Язиката Хвеська

— Не знаю. Ріг так сказав, — пояснив Шалига.

— Якій Ріг?

— Редактор цих усіх фокусів. Головний фокусник, мать його! А вчора ввечері ось цей красунчик прибігав, дайте, дядьку міліціонер, коментар.

Майор витягнув з бокової кишені сорочки прямокутник візитки, простягнув начальнику. Той взяв двома пальцями, прочитав:

— Бойко Максим. Кореспондент. Та ще й спеціальний. «Фокус плюс», щоденна газета. Твою мать! — він різким жестом послав візитку через стіл Шализі. — Можеш пояснити, майоре, що відбувається?

А відбувалося щось уже подібне до масового психозу.

Під вечір середи міліцейське керівництво прийняло рішення офіційно заявити про фальсифікації, до яких вдається редакція газети «Фокус-плюс». Це було помилкою: речник міліцейського Главку не зміг пояснити, в чому саме полягають фальсифікації. Наступного дня пенсіонери на лавочках уголос читали уривок із чергової статті Максима Бойка:

— Приховуючи існування трупів, які безслідно зникають, наша міліція готова піти далі: офіційно заявити, що злочинності в Києві як такої нема. Хоча насправді вже третій день наша славна міліція не може з'ясувати, куди ж подівся жіночий труп, котрий зник просто серед білого дня. Як ми вже писали, тіло випадково виявив наш фотокореспондент і зробив фотографію. Вже під вечір того ж дня працівники міліції відмовилися коментувати ситуацію. Яких заходів вони живають для розслідування цього злочину, поки що так само не відомо.

Усю першу половину дня столичні пенсіонерки та пенсіонерки інших українських міст, куди доходить газета «Фокус-плюс», обговорювали погану роботу міліції, згадували такі самі випадки, розповідали казки про лиховісних мертвяків, а під обід дружно поспішили до телевізорів — подивитися денний випуск телевізійних новин.

Вродлива репортерка, стоячи з мікрофоном на тому самому місці, звідки втік жіночий труп, сміливо говорила просто на камеру, звертаючись до мільйонів українців:

— З того часу, коли ось звідси, з цього занедбаного, але затишного київського скверика втік закривавлений труп, минуло вже два дні. Але відповідь керівництва столичного МУВС однозначна: поки не буде знайдене тіло, прокуратура не може порушити кримінальну справу. Тобто, в життя втілюється відомий сценарій «Немає тіла — немає справи». Але це, на жаль, це означає лише одне: непрофесійність нашої міліції і небажання працювати. Дивно, що фотографію наші правоохоронці не вважають за доказ того, що закривавлене тіло справді було знайдене. Свідчення очевидця злочину, київського фоторепортера Володимира Смика, правоохоронці взагалі ігнорують.

На ранок п'ятниці у Інтернеті запрацював новий сайт під назвою ZOMBY.NET, на якому швидко почали вивішуватися як стаття Бойка, так і коментарі до неї. В основному коментатори виливали відра віртуальних помиїв на міліцію, пропонували веселі картинки з серії «Полювання на живих трупів» і навіть обіцяли незабаром запустити комп'ютерну іграшку, в якій Мент спробує зловити Зомбі, а Зомбі, в свою чергу, тікатиме від Мента.

Оскільки у четвер традиційно оновлювалися репертуари київських кінотеатрів, то фільми жахів, навіть ті, які вже давно пройшли, не просто повернулися, а й попри існуючу заборону почали демонструватися на денних сеансах.

У п'ятницю вийшов черговий номер «Фокусу-плюс», де Максим Бойко розповідав, як міліцейські чиновники, до яких він дзвонив, просячи хоч щось сказати про зниклий жіночий труп, не бажали з ним говорити, а один навіть послав його за відомою адресою, яка складається з трьох літер.

Він навіть назвав прізвище на посаду хама в погонах: начальник відділу особливо тяжких злочинів майор Павло Шалига.

— Я його послав, — визнав начальник відділу особливо тяжких злочинів майор Павло Шалига. — Якби він поруч був — дістав би від мене в рило. Я б відповів потім, але цей Бойко точно вмився кривавими соплями.

Начальник міліції, не дивлячись на підлеглого, крутив на поверхні стола кулькову ручку довкола осі. Здавалося, він поринув у цей важливий процес по саму маківку і йому від цього було дуже комфортно. Шалига прекрасно розумів: начальнику зовсім нема про що говорити. Йому теж не було що сказати, але і гратися в «Хто кого перемовчить» теж не хотілося. Хоча б тому, що це — не по уставу і зовсім не відповідає правилам субординації.

