Ваш покiрний слуга кiт

Сьогодні неділя, ясний, погідний день. Господар вийшов з кабінету, поклав біля себе пензель, туш і купку паперу, сам ліг долічерева на поміст і щось забурмотів. «Певне, лаштується писати, коли видає такі дивні звуки», — здогадався я. Незабаром господар розмашистими ієрогліфами почав: «Духмяний ладан запалю».- «Невже взявся до віршів? Невже писатиме хайку? Як для господаря, «духмяний ладан» занадто вишукано», — промайнула думка, а він уже полишив «ладан» і хвацьки перейшов до нового рядка: «Давно я збирався написати про Теннен Кодзі» [75]. Та раптом пензлик завмер у його руках. Господар глибоко зітхнув. Видно, блискуча думка так і не сяйнула в його голові, тож він лизнув кінець пензля — аж губи почорніли — і внизу намалював кружечок. Всередині поставив дві крапки — очі, домалював ніс з широкими ніздрями, тоді провів горизонтальну лінію рота. Тепер це вже не скидалось ні на оповідання, ні на хайку. Очевидно, господареві набридло і малювати, бо він замазав мордочку. Потім розпочав з нового рядка. Певне, думав, що досить почати з нового рядка, як вірші поллються з його вуст. «Теннен Кодзі — людина, що вивчає повітряний простір, читає «Луньюй» [76], їсть печену солодку картоплю, під носом у нього висять шмарклі», — за одним подихом написав він розмовною мовою. Вийшло недоладно. Господар вголос перечитав написане й зареготав: «Ха-ха-ха! Цікаво. Щоправда «під носом у нього висять шмарклі» — трохи грубувато, викреслю», — і провів лінію. За першою черкнув другу, а тоді третю — вийшли рівні паралельні лінії. Хоч вони заходили на інші рядки, господар проводив їх одну по одній. Коли їх стало аж вісім, а наступне речення не спадало на думку, господар відклав пензля і завзято смикнув вуса то вниз, то вгору — мовляв, ось як викручують речення з вусів. Тим часом з їдальні вийшла господиня й сіла перед чоловіком.

— Послухайте-но, — звернулася вона.

- Що таке? — господарів голос лунав як удар гонга під водою.

Жінці, видно, не сподобався такий тон, і вона повторила:

— Послухайте-но.

— Ну, що таке? — Великим і вказівним пальцями господар висмикнув з ніздрі волосину.

— Цього місяця нам трохи не вистачило…

— Не може бути. Хіба ми не розрахувалися з лікарем, хіба не виплатили минулого місяця борги в книгарні? Повинно б вистачити, — відповів господар, розглядаючи висмикнутий волосок наче якесь диво.

— А проте… Ви ж не охочі до рису, вам подавай

хліб та ще й варення до нього.

— Власне, скільки я їм того варення?

— Цього місяця вісім слоїків.

— Вісім? Не пригадую, щоб я стільки з’їв.

— Не ви самі, а разом з дітьми.

— Що не кажи, а більше ніж на п’ять-шість єн наїсти ми не могли, — господар незворушно взявся приклеювати волосинки на папір. Він виривав їх з м’ясом, тому вони стирчали на папері наче встромлені голки. Захоплений несподіваним відкриттям, господар дмухнув на них щосили. Але вони міцно прилипли і тому не злітали.

— Ач, які вперті, - господар щосили дмухнув ще раз.

— І не тільки варення, — аж розчервонілась від обурення господиня. — Треба було ще дещо купувати.

— Можливо, можливо, — господар раз по раз устромляв пальці в ніс і висмикував волосинки. Вони були різних кольорів: руді, чорні, трапився навіть один сивий. Господар, вельми тим вражений, затиснув його між пальців і підніс перед очі дружини.

— Тьху! Гидота! — скривилась та й відштовхнула його руку.

— Ти лиш поглянь, навіть у носі посивіло, — господар, здавалося, не на жарт схвилювався. А господиня не витримала, розсміялась і зникла в їдальні, очевидно, махнувши рукою на фінансові проблеми. Господар тим часом узявся знову до Теннен Кодзі.

Прогнавши хитрощами жінку, господар заспокоївся. Висмикував волосинки і поривався писати, але нічого не виходило.

