Пастка-22
Пастка-22 читать книгу онлайн
Антивоєнний твір «Пастка-22» (1961) — перший і найвидатніший роман американського письменника Джозефа Геллера (1923-1999), що базується на його власному бойовому досвіді бомбардира Повітряних сил США в час Другої світової війни. Головний герой, капітан Джон Йосаріан, вирішує рятувати своє життя, відмовляючись від додаткових бойових вильотів, та перепоною до порятунку стає Пастка-22 (англ. Catch-22). Використовуючи сарказм, чорний гумор, фарс, гротеск, автор наголошує на жорстокій абсурдності війни, висміює ідіотизм та користолюбність військової бюрократи. Оригінальний, комічний і жахливий, роман «Пастка-22» вважається шедевром сатиричної прози та одним із кращих літературних творів XX століття.
Переклад з англійської Олени Фешовець
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Чорта з два! Не брешіть мені, Денбі. Вони навіть не спробують.
— Чому ні? — здивовано закліпав очима майор Денбі.
— Тому що тепер я справді припер їх до стінки. Є офіційний рапорт, в якому мовиться, що мене вдарив ножем нацистський убивця, який мав убити їх. Як вони будуть виглядати, коли після цього спробують віддати мене під трибунал?
— Але ж, Йосаріане! — вигукнув майор Денбі. — Є ще один офіційний рапорт, в якому мовиться, що вас вдарила ножем невинна дівчина в ході значних операцій на чорному ринку, що включали акти саботажу і продаж ворогові військових таємниць.
Від прикрої несподіванки Йосаріан сахнувся назад.
— Ще один офіційний рапорт?
— Йосаріане, вони можуть склепати стільки офіційних рапортів, скільки захочуть, і виберуть саме ті, які пасують їм у цю хвилину. Ви цього не знали?
— О боже, — промимрив геть зневірений Йосаріан, кров відхлинула йому від обличчя. — О боже.
Майор Денбі завзято насідав з виглядом доброзичливого хижака:
— Йосаріане, зробіть, що вони від вас хочуть, і дайте їм відправити вас додому. Так буде краще для всіх.
— Так буде краще для Каткарта, Корна і для мене, не для всіх.
— Для всіх, — наполягав майор Денбі. — Це розв’яже проблему.
— Так буде краще для льотчиків нашого полку, яким доведеться і далі вилітати на щораз більше бойових завдань?
Майора Денбі пересмикнуло, і він на секунду відвернувся, зніяковілий.
— Йосаріане, — відповів він, — ви не допоможете нікому, якщо змусите полковника Каткарта віддати вас під трибунал і довести, що ви винні в усіх злочинах, які вам припишуть. Ви надовго підете до в’язниці і зруйнуєте собі все життя.
Йосаріан слухав з наростаючим відчуттям тривоги.
— Які це злочини мені припишуть?
— Некомпетентність над Феррарою, порушення субординації, відмову виконати наказ на лінії вогню і дезертирство.
Йосаріан зосереджено втягнув щоки.
— Гадаєте, все це можна довести? За Феррару мені дали медаль. Як же тепер мене можна звинуватити в некомпетентності?
— Аарфі посвідчить під присягою, що ви з Маквотом збрехали в офіційному рапорті.
— Ну певно, цей вилупок може!
— Також вас визнають винним, — процитував майор Денбі, — у зґвалтуванні, у значних операціях на чорному ринку, саботажництві та в продажу ворогові військових таємниць.
— Як же вони це доведуть? Я ніколи нічого подібного не робив.
— А їхні свідки присягнуть, що робив. Вони знайдуть стільки свідків, скільки потрібно, просто переконавши їх, що знищити вас буде благом для країни. І в певному сенсі це й було б благом для країни.
— В якому такому сенсі? — Йосаріан поволі, ледь стримуючи ненависть, припіднявся на лікті.
Майор Денбі трохи відхилився і знову став промокати хустинкою чоло.
— Бачите, Йосаріане, — почав він, винувато затинаючись, — псування репутації полковника Каткарта й підполковника Корна не зміцнить нашої військової потуги. Гляньмо правді в очі, Йосаріане: попри все наш полк таки має добрий послужний список. Якщо вас віддати під трибунал, а потім виправдати, інші льотчики, можливо, також відмовляться літати на бойові завдання. Полковника Каткарта розжалують, а це може підірвати боєздатність нашої частини. Тож у такому сенсі благом для країни є визнати вас винним і посадити до в’язниці, хоч ви і невинний.
— Як гарно ви вмієте все подати! — ображено огризнувся Йосаріан.
Майор Денбі почервонів, зніяковіло зіщулився й примружився.
— Будь ласка, не звинувачуйте мене, — попросив він з виразом потривоженої порядності. — Ви ж знаєте, що я тут ні при чім. Я лише намагаюся глянути на речі об’єктивно і знайти вихід з цієї дуже важкої ситуації.
— Не я її створив.