— Писати ми їм не заборонимо, — мовив він.

Начальник кивнув, далі граючись ручкою.

— А пишуть вони все правильно, — вів далі Шалига. — Тіла нема — діла нема. Факт, що труп під кущем таки лежав, не може бути юридичною підставою для порушення по факту скоєння особливо тяжкого злочина кримінальної справи. Прокуратура з нас сміється.

Начальник підвів на майора очі.

— З нас, Петя, навіть негри під мостом на Шулявці сміються.

Під мостом неподалік від заводу «Більшовик», поруч із станцією метро «Шулявська», давно і міцно отаборилися чорношкірі, тримаючи там свій базарчик, торгуючи взуттям та одягом, але переважно — секунд-хендом. Часом відбивалися від зграйки скінхедів, часом гасили пожежі, регулярно платили всі можливі і неможливі штрафи та хабарі, терпіли гуркіт над головою, але трималися за цей плацдарм, мов захисники обложеного Сталінграду — за знаменитий, описаний у легендах, книжках та шкільних підручниках «будинок Павлова».

Те, що відбувалося від вівторка довкола історії зі зниклим жіночим трупом, негрів відверто забавляло.

Вони навіть відмовилися платити якісь невеличкі, але обов'язкові гроші міліцейському патрулю, причому один так і сказав ламаною російською мовою: «З ходячих трупів збирайте!» Звісно, по естафеті про цей небувалий інцидент переповіли в міліцейський Главк, і тепер начальник міліції підозрював: про опущений неграми патруль донесли вже міністру Луценку.

— Китайці теж, — підтримав розмову Шалига. — Особливо ті, які тримають базар на Дарниці.

— Маленький Китай?

— Так точно.

Начальник міліцію знову покрутив ручку по столу, тоді взяв її обома руками, міцно стиснув за кінці.

— Я, Пашо, від середи раком стою знаєш де? — майор кивнув. — І буду стояти, Пашо. Бо ця газетка нас усіх раком поставила, а їй за це нічого не буде. Знаєш, хто її в парламенті прикриває? — майор знову кивнув. — Отак. Там є певні політичні сили. Їм вигідно, аби зараз міліцію в грязюці валяли. А розгрібати все це, Пашо, повинен ти! — натиснувши обома руками, начальник міліції переламав ручку навпіл. — давай ще раз від самого початку. Труп був чи все ж таки не було?

— Не знаю, — чесно признався Шалига. — Хоча кров була. Не багато, але свіжа, не засохла.

— Тоді я інакше запитаю: тіло було?

— Було. Є фотографія. Наші специ кажуть — не підробка.

— Тоді куди це тіло могло зникнути? Може бути, що фотограф знайшов не труп, а лише тяжко поранену людину. Людина ця — жертва нападу, викрадення, її, врешті решт, могли катувати і недомучити, — начальник міліції сам розумів, що говорить не те, але припущення далі лилися на Шалигу нестримним вже потоком. — Коротше, жертва могла рухатися. Фотограф цього не знав, а вона — могла! Навіть припустимо таке, що їй, жертві, вистачило п'ятнадцяти хвилин, аби забратися геть… Але: куди закривавлена людина могла подітися? — він ляснув долонею по столу. — Як далеко могла піти? Чому її ніхто не бачив? Чому нема слідів? Чому ніхто не може знайти закривавлене тіло, чорт забирай! — крапку в його монолозі поставив гуркіт кулака об поверхню стола.

Шалига далі мовчав.

Начальник міліції і без нього прекрасно знав: за ці дні перевірені відомості про жінок, які пішли з дому і не повернулися. Заодно з'ясувалося: дві третини оголошених у розшук уже давно вдома, помирилися з тими, з ким посварилися, ось тільки міліцію повідомити про це чомусь ніхто не потурбувався. Але десятки автоматично закритих справ про зникнення живих, як з'ясувалося, жінок не тішили на фоні зниклої в невідомому напрямку та невідомим способом мертвої жінки.

Ще начальник міліції по великому секрету дізнався: якщо протягом кількох наступних днів масова істерія журналістів довкола ходячого трупа не припиниться, з цього приводу зберуть спеціальне засідання Верховної Ради. Комусь доведеться давати пояснення — і явно не начальнику міліції. І комусь доведеться прощатися з посадою — і явно не міністру внутрішніх справ.