Довго мовчали смереки

- Ні, сьогодні не вийде. Не маю часу.

- Гей, Михайле, їдь уже! - сердився водій, самоскид якого стояв позаду. - Загородив дорогу - і ні руш! А ти, дівчино, не кокетуй з водіями, бо зурочать, і буде голова боліти!

Колона машин зрушила з місця, а Віра повернулася в лабораторію.

Працювала, як завжди, та в очах стояв молодий парубок з променистою посмішкою синіх очей.

"Михайло! - думала дівчина. - Його звуть Михайлом!" Відчуття було таке, ніби вже бачила і знала його давним-давно, тільки оце після довгої розлуки зустріла знову.

"То - він... мій... мій!" - була переконана, хоч нічогісінько про нього не знала. Навіть не задавала собі клопоту дізнатися, чи одружений він, чи ні. Була впевнена, що цей водій ще парубок, і що вона сподобалась йому так само, як він їй.

Від першої зустрічі до першого побачення пройшло чимало·часу. Але настав такий вечір, коли вони у взаємних обіймах спіймали все ж таки те омріяне, до чого прагнули. До тієї пори вона вже знала не тільки його ім'я та прізвище, а й біографії його батьків і навіть дідів. А він знав лише її ім'я. Не знав ні справжнього прізвища, ні справжньої біографії, бо вона й сама про себе нічого не знала. Історія її походження та народження була таємницею, яку знала лише бабуся, та не хотіла розкривати. Але й Настя не знала всієї правди до кінця. Одначе був один випадок, який сколихнув Вірину душу. Колись на ЗБІКу підійшов до неї незнайомець і, вибравши мить, коли нікого не було поблизу, сказав:

- Ти - "Робертова" донька.

Віра остовпіла. Затремтіла, як осиковий листок на вітрі. "Що він говорить? Бабуся також називають мене впертим Робертом, коли сердяться. Але щоб чужий чоловік!"

- Ви помилились. Я - Юрочко. Ніякого Роберта не знаю. Мої батьки розбились на мотоциклі.

Повернулась і пішла. Почула, як незнайомець тихо сказав їй услід:

- Таким батьком, як твій, гордитись треба! Ти на нього дуже подібна . Донечко... Доню...

Ще ніколи Вірі не було так важко й тривожно на душі. "Сказати бабусі чи промовчати? Скажу! Ні... Вони все одно не признаються." Замість цього вона сказала:

- Бабцю, я закохалась.

- Він хороший хлопець?

- Дуже хороший.

- Це серйозно?

- Так.

- Цілувались?

- Так.

- То познайом мене з ним.

Бабі Насті Михайло також сподобався.

"По суті це її перше кохання. Не ходила вона ні на танцульки, ні на здибанки, ні ще кудись. Тяжко працює з вісімнадцяти літ. Вечорами вчиться. Утримує себе й мене. Добре я виховала свою внучку. Чемна, скромна дитина . Правда, не хоче ні шити, ні церувати... Нічого, життя заставить! Знайшла собі достойну пару, тож нехай їх Господь благословить на мирне й щасливе життя!" - думала баба і довго молилася вечорами, б'ючи доземні поклони.

* * *

- Віро, коли покличеш на весілля? Чули, що ти виходиш заміж, - щебетали лаборантки.

- Та виходжу... Але яке весілля? Ви ж добре знаєте мої статки і можливості. Розпишемось у загсі, сфотографуємось... Я навіть весільної сукні не маю за що придбати. Візьму напрокат. А ось туфлі мушу таки купити, хоч би й кров з носа!

Дівчата розповіли про все Марії Григорівні.

- Кое-что даст местком, а остальное скинемся мы, девочки, и сыграем Вере комсомольскую свадьбу, - запропонувала завлабораторією.

Дівчата підхопили цю ідею. Поспішили поділитися планами з Вірою.

- Ти ні про що не турбуйся. Меню замовимо в нашій їдальні, а випивку закупимо в крамниці. Правда, весільного подарунка не буде, зате зробимо комсомольське весілля. Тепер це модно. Згода, Вірусю?

- Але ж, дівчата...

- Все буде якнайкраще. Натанцюємось, наспіваємось!

- Гаразд. Та все ж я мушу порадитись з Михайлом.

- Радься, тільки скоріше, бо потрібно наперед приміщення їдальні замовити і продукти закупити.

