Iдилiя в пеклi

ТОРЖЕСТВО СПРАВЕДЛИВОСТІ

Що на світі часом діються дивні речі і що кінець кінцем правда і справедливість переможуть, у цьому пан Вачкарж був переконаний уже давно, і остання його пригода, хоч і дуже прикра, теж цілком підтвердила слушність такої думки. Пан Вачкарж нині просто не встигає розголошувати на весь світ це глибоко обґрунтоване твердження, що справедливість переможе, дарма що вона — чи то її охоронець, правосуддя, в особі вельми корисної інституції, поліції, всього складного поліційного апарату і того, що йде далі, вище й вище: судів, в’язниць, шибениць і т. ін., — сама собі ставить якнайбільші перешкоди, завдає якнайбільших труднощів.

У найгіршому разі справедливість, чи то правосуддя, переможе бодай у такий спосіб, що справа скінчиться сухим газетним повідомленням: «Правосуддя здійснено».

Пан Вачкарж любить міркувати на цю тему вголос і промовляє з ясним лицем знаменні слова «Справедливість переможе», доповнюючи їх такою бентежною оповіддю.

Кілька років тому він мав мануфактурну крамницю на глухій вуличці, куди рідко навідувались поліційні патрулі. Саме в ту пору надзвичайно почастішали зухвалі нічні грабунки по крамницях: дня не минало, щоб десь не пограбували якогось крамаря. Коли таких справ набралось уже стільки, що для ведення їх у поліції довелося збільшити штат писарів, поліційне начальство напрочуд мудро вирішило, що патрулі вночі повинні пильно стежити за злодіями. І це просте й доцільне розпорядження увінчалося цілковитим успіхом. І то ось як: одного дня пан Вачкарж робив переоблік у своїй крамниці й затримався там до півночі, а тоді вийшов із крамниці зі сувоєм каніфасу, що його хотів уранці віднести замовнику — якомусь візникові.

І, звичайно, як тільки він вийшов зі своєї крамниці й заходився старанно її замикати, його зразу схопили два поліцаї: вони спокійно чекали перед крамницею, поки вийде той, хто світить там у таку пізню пору. Коли пан Вачкарж сказав їм, що він власник цієї крамниці, вони тільки зареготали з такої недоладної вимовки й потягли його до найближчого поліційного відділу. Там черговий вахмістр теж посміявся з його недотепності й заявив, що злодій із нього не вельми досвідчений. Потім прийшов офіцер, який знов же ущипливо кинув:

— Кажете, переоблік робили? Ну, це завжди так роблять, коли хочуть щось украсти.

— Але я справді робив переоблік! — захищався переляканий пан Вачкарж.

— От за це й попосидите, — діловим тоном поінформували його поліцаї. А оскільки був наказ усіх спійманих злодіїв приставляти до поліційного управління для вимірювання, фотографування та дактилоскопії, праву руку пана Вачкаржа скували ланцюжком із лівою рукою іншого злочинця (так його тепер титулували), і обох погнали до управління.

— Гляди там не розколися! — порадив йому супутник.

— Ні, ні, — необережно запевнив його пан Вачкарж. (Згодом це стало для нього обтяжливою обставиною).

Коли його фотографували, він розплакався; знімок довелось робити аж тричі. Вимірювання голови виявило яскраво виражені злочинні нахили, як негайно було констатовано за таблицями теорії Ломброзо. За іншою таблицею, нахил лоба й форма носа свідчили про цілковиту дегенеративність, ідіотизм і збоченість. Відбитки пальців збігалися з відбитками грабіжника й убивці Кеніга з Мангейма (його прізвище було обведено чорною рамкою, бо Кеніга стратили п’ять років тому), а також із дактилоскопічними відбитками відомого міжнародного афериста Рубінштейна, кишенькового злодія Футерки, грабіжника Залінського, аферистки Семерадової та отруйниці дітей Зінкової.

Коли панові Вачкаржу прочитали все це, він знов забився в нападі конвульсійного плачу, бо чув колись, ніби однакових відбитків не існує, і почав кричати, що він не Семерадова і не Зінкова.

— А це ще хтозна! — суворо відповіли йому, і тоді з паном Вачкаржем стався напад, схожий на танець святого Вітта. Уранці його відвезли до тюремної лікарні, бо в нього, в цього старого симулянта, почалось запалення мозкових оболонок. У лікарні він два місяці коливався між життям і смертю, а тим часом його економка сповістила поліцію про загадкове зникнення пана Вачкаржа. В поліції їй показали одну з фотографій, зроблених, коли він, заплаканий, витріщався на поліційного фотографа.

