Як iз Харкова зробити Берлiн

— Скільки ж, — сам собі подумав, — з вами тут треба профсоюзної пророботки.

Бачу, що і сестра, і покоївка і служниця працюють більше, як по 8 годин.

Питаю:

—Ну, а нагрузка? Чи там надурочні як у вас?

Не розуміють.

Нема в них цього.

Узагалі з профроботою слабкувато тут. Нічого! Колись і тут буде.

Підійшов я тоді з другого боку до санаторійного життя.

Хворих почав агітувати.

— Товариші! От уже два тижні, як з вами тут лікуюсь, а ми ще ні разу свого лікаря не били.

Здивувались.

— Чого ви дивуєтесь? Це ж санаторій?

— Санаторій!

— Що ж це за санаторій такий, що лікар і досі не битий? І не «мативирований»?

— За віщо?

—Як за віщо. А от бачу, вам, наприклад, дають суниці, дають курку, дають он різні пироги з ягодами, а я вже п'ятий день на самому молоці сиджу. Що я не однаково з вами плачу?

— ??

— Так-так. Вас он і в ванни водять, і душі різні вам роблять, і електрикою вас лікують, а мене поклали і нічого мені не роблять.

Прийде та спитає:

— Gut?

І пішов далі.

Що це за ставлення?

Що ви от у моноклях ходите та через годину краватки міняєте, так до вас так, а як у мене один костюм, так мені молоко та лежать? Що це таке?

— Місцькома нема, КРК нема, ящика для скарг ніде не бачу, що ж робити?

Знизують плечима.

— Та ви, — кажу, — плечима не знизуйте, а давайте сьогодні ввечері, отам під берестками, як він з купання йтиме, я на його ковдру накину і почну... А ви поможіть, бо сам я, мабуть, не подужаю. Та одмолотимо так, що аж крехтатиме, — тоді знатиме, як лікувати...

Нічого з моєї агітації не вийшло: не погодились. І хай! Самі потім жалкуватимуть, як їх на молоко посадить.

Якось увечері, після десятої, коли вже хворі лягають спати, я через вікно потихеньку лізу в садок. Чую регіт.

— Куди то ви, хер?

— Як куди? В садок!

— Так чого ж через вікно, хіба дверей нема?

— Так уже ж, — кажу, — десята година!

— Так що ж?

— Як так що ж? У нас по санаторіях після десятої у вікно ліземо, щоб лікар не побачив! А потім вертаючись до сестри, як вона помітить: — «Сестричко, не кажіть же лікареві! Я вам уже... той!»

— Ходіть через двері краще! Як ви сами не хочете зрозуміти, що для вас корисно, а що шкідливо — ніякими ланцюгами вас у кімнаті не вдержиш!

І з санаторія не викинули! От чудаки!

Взагалі, якийсь такий санаторій не такий, як у нас!

Усе тобі дозволяють, ніхто на тебе не кричить. Хочеш лікуватися — лікуйся! Хочеш дурня валяти — валяй.

«Ш Е Ф»

Власне, це буде «пісня» не про нашого «шефа», а про «шефову» працю.

Але самої праці без шефа, так як і шефа без праці, не можна собі уявити, через те, мабуть, тяжко буде одріжнити, де наш «шеф», а де його праця. «Шеф» наш зветься — доктор медицини, Grabley (Ґрабляй, доктор).

Він хазяїн нашого санаторія, він нас лікує, крім того, він іще й шеф арцт (головний лікар) усього Заарова-курорта.

Його вважають за досвідченого, тямущого лікаря, з великою практикою і з великою лікарською умілістю.

Говорять, що він був раніше за головного лікаря десь у клініці, але він не любить великого міста, любить землю, любить хазяйство: через те купив собі тут маєток, влаштував санаторій і тепер лікарює й хазяйнує.

Перша зустріч із шефом.

Раптом якось так рвучко й енергійно підходить людина в білому коротенькому халаті. Міцно тисне руку:

— Д-р Grabley!

Здався спочатку молодим дуже.

Потім придивився: великий лоб, черепахові окуляри, широка лисина, молоде обличчя і сиве поза лисиною волосся.

Рухи бистрі, певні.

Коротенька балачка. Потім:

— Біте шен!

Бере мою валізу, несе до автомобіля, садовить мене в машину, сам — за шофера — прожогом до вілли:

— Біте шен!

Біля вілли вискакує з авто, за валізу й у віллу на другий поверх.

Привів до кімнати, поправив постіль, кинув оком навкруг:

— Лягайте.

І вже, чую, загула машина назад.

Шефові нашому п'ятдесят літ, або, як кажуть у нас:

— Fünfzig jahre!

Але це абсолютно нічого не значить. Їй-богу, він буде такий самий, як йому буде й сто літ, або, як у нас кажуть:

— Він, мабуть, двожильний.

Він устає, як іще всі сплять.

Він усе робить сам.

І він усе вміє робити сам.

І ця робота в його, як іграшка, як забавка.

До 10 год. ранку він уже скупався в озері (ні холод, ні дощ — тут ніякої ролі не грають), обійшов хворих у санаторії, поснідав, обійшов хазяйство, подивився, як снідають хворі.

О 10 год. він уже в машині за шофера. Точно.

І вже реве його «Бенц» — скликає хворих, що він їх везе до Moor — Bad'у* — купати, електризувати і т. д.

Крім того, він же ж директор.

Там він прийма хворих, там він лікує хворих.

Він везе.

Але як він везе?!

Коли сидиш поруч його, в передку, — очі заплющуєш.

В його кепка на бакир (я ніколи його не бачив у шляпі) козирьок — набік.

Він править машиною одною лівою рукою.

Сиґналів ніяких. Він проліта повз вози, як вітер...

Своїм «Бенцом» він врізається у суточки поміж возами на дорозі так, що думаєш, що полетять к чортам і вози, і Бенц, а сам летітимеш кулею понад усіма дубами, понад високими соснами.

А він лівою рукою стерно крутне, машину виправить, подивиться на вас і усміхнеться.

На крутих віражах чіпляєшься за його, за дверці, за сусіда, бо, їй-бо, здається, що своєю власною персоною переб'єш стовбур придорожнього берестка.

Я спитав колись у сестри, скільки часу треба їхати автом до Берліна.

2½-3 годині, — вона каже. А д-р Grabley їде годину, а найбільше годину а чвертю.

О першій годині він мчить назад.

Обід.

Подивився, як їдять хворі, пообідав сам, обійшов хазяйство і о третій уже летить знову Бенцом до Баду (це кілометрів 3-5 від санаторія) на вечірнє приймання хворих.

О четвертій мчить назад.

Ви думаєте, що він удень одпочиває?

Ніколи в світі.

Завжди в його робота.

Ось ви його бачите, в якомусь «морському» картузі.

Летить кудись автом.

Прилетів назад, тягне на плечах до озера пудів зо три бензини. Лаштує моторового човна. Уже він моряк.

Уже літає мотором по озеру, а потім подавсь кудись на острів і тягне мотором баржу з сіном. І командує, як капітан.

Привіз сіно, полетів мотором на той берег — одвідати хворого.

Прилітає.