Пастуша повiсть про Дафнiса i Хлою

18. «Що зробив зі мною Хлоїн поцілунок? Ніжніші від роз її уста, і губи солодші, ніж мед, а разом з тим поцілунок її гостріше жалить, ніж бджолине жало. Часто я цілував козенят, часто - маленьких щенят і оленятко, подароване Дорконом; але це був новий якийсь поцілунок. Подих спиняється в мене, серце сильніше б’ється, душа відлітає, а разом з тим я нудьгую за новим поцілунком. О жорстока перемога! Невідомий біль, якому я імени прибрати не можу! Хіба Хлоїні губи спробували отрути, перше ніж мене цілувати? Але як би вона врятувалась від смерті? Як співають солов’ї! але моя дудка мовчить. Як стрибають козлята! а я лежу тут. Як цвітуть квіти! а я не сплітаю їх у вінки. Розцвітають фіалки і гіацинти! а Дафніс в’яне. Чи не станеться, що незабаром і Доркон буде кращий, ніж я?»

19. Так тужив і сумував добрий Дафніс, бо вперше спізнав він діла і слова кохання. Але Доркон, той волопас, закоханий у Хлою, підглядівши, що Дріас по сусідству садив виноградну лозу, підступив до нього з сиром і весільними сопілками; і сир він подарував йому, бо, мовляв, дружба їх почалася ще тоді, коли Дріас сам ходив на пасовище. Після такого вступу Доркон навів розмову на Хлоїне весілля. Якби він дістав Хлою за дружину, він обіцяв, бувши багатим волопасом, численні й дорогі подарунки: ярмо волів для плуга, чотири вулики бджіл, п’ятдесят молодих яблунь, шкуру бичачу, з якої можна нарізати багато підошов, і щороку вже відлучене від корови теля. Дріас, спокушений подарунками, майже обіцяв влаштувати йому шлюб. Але спало йому на пам’ять, що дівчина варта кращої долі, і він побоявся неприємностей, що могли б виникнути, якби відкрилося Хлоїне походження; і тому він відмовив йому в шлюбі, прохав вибачення і не прийняв зазначених подарунків.

20. Утративши другу надію, а до того й добрий свій сир без наслідків віддавши, поклав Доркон узяти Хлою силоміць, як тільки він її застане саму. А підглядівши, що вони по черзі - одного дня Дафніс, а другого дівчина - женуть стадо на водопій, він вигадав пастушу хитрість. Він узяв шкуру великого вовка, якого бик одного разу, в бою за свою череду, заколов рогами, загорнувся в неї з голови до ніг, так що руки поклав у передні лапи, в задні - ноги від стегон до п’яток, а паща сховала йому голову, як шолом в озброєного вовка. Прибравши собі такого якнайзвірячішого вигляду, він подався до джерела, з якого пили кози й вівці по пасінні. Джерело било з глибини провалля і обросло навколо терниною, ожиною, низенькими кущами ялівця та будяками, так що й справжній вовк легко міг би обрати собі тут притулок. Заховавшись там, Доркон чекав, поки прийде час водопою, і був сповнений надії, що налякає Хлою своїм виглядом, а потім силоміць оволодіє нею.

21. Небагато часу проминуло, як Хлоя погнала стадо до джерела; Дафніса вона лишила зрізати ніжні паростки, щоб годувати козенят. Але собаки - сторожі кіз і овець, які проводили Хлою - вчули Доркона, який уже був ладен кинутись на дівчину, голосно загавкали і напали на нього як на вовка. Перш ніж він з переляку став на рівні ноги, вони його вже обпали з усіх боків і почали рвати шкуру. Спочатку він спокійно лишався в кущах, бо соромився відкритись, та ще був під захистом вовчої шкури; а коли Хлоя, перелякавшись при першому погляді, покликала Дафніса на допомогу, а пси зірвали з нього вовчу шкуру і почали рвати його голе тіло, він щосили закричав і почав благати Дафніса, який уже прибіг з дівчиною, про допомогу. Дафніс і Хлоя звичним окликом угамували собак; а Доркона, покусаного в плечі і стегна, повели до джерела, обмили йому рани від собачих зубів і перев’язали їх жованою в’язовою корою. Ще недосвідчені в хитрощах кохання, вони вважали переодягнення у вовчу шкуру тільки за пастуший жарт і, не гніваючись, відпустили його, по-дружньому побалакавши з ним і провівши його трохи під руки.