— Але ви можете її розв’язати. І що вам залишається робити? Ви ж не хочете більше літати на бойові завдання.
— Я можу втекти.
— Втекти?
— Дезертирувати. Втекти. Можу плюнути на весь цей клятий бедлам і дати драла.
Майор Денбі був приголомшений.
— Куди? Куди ж ви можете втекти?
— Досить легко можу добратись до Рима. І там сховатись.
— І кожну хвилину свого життя боятися, що вас знайдуть? Ні, ні, ні, ні, Йосаріане. Це був би згубний і ганебний вчинок. Ще ніхто не розв’язав своїх проблем, втікаючи від них. Прошу мені повірити. Я лиш намагаюсь допомогти вам.
— Саме це сказав мені один добрий детектив, перед тим як вирішив засунути палець у мою рану, — відказав Йосаріан із сарказмом.
— Я не детектив, — з обуренням відповів майор Денбі, і щоки його знову зчервоніли. — Я професор університету з високорозвинутим чуттям добра і зла, мені нема чого вас обманювати. Я взагалі нікому не брешу.
— А що б ви зробили, якби хтось із полку спитав вас про нашу розмову?
— Збрехав би.
Йосаріан глузливо розсміявся, і майор Денбі, попри збентежений рум’янець, з полегшенням відхилився на спинку крісла, немовби радіючи з перепочинку, що його обіцяв мінливий настрій Йосаріана. Йосаріан дивився на нього з сумішшю стриманого жалю і зневаги. Він сів, обіпершись на спинку ліжка, запалив сигарету, ледь всміхнувся кривою усмішкою і з несподіваним співчуттям споглядав той яскраво виражений, банькатий жах, що назавжди закарбувався на обличчі майора Денбі в день вильоту на Авіньйон, коли генерал Дрідл наказав вивести його надвір і розстріляти. Зморшки переляку залишаться навіки, мов глибокі, чорні шрами, і Йосаріанові стало жаль цього лагідного, морального ідеаліста середніх років, як йому завжди ставало жаль стількох людей, чиї вади були невеликі, а турботи — легкі.
І, підкреслено доброзичливо, він спитав:
— Денбі, як ви можете працювати з такими людьми, як Каткарт і Корн? Невже вас від цього не верне?
Йосаріанове питання здивувало майора Денбі.
— Я роблю це, щоб допомогти своїй країні, — мовив він так, неначе відповідь була очевидною. — Полковник Каткарт та підполковник Корн — мої начальники, і виконувати їхні накази — це єдиний вклад, який я можу зробити для військової потуги. Я працюю з ними, бо такий мій обов’язок. А крім того, — додав він набагато тихіше, опустивши очі, — я людина не агресивна.
— Країна вже не потребує вашої допомоги, — неприязно зауважив Йосаріан. — Отож ви допомагаєте лише їм.
— Я стараюсь про це не думати, — щиро признався майор Денбі. — Але я стараюсь зосередитися лише на головному й забути, що й вони з цього скористають. Я кажу собі, що ці люди мало значать.
— Знаєте, якраз у цьому моя біда, — задумливо і приязно мовив Йосаріан, схрестивши руки на грудях. — Між мною і будь-яким ідеалом завжди опиняються шайскопфи, пекеми, корни і каткарти. І це якось міняє сам ідеал.
— Постарайтесь не думати про них, — впевнено порадив майор Денбі. — Не дозволяйте їм впливати на ваші цінності. Ідеали прекрасні, а от люди — не завжди. Підведіть очі й побачите більшу картину.
Йосаріан відкинув пораду, скептично похитавши головою.
— Коли я підводжу очі, то бачу лише, як люди наживаються. Не бачу ні неба, ні святих, ні ангелів. Бачу, як наживаються на кожному чистому пориві і на кожному людському нещасті.
— Але й про це мусите не думати, — наполягав майор Денбі. — І постарайтеся, щоб це вас не смутило.
— Ох, це мене насправді не смутить. А смутить те, що вони мають мене за сцикуна. Себе вони мають за розумників, а нас усіх — за тупаків. І знаєте, Денбі, оце я щойно подумав, вперше, що вони, можливо, мають рацію.
— А ви постарайтесь не думати і про це, — переконував майор Денбі. — Думайте лиш про добробут своєї країни і про людську гідність.
— Ага, — сказав Йосаріан.
— Я серйозно, Йосаріане. Це не Перша світова війна. Ви не повинні забувати, що ми воюємо з агресорами, котрі в разі перемоги не залишать живими ні вас, ні мене.
— Знаю, — буркнув Йосаріан, відчувши раптовий приплив хмурого роздратування. — Господи, Денбі, я заслужив ту свою медаль, байдуже, з яких мотивів вони її мені дали. Я відлітав сімдесят клятих бойових завдань. Не треба мені розказувати про обов’язок воювати на захист моєї країни. Я весь час воював, щоб її захистити. А тепер я трохи повоюю, щоб захистити себе. Моїй країні вже ніщо не загрожує, а моє життя в небезпеці.