин і ніби йому, Коштякові, доручено написати для хазяїна поздоровлення зі срібним весіллям.

Цим і пояснюється те, що на одній із сторінок його блокнота знайшли такі рядки:

«Хай знов розквітають щасливі часи, хай щороку буде у вас срібне весілля, хай вам світить успіх у торгівлі, щоб ви тішились життям і продавали тисячі пар голубів, кролів, кролиць і золотих рибок. Поздоровляє вас Ян Коштяк».

У конторі пана Кобкана лишилось уже тільки двоє практикантів.

— Практикант Гавлік, до пана хазяїна!

— Іду.

Написавши своє оригінальне поздоровлення у формі ділової телеграми: «Трансагентство Кобкана сердечні поздоровлення іменинами знайомі друзі персонал фірми», — Гавлік простромив собі серце складаним ножиком у туалеті ресторану «Представницький дім».

— Практикант Піларж, до пана хазяїна!

Останній із практикантів, що лишався ще в конторі транспортного агентства Кобкана, поблід. Він невиразно здогадувався, що причина страшної трагедії практикантів транспортного агентства, трагедії, рівної якій ще не знав світ, таїться за дверима хазяїнового кабінету і що те таємниче, загадкове й невідоме насувається й на нього.

— Практикант Піларж, до пана хазяїна! — ще раз оголосив кур’єр.

Останній практикант підвівся й розпачливо вигукнув:

— Не піду!

Тепер у конторі було вже четверо блідих облич: практикантове, управителя, бухгалтера й кур’єра.

— Пане Піларж, — озвався бухгалтер, — думайте, що кажете! В Чехії ще такого не бувало, щоб практикант не йшов, коли хазяїн посилає по нього!

— Не піду! — розпачливо повторював останній практикант. — Нікуди я не піду!

У дверях з’явився сам хазяїн.

— Пане Піларж, зайдіть до кабінету. Я вже двічі по вас посилав.

— Не піду! — вигукнув останній практикант. — Сказав — не піду, і не піду!

Він шалено замахав руками, вигукуючи:

— Всі йшли, небіжчик Пехачек, небіжчик Клофанда, небіжчик Венцль, небіжчик Коштяк, небіжчик Гавлік. Тільки я не піду, нікуди не піду!

Він ухопив важку касову книгу й ударив нею об стіл.

— Не встану, нікуди не піду, все порозбиваю, всіх вас повбиваю! Я капітан Мограс, я всесвітня знаменитість, я поставив абсолютний світовий рекорд на своєму літаку! Я вас не боюся!

Санітари не можуть нарікати на останнього практиканта фірми Кобкана. У нього на халаті п’ять гудзиків, і він кожному показує на ті гудзики, рахує їх і каже:

— Перший — Клофанда, другий — Венцль, третій — Коштяк, четвертий — Гавлік, п’ятий — Пехачек. Ні, не так: перший — Пехачек, другий — Клофанда, третій — Венцль, четвертий — Коштяк, п’ятий — Гавлік. Усі пішли, а я не піду, нікуди не піду!

Лікарі вже втрачають надію, що він одужає.

Іменини пана Кобкана минули без оригінального поздоровлення в газетах. У конторі сидить шестеро нових, свіжих практикантів. Аж до наступних іменин триватиме пора бережливості й ощадження.

ПРИГОДИ ШКІЛЬНОГО ІНСПЕКТОРА КАЛОУСА

То була одна з найстрашніших гімназій у всій Чехії. Викладачі, директор і законовчитель були людьми, які вважали учнів за неминуче зло, за недолюдків, за юних негідників, яких треба держати в шорах, щоб із них не виросли злочинці.

Молодих веселих хлопців, що дивляться на світ із милою безпосередністю, характерною для їхнього віку, держали в шорах, як і слід за випробуваною методикою наших середніх шкіл. Циркуляри, видавані дирекцією гімназії, без кінця змальовували найчорнішими барвами занепад моральності, у них усе заборонялось, нічого не дозволялося, раз у раз нагадувалось про дисциплінарний статут.

А потім ще наводили жах і уроки віровчення.

Законовчитель, доктор теології Губенка, горлав у моторошній тиші гімназіальних класів про розбещеність, про нелюбов до вчителів, про зіпсуту молодь, про занепад моральності та повсюдну розпусту.

А потім у класі знову відчинялися двері, і поважно входив директор, суворий, сивоголовий, з вогнем ув очах, і грізно сякався біля дверей у велику хусточку.

Сховавши хусточку, він вигукував:

— О зіпсуті, о розбещені! — і починав, як і законовчитель, виголошувати зміст циркуляра, складеного всім викладацьким колективом. Знову він горлав до того самого класу про занепад моральності:

— О юнаки, ви добре знаєте, які наслідки мав занепад моральності для Стародавнього Риму! Цілковитий розпад Римської імперії. Отак і серед вас настане розпад.

То було найстрашніше зі слів, які він кидав в обличчя переляканим гімназистам. А тоді знов грізно сякався й у супроводі законовчителя переходив до дальшого класу; а класний наставник, що весь той час зберігав похмуру мовчанку й безперестану щось писав у класному журналі, тепер обертався їм услід і схвильовано промовляв:

— Ні, вони не виправляться, пане директоре, я вже поставив на них хрест!

Така сама картина повторювалась і в інших класах. Учителі, всі підготовлені до цих візитів, напускали на себе поважність і мали на обличчі такий вираз, як у індійської богині смерті. І все від початку до кінця відбувалось так само.

Входив законовчитель і волав грізним голосом:

— Минула пора милосердя, настала пора згуби!

І гімназисти, підготовані до цієї сцени недавно виданим циркуляром дирекції, який їм щойно зачитав викладач, здригались від жаху. А законовчитель і тут починав розводитись про Содом і Гоморру, про безмежне милосердя Господнє, яке теж має свої межі, про загибель усього світу, про чисті взірці святих, і знов, у кожному класі, він промовляв про катастрофічний занепад моральності, і, нарешті, почувши, що за дверима сякається директор, ще раз вигукував, що пора милосердя скінчилася.