Язиката Хвеська

— О-опс! — вигукнув хтось із оперів.

До скверика підкотив і, скреготнувши гальмами, зупинився мікроавтобус із емблемою популярного телевізійного каналу на борту. З іншого боку підкотив легковик, пикрашений логотипом іншого, не менш поплярного телеканалу. З обох машин почали дружно десантуватися люди з телекамерами та мікрофонами.

— Назад! — крикнув один із автоматників, наставляючи зброю на телевізійників, але, побачивши націлену на себе камеру, вирішив за краще не заїдатися і відступити.

— А це що таке? — гаркнув Середа і в останній момент стримався, аби не згребти Володю Смика в оберемок.

Той про всяк випадок відійшов від небезпечного капітана на безпечну відстань.

— Теж рефлекси, — спробував виправдатися він, криво посміхнувшись. — Мало що ви можете зі мною тут зробити… Я ж спочатку шефу дзенькнув. Очевидно, це він подбав про підмогу. Я навіть подумати не міг, що закривавлені трупи можуть зникати…

— У Києві просто з місця вбивства зникають закривавлені трупи!

Такою фразою в прямому ефірі почала вечірній випуск новин ведуча популярного каналу. Знаючи, що на неї дивляться мільйони, ведуча в студії витримала коротку театральну паузу, насолоджуючись сама собою та ефектом від сказаного, і продовжила:

— Так, у всякому разі, заявляє чоловік, який, ідучи сьогодні вранці на роботу, наткнувся на тіло жінки. Потерпіла не подавала ознак життя і була закривавлена. Свідком скоєного злочину виявився фотограф популярної газети «Фокус плюс» Володимир Смик…

За цією фразою протягом дня стояла велика купа застережень. Адже фактично телевізійники зараз у прямому ефірі порушували неписані, але обов'язкові для дотримання правила гри. Ці правила, передбачали, зокрема, що по телевізору в сюжетах не вимовляють назв друкованих та Інтернет-видань. Виняток передбачений лише тоді, коли в телеефірі йде пряма, відповідним чином оплачена реклама даного видання. Інший випадок: якщо з людиною, про яку йдеться в сюжеті чи програмі, щось сталося. Наприклад, перерізало поїздом на рейках. У такому випадку можна закрити очі на те, що з телеекранів прозвучить, ким і де працював загиблий.

Те ж саме стосувалося і газет. Якщо журналіст брав інтерв'ю у популярного шоумена, він не мав права під страхом публічної кастрації згадувати, на якому саме телеканалі виходить шоу, яке зробило гостя редакції знаменитим. Не біда, що читачі без того знають, обличчям якого каналу є той чи інший персонаж. Головне — аби назва каналу не була надрукована і згадана в газеті безкоштовно.

Проте в ситуації, що склалася, телевізійники, котрим потрібна була сенсація для вечірніх новин, змушені були зробити виняток. Адже без фотографій, зроблених Смиком, вся історія про зниклий жіночий труп втрачала будь-який смисл. Ну а Володя стояв на смерть: або телерепортери кажуть, звідки отримали інформацію і називають газету, в якій будуть опубліковані подробиці історії блукаючого жіночого трупа, або він не надає доказів правдивості цієї історії. Причому про ексклюзив у цьому випадку не йшлося: півдесятка телеканалів уже виявили бажання розказати своїм глядачам про ходячого трупа, і редактор «Фокусу-плюс» Валентин Ріг дозволив Смикові надавати її безкоштовно і в різні боки, без жодних обмежень.

Гра того вартувала: під вечір вівторка про газету «Фокус-плюс» почули мільйони, і були всі підстави підозрювати, що більшість з них у середу зранку шукатимуть свіжий випуск «Фокусу-плюс» у газетних кіосках та взагалі — всюди, де продаються газети.

— Професійний репортер спрацював оперативно, — говорила ведуча, відчуваючи, що кожне її слово ловлять мільйони пар вух. — Спочатку він зробив кілька фотографій, а вже потім побіг викликати міліцію. З мобільного телефону він це зробити не міг: не помітив, як трубка розрядилася. Поки свідок шукав телефон-автомат і дзвонив, минуло близько двадцяти хвилин. За цей час тіло встигло безслідно зникнути. Докладніше — в репортажі наших кореспондентів.

Серед мільйонів пар очей, які це дивилися, і мільйонів пар вух, які це слухали, були очі і вуха майора Павла Шалиги.