— Це не він, — заявила економка й підписала протокол, до якого занесли це свідчення. А того негідника в лікарні вона й бачити не схотіла.

А тим часом у лікарні пан Вачкарж оклигав уже настільки, що слідчий, прийшовши до нього, зміг його запитати:

— Де ви сховали труп пана Вачкаржа, коли його вбили?

Пан Вачкарж тупо відповів:

— Я нічого не пам’ятаю, пане.

— Як ваше прізвище? — спитав далі слідчий.

— Я вже не знаю. Кажуть, що я не Вачкарж.

— Певне, що ні, — відказав слідчий. — Ну, а скільки грошей ви знайшли в касі?

— Щось із тридцять гульденів, — відповів крамар.

Слідчий пішов. Це свідчення цілком узгоджувалося із сумою, яку знайшли при обвинуваченому в день його арешту. Вся людність із великим інтересом чекала щоденних повідомлень про розслідування таємничого вбивства людини, яка до того фатального дня нічого для неї не важила; а тепер ім’я пана Вачкаржа стало відоме всюди, куди лишень доходили газети. Дивне було те, що обвинувачений часом, у хвилини яснішої свідомості, розповідав слідчому дуже точні подробиці з життя зниклого крамаря, тож не було сумніву, що він, напевне, дуже близько знався з убитим.

Нарешті він одужав настільки, що його змогли звести на очі з економкою, і та заявила, що десь уже бачила цього чоловіка: здається, він стояв якось перед крамницею загиблого. Прийшло ще кілька свідків, які теж одностайно посвідчили, що цей худий суб’єкт нагадує чоловіка, який колись стояв перед крамницею загиблого пана Вачкаржа.

У хвилини прояснення свідомості обвинуваченого слідчий спостеріг, що той вертається до давньої симуляції — можливо, унікальної в історії криміналістики: твердить, що той убитий і зниклий крамар — це він сам. Щоб викрити його, слідчий звелів йому написати: «Я Йозеф Вачкарж з Нової вулиці». Почерк його порівняли з письмом у ділових паперах загиблого, і судові експерти заявили, що цей почерк абсолютно відмінний від почерку крамаря Вачкаржа: ні в лініях, ні в розміщенні літер нема анінайменшої подібності, — і що це почерк алкоголіка.

Обвинувачений дедалі більше тупів душевно, і слідчий із радістю відзначав, що він уже починає признаватися у своєму злочині; аж нарешті одного дня слідчий із превеликим задоволенням записав у протокол, що на запитання: «Кому належало вбрання, яке ви мали на собі в день арешту?» — допитуваний відповів: «Панові Йозефу Вачкаржу».

Що він у даному разі казав правду, підтвердила економка й інші свідки, котрі бачили, що пан Вачкарж ходив у цьому одязі до крамниці і з крамниці.

Одного дня обвинувачений посвідчив, що пан Вачкарж мав брата, який служив у лісництві десь за Нітрою, в Угорщині.

— Майте на увазі, — значущо застеріг його слідчий, — ми його викличемо телеграмою і зведемо на очі з вами.

— Робіть зі мною, що хочете, — у тупій покорі сказав обвинувачений. — Ми з ним уже двадцять років не бачились.

За три дні брат зниклого вже став лице в лице з обвинуваченим. Хвилин із п’ять витріщався на нього в німому подиві, а тоді, обнявши його, вигукнув:

— Йозефе! Де це я з тобою стрівся!

А обвинувачений, сумно всміхаючись, знизав плечима й безнадійно промовив:

— Ні, я не ваш брат, я вже не Вачкарж!

Але брат під присягою посвідчив, що це таки Йозеф Вачкарж; судові лікарі з’ясували, що пан Вачкарж не зовсім здоровий душевно, а старанне розслідування встановило, що це справді той Йозеф Вачкарж, який колись вийшов із своєї крамниці і вже три місяці перебуває під слідчим арештом при карному суді. Його економка та інші свідки теж збагнули, що тут сталося невелике непорозуміння в інтересах правосуддя, і одне за одним посвідчили під присягою, що це таки він, загадково зниклий крамар. Тому звинувачення в убивстві себе самого відпало, лишилось тільки обвинувачення в крадіжці того сувою каніфасу, що був тоді при ньому. Але й це розслідування за браком доказів припинили. Та потрібно було ще два роки, поки психіатри в лікарні вигнали з голови пана Вачкаржа думку, що він не Вачкарж і що він десь сховав свій власний пограбований труп.