«Їсть печену солодку картоплю» — зайве, краще викреслю, — вирішив він. — «Духмяний ладан запалю» — надто несподівано звучить, теж треба викреслити, безжально дорікнув собі господар. Зосталося тільки: «Теннен Кодзі — людина, яка вивчає повітряний простір, читає «Луньюй». «Але ж так занадто коротко, — подумав господар. — От морока!.Якщо вже не оповідання, то хоч епітафію напишу». Господар помахав пензликом і заходився старанно малювати орхідею на верхній половині листка — незугарну подобу авторського малюнка на полях рукопису. Вся його марудна робота, до останнього ієрогліфа, звелася нанівець. Перевернув листок і на звороті ні до ладу, ні до складу написав: «У повітряному просторі народився, повітряний простір вивчав, у повітряному просторі вмер. О, небесний, о, просторовий Теннен Кодзі!». І тут прийшов Мейтей. Напевне, він не визнавав різниці між чужим і своїм домом, бо заходив завжди безцеремонно, навіть не постукавши. Траплялося, що заявлявся через задвірковj двері. Ще при народженні він позбувся кращих людських якостей — несмілості, скромності й сором’язливості.

— Знову взявся до Велетня Тяжіння? — ще з порога спитав гість.

— Хіба ж можна весь час писати про Велетня Тяжіння? Я тепер клопочуся, яку б епітафію придумати для Теннен Кодзі — похвалився господар.

— Теннен Кодзі — це таке ж посмертне ім’я, як і Ґудзен Додзі [77]? — своїм звичаєм навмання спитав Мейтей.

— А хіба є таке ім’я?

— Нема. Але я спочатку подумав, що ти саме його маєш на увазі.

— Ґудзен Додзі… Такого я не знаю. А от Теннен Кодзі ти знаєш.

— Власне, кому захотілося мати ім’я Теннен Кодзі?

— Соросакі. Тому самому, який після закінчення університету поступив в аспірантуру, обрав темою дисертації «Теорію повітряного простору», але, перепрацювавшись, вмер від перитоніту. Він був мені найближчим приятелем.

— Ну й чудово, що вів був твоїм приятелем. Але ж хто перейменував Соросакі на Теннен Кодзі?

— Я. Я назвав його так. Це тобі не якесь заяложене ім’я, яке дають покійним ченці, - гордо промовив гocподар так, наче й справді «Теннен Кодзі» звучaло напрочуд вишyкaнo.

— Покажи-но мені свою епітафію, — зареготав гість і потягнувся до рукопису. — Що?!. «У повітряному просторі народився, повітряний простір вивчав, у повітряному просторі вмер. О небесний, о просторовий Теннен Кодзi!. Непогано, саме така епітафія й пасує Теннен Кодзі.

— От би вирізьбити епітафію на давилі для барильця з квашеною редькою й вивести його за храм, щоб люди могли на чім силу міряти! Та й добра пам’ять про Теннен Кодзі залишилася б.

— Атож, непогано, — радісно погодився господар.

- Я так і думав зробити, — поважно відповів господар і додав: — Пробач, я вийду на хвильку, а ти пограйся з котом. — Не чекаючи на Мейтеєву відповідь, господар вийшов з кімнати.

Коли так несподівано мені випало розважати гостя, не пристало сидіти похмурим. Тож, намагаючись бути якомога привітнішим, я вибрався гостеві на коліна.

— Ти ба, як погладшав! — Мейтей грубо схопив мене за загривок і підняв угору. — Видно, пацюків не часто ловиш, якщо так ноги звисають… Господине, ваш кіт охочий до пацюків? — Мого товариства йому, напевне, було не досить, і гість звернувся до господині в суміжній кімнаті.

— Які там пацюки! Він над усе полюбляє витанцьовувати з дзоні, - ні сіло ні впало господиня виказала мій давній гріх.

Мейтей усе ще тримав мене, а я вимахував лапами, й почувався кепсько.

— У вашого кота й на морді написано, що він мастак танцювати. Він у вас, видно, хитрющої породи. І схожий на кота-перевертня, що я бачив у старовинній ілюстрованій книжці, - Мейтей силкувався втягти господиню до розмови. Вона невдоволено відклала шитво й зайшла у вітальню.

— Ви, певне, нудьгуєте? Зараз він повернеться, — господиня налила чашку свіжого чаю й подала Мей. теєві.

— Куди він подався?

— Хто його знає. Ніколи не каже, куди йде. Такий вже вдався. Мабуть, пішов до лікаря.

— До Амакі-сенсея? Ото морока лікареві з таким хворим.

— Авжеж, — погодилася господиня, не маючи, видно бажання розмовляти на цю тему.