Віра передала цю розмову нареченому. Його реакція була непередбаченою. Спокійна, врівноважена людина, він раптом вибухнув гнівом:

- Яка ще "комсомольская свадьба"?! Я не комсомолець і ти теж! Не потрібно нам цього, Віро!

- Михайлику, не гарячкуй. Люди одружуються переважно один раз у житті. Тож повинне весілля бути. Я вже згоду дала.

- Дала згоду? Добре. Іди на те посміховисько! Але попереджаю, що за столом будеш сидіти сама. Я не прийду. Нізащо!

- Для чого таке кажеш? Що тепер... Маємо розійтись через дурницю?

- Розлучатися з тобою не маю наміру. Не віддам тебе нікому, запам'ятай. Але послухай мене і відмовся від цієї ведмежої послуги. "Комсомольская свадьба"! І треба ж таке немудре придумати!

Віра відмовилась. Говорила щось про жалобу, про рідню, про сімейні традиції. Не хотіла вплутувати в ці справи Михайла.

Весілля пройшло тихо і мирно. Поблагословили їх образами Спасителя й Богородиці, покропили свяченою водою, обсипали зернами пшениці. Після загсу зібралась найближча родина на скромний обід. Випили, закусили, заспівали, декілька разів вигукнули "гірко" і розійшлись. А в понеділок відвезла Віра на роботу випивку й закуску, пригостила увесь колектив лабораторії. Співпрацівники подарували молодятам пральну машину.

- Всі страви і торти такі смачні , що можна власний язик проковтнути! - хвалили дівчата.

- Так. Усе готувалося за рецептами моєї дорогої бабусі.

Віра світилася радістю, вродою і тим особливим щастям, яке шукав і знайшов молодий водій Михайло Тимчишин.

* * *

Тепер їхня маленька кімнатка нагадувала казкову рукавичку.

Терем, терем, теремок , хто в цім теремі живе? П'ятеро душ! Правду казав колись дядько Ярослав , що в недалекому майбутньому знадобиться Вірі не тільки робота і квартира , а й дитячий садок. Минув рік , і Віра подарувала Михайлові сина Ігоря. З хлопчиком великих проблем не було. Допомагала бабуся. Хоч і старенька , але жвава й працьовита, як бджілка. І обід зварить , і пелюшки випере, і правнука догляне. Були інші проблеми. Не могла молода пара віддатися пестощам і любощам у присутності баби Насті, коли їм цього бажалося, але від таких дрібниць їхнє взаємне кохання не втрачало гостроти. Та й бабуся реагувала на настрій молодят, як барометр на погоду. Вміла вчасно вийти погуляти з дитиною , зробити покупки, а то й поїхати в гості до родичів.

Чотири роки спільного життя з Михайлом промайнули, як один день. Тепер Віра була переконана, що вибір своєї "половини" зробила правильно. З Михайлом було спокійно, надійно та затишно.

- Я знову вагітна, Михайлику, - несміло зізналась вона чоловікові.

- Прекрасно! Маємо сина, а тепер матимемо доньку.

- Але ж, Михайле… В хаті тіснота. Меблів не спромоглися купити. Навіть не зодягнулись по-людськи...

- Це все дрібниці. Зате ми маємо щось цінніше: мир, злагоду і любов.

Михайло наче у воду дивився . Народилася донька, і назвали її Оксаною. Жили , працювали, тішилися дітьми. Донечці виповнилося рік, як бабуся Настя важко захворіла.

- Іди сюди, Вірусю. Щось маю казати. Все життя я боялась, мовчала. Не хотіла, аби ти повторила долю своєї матері.

Віра підійшла до ліжка помираючої, напоїла водою з середнянського джерела, сіла навпроти на ослінчику.

- Не говоріть такого, бабцю . Вам ще жити й жити.

- Ні. Я скоро помру. І так до мого життя Господь Бог додав віку моєї доньки, яка померла молодою. Мені вісімдесят чотири роки, і принаймні половину з них мали б прожити твої батьки. Коли їх убили, то мамі твоїй було двадцять чотири роки, татові - двадцять сім, а тобі, Вірусю, - неповні сім місяців...

- Але ж вони вбилися самі! На мотоциклі...

- Ні, доню, їх убили комуністи. Вони були відданими патріотами України.

Це було справжнім потрясінням. Вірі тимчасово відібрало мову й зір.

- Не треба, бабцю! Не треба! Навіщо ви таке розповідаєте? - ледве спромоглася прошепотіти крейдяними вустами.

- Ти маєш право знати, ким насправді були твої батьки.