22. Доркон, уникнувши такої небезпеки і, як каже прислів’я, врятований не з вовчих, а з собачих зубів, пішов гоїти свої рани; Дафнісу ж і Хлої довелося покласти чимало праці, щоб до ночі зібрати кіз і овець, бо перелякані вовчою шкурою, сполохані гавканням собак, одні з них позлізали на скелі, а другі розбіглися по долині до самого моря. Хоч і звикли вони слухатись голоса, весело прибігати на звук дудки і збиратись, коли ляскали в долоні, але на цей раз вони все це з переляку забули. І лише після того, як Дафніс і Хлоя розшукали їх по слідах, немов зайців, вони привели їх назад у кошари. Цієї ночі вони вперше заснули глибоким сном і в утомі знайшли ліки від кохання. Та ледве вернувся день, як знов вони відчули ті самі муки: вони раділи, побачившись; вони сумували, розлучившись; вони тужили і сумували за чимось і не знали, за чим вони сумують. Одне вони знали, що йому поцілунок, а їй купання вкрали спокій. Пора року ще дужче розпікала їх внутрішній жар.

23. Бо то був кінець весни, початок літа; все пашіло розквітом. Дерева були покриті овочами, рівнини - колоссям. Любо було чути сюрчанна цикад; радісне мекання отар; солодким був аромат овочів. Здавалось, що спокійні струмки співали тихо, неначе саме повітря флейтою грало крізь сосни, неначе яблука, сповнені кохання, схилялися до землі, неначе сонце, закохане в красу, оголяло всіх. Дафніс, усім цим розпалений, окунався в річки, то плескався у воді, то ганявся за рибами, які грали в ній, і часто пив холодний струмок, ніби для того, щоб загасити внутрішній вогонь. Але Хлоя, подоївши овець і багатьох кіз, довго ще була занята квасінням молока; бо мухи були нестерпні і кусали та переслідували її, коли вона їх хотіла прогнати. Закінчивши роботу і вимивши обличчя, вона уквітчувалася сосновим віттям, загорталася в шкуру серни і наповняла глечик молоком або вином, щоб розділити з Дафнісом напій.

24. Опівдні вони чарували очі одне одному. Бо вона, побачивши Дафніса голого, дивувалася з цвітущої краси його тіла, і невідомий сум гриз її, коли вона бачила, які бездоганні всі його члени. А він думав, коли вона, оперезана шкурою серни і в сосновому вінку, подавала йому посуд з напоєм, що це одна з німф вийшла з печери. Потім він забирав у неї з голови соснові вітки і уквітчував ними себе самого, спочатку поцілувавши вінок; вона теж, коли він купався, загорталася в його одяг, спочатку поцілувавши його. Інколи кидались вони яблуками або прикрашали один одному голову, майстерно сплітаючи волосся; тоді вона порівнювала його кучері з листям мірти,¹⁵ бо вони були темного кольору; а він її обличчя порівнював з яблуком, бо воно було яснобіле і червоно просвічувало. Він учив її грати на дудці; але часто він забирав дудку в неї, щоб торкнутись губами до тих відтулин, яких вона тілько но торкнулась була своїми устами. І дудка давала йому добрий привід цілувати Хлою, коли він удавав, ніби допомагає їй виправляти помилки.

25. Одного разу опівдні, коли він грав на дудці, а стада відпочивали в тіні, Хлоя непомітно задрімала. Побачивши це, Дафніс відклав дудку, ненаситним зором оглянув усю її постать, немов нічого не соромлячись, і водночас тихенько шепотів до неї: «Які очі дрімають, які уста дихають! Кращі від овочів і квітів! А проте я боюсь поцілувати, бо її поцілунок жалить мені серце і, як новий мед, зводить з глузду; та й боюсь розбудити її поцілунком. О, балакливі цикади! Гучне сюрчання не дасть їй спати, ще й козли борюкаються рогами. Ви боязкіші, ніж лиси, о вовки,- чому ви їх не вкрали!»

26. По цих словах цикада, яку переслідувала ластівка, упала Хлої на груди. Ластівка не встигла спіймати її, але в гонитві пролетіла так близько від сонної Хлої, що пером своїм черкнула їй щоку. Не знаючи, що з нею трапилось, Хлоя з голосним зойком прокинулась від дрімоти; але, побачивши ластівку над собою і Дафніса, що сміявся з її переляку, вона заспокоїлась і протерла ще сонні очі. В цю мить цикада, що сховалась на її грудях, голосно заспівала, немов той, хто шукав притулку і складає тепер подяку за свій порятунок. Хлоя знов голосно скрикнула, але Дафніс засміявся і скористався з цієї нагоди, щоб сунути руку за пазуху Хлої і витягти добру цикаду, яка і в його руці не перестала співати. Хлоя зраділа, уздрівши її, взяла її і поцілувала, а потім посадовила цокотуху знов до себе на груди.