Випуск новин від дивився не вдома, разом з вірною дружиною Тамарою, а в кабінеті начальника київської міліції. Скоро повернутися додому начальнику «вбивчого» відділу карного розшуку цього вівторка не світило: справу про безслідно зниклий жіночий труп передали з районного відділу в Головне управління.

5

На ранок, коли вийшов свіжий номер «Фокусу-плюс» із статтею, під якою стояв підпис Максима Бойка, в Києві тільки і говорили про мандрівні жіночі трупи.

Редакція газети обіцяла тримати своїх читачів у курсі справи, щодня висвітлюючи процес пошуку зниклого жіночого трупа. Стаття на першій шпальті була проілюстрована двома фотографіями. На першій закривавлене жіноче тіло лежало під кущами, і день та час, коли зроблений знімок, були обведені жирною лінією. Поруч — інша фотографія: те ж саме місце, тільки вже порожнє. Час і дата, обведені жирним, не лишали навіть у скептиків жодних сумнівів: через двадцять хвилин після того, як Смик зробив фотографії, труп зник, не залишивши сліду.

— Хочу зазначити, — з розстановкою читав начальник міліції вголос уривок із статті, — що теоретично можна запідозрити в справі про зниклий жіночий труп якусь каверзу. Проте час, зазначений на фотографіях, вірніше — різниця в часі досить красномовна. В мікрорайоні, де сталася пригода, міліція з'явилася не так швидко. Добре, що вона наспіла, як каже наш фотограф, протягом п'ятнадцяти хвилин. За цей час хтось теоретично міг відтягнути труп: адже Володимира Смика поруч із місцем пригоди не були. Та в такому разі на траві лишилися б сліди волочіння тіла. І тим більше — сліди щонайменше двох сильних людей та автомобільних протекторів. Аби підняти тіло і швидко забрати його геть, потрібні двоє сильних чоловіків і машина.

Опустивши газету, начальник міліції глянув на Шалигу, що сидів навпроти і терпляче слухав.

— Усе правильно?

— Так і є, — визнав Шалига. — Мені потім доповів Середа, я читав протоколи огляду… Не натоптано. Товкся там хіба фотограф, і то — не особливо натоптав. Що є, то є.

Кивнувши, начальник міліції повернувся до читання вголос:

— Якщо припустити, що сам фотограф відтягнув труп подалі, на це б у нього теж пішло більше часу, ніж минуло між виявленням жіночого трупа та його безслідним зникненням. Та й на одязі Володимира Смика неодмінно залишилися б часточки крові, — він знову глянув поверх сторінки на Шалигу: — Були?

Той похитав головою.

— А на землі чи що там… на траві?

— Нічого, — констатував майор. — Жодних слідів. Є якісь дрібні часточки крові. Аналіз уже зробили: людська, третя група, резус позитивний.

— Значить, жіночий труп піднявся сам і полетів на небо?

— Ви з самі розумієте, що це ідіотизм, — твердо промовив Шалига.

— Ідіотизм, — кивнув начальник міліції. — І ми виглядаємо в ньому головними ідіотами. Читаю підзаголовок ще раз: «З нашою міліцією бояться мати справу не тільки живі, а й мертві». А заголовок чого вартий: «По Києву блукає жіночий труп». Подобається?

— Ні, — коротко відповів Шалига.

Начальник міліції акуратно згорнув газету і раптом не втримався — роздратовано жбурнув її в куток.

— Що фотограф? Трусили його?

— А нічого фотограф! — розвів руками Шалига. — Стоїть на своєму: ішов, побачив, зробив фото. Мобілка справді була розряджена, перевіряли. Дзвінок у міліцію дійсно надійшов з того самого телефону-автомата, який вказав Смик. Редактор цього безобразія, — майор кивнув на кинути газету, — підтверджує: телебачення викликав, аби підстрахувати свого працівника. Ще таким наглим тоном заявив: мовляв, знаю я вас, ментів. Заберете його, закриєте в камері, почнете гумові кийки в зад устромляти — до ранку зізнається, що це він жінку убив. А заодно — і Максима Курочкіна два роки тому.

— До чого тут Максим Курочкін? — не зрозумів начальник.

Весною позаминулого року просто в дворі суду невідомий снайпер справді застрелив російського бізнесмена Максима Курочкіна, якого підозрювали у організації міжнародних злочинів. Убивцю, між іншим, так і не знайшли.