Слово пiсля страти

— Куди вони йдуть, ці дяді?—спитала дівчинка.

— Це російські бандити, їх ведуть у тюрму. Там їх посадять за грати, щоб вони не робили людям зла,— відповіла жінка.

Дівчинка полохливо сховалася за матір, її очі-волошки дивилися вже насторожено і недовірливо, на біленьке личко впала тінь. Якби ж воно знало, як нам образливо й боляче слухати цю мерзенну брехню! Я вперше пошкодував, що розумію німецьку мову. Чомусь згадалася стара німкеня, яка часто приходила до огорожі дитячого табору у Франкфурті-на-Майні, показувала крізь дріт голодним радянським дітям шматок хліба, і як тільки хтось із них простягав руку, вона штрикала йому в лице патерицею і при цьому сичала: «Русіше швайн». Ми прозвали її ягою і більше не підходили до огорожі. Однак причинна стара ще довго ходила до табору. Це було рік тому.

— Льос, льос, ферфлюхте швайне! [1] — розлючено вигукнув один із конвоїрів і заходився підганяти невільників важкою гумовою, палицею. Один удар дістався й мені — тупим болем занила ключиця, а очі затуманили сльози.!

Тим часом назустріч колоні з барабанним боєм, горлаючи пісень, ішов загін гітлерюгенду. Зухвалі на вигляд жовторотики з гітлерівської молодіжної організації були одягнені в жовту форму: короткі по коліна штанці, сорочки із свастикою на рукавах, пілотки з фашистськими емблемами. На поясі в кожного теліпався кинджал, а командири відділень були озброєні пістолетами. Очолював колону меткий, дженджуристий офіцерик років двадцяти. Коли відстань між нашою колоною і загоном гітлерюгендівців зменшилась, офіцерик подав якусь команду, і жовторотики з гиком, улюлюканням і свистом розсипались по вулиці. В нашу колону полетіло каміння, шматки вугільного шлаку, щебінь. Юні гітлерівці повихоплювали з піхов кинджали і, розмахуючи ними, кинулися в атаку. Порядок у колоні порушився. Неможливо було сховатися від граду каміння. Одна з каменюк попала в конвоїра. Це примусило начальника конвою припинити вакханалію. Він підбіг до офіцерика і щось сердито сказав йому. Той кивнув своєму горністові. Затрубив горн, і зухвалі жовторотики швидко вишикувались у колону.

— Молодці! Хайль Гітлер! — гаркнув надтріснутим голосом офіцерик.

— Хайль! Хайль! Хайль! — істерично загорлали гітлерюгендівці.

— У-у, собаки! — вилаявся високий сутулуватий в’язень, витираючи на обличчі кров.

— Ні, голубе, це не те слово, — розсудливо мовив його сусіда. — Собака — друг людині, а ці...

— Ім глайшріт марш! [2]— скомандував офіцерик. Заторохтіли барабани, і збуджені, задоволені собою юнаки гордо закрокували вулицею. А ми, стомлено переставляючи ноги, побрели далі. Мені тільки здалося, що я чув, як шалено б’ються серця невільників.

Так зустрів нас Бойтен, останнє німецьке місто, за околицями якого 1939 року проходив державний кордон між Німеччиною і Польщею.

Мій сусіда, літній чоловік, з яким я встиг перекинутися кількома словами, торкнувши мене за лікоть, сказав:

— Отак і готуються кадри вбивць. Спершу їх вчать кидати каміння в беззахисних людей, а потім стріляти їм у потилицю.

Я одразу ж подумав, що до цього в’язня треба буде придивитися, постаратися потрапити з ним в один барак. Можливо, він погодиться тікати зі мною.

Невдовзі перед нашими очима постала височенна з червоної цегли вежа. Вона нагадувала велетенський молот, поставлений вертикально ручкою вниз. Нагорі, на молоті, були метрові готичні літери, які яскраво блищали на сонці: «Гогенцоллернгрубе».

— Що це означає? — спитав я в сусіда.

— «Грубе» по-німецькому означає шахта, а Гогенцоллерни — династія найбільших німецьких багатіїв, які протягом багатьох років були в Німеччині при владі, як у Росії династія Романових. Колись Гогенцоллернам належали майже всі шахти Сілезії.

— Звідки ви це знаєте?

Бачиш, хлопче, свого часу я трохи цікавився історією.

На цьому розмова урвалася. Ми підійшли до масивних металевих воріт шахти, вся територія якої була обнесена колючим дротом. Рипнули, гойднулися стулки воріт, і ми ввійшли на територію шахти. Біля п’ятиповерхового будинку — це була контора — колону зупинили.

Прямо переді мною висіла величезна дошка з десятками наказів, розпоряджень, оголошень, інструкцій. Я стояв за два кроки від неї і міг вільно читати надруковані тексти. Мою увагу привернула обведена траурною каймою листівка-некролог з портретом молодого німецького офіцера «Обер-лейтенант Зігфрід Гоппе»,— прочитав я. Нижче, під портретом, було вміщено коротку біографію цього Гопне, котрий вславив себе «незвичайними подвигами» в ім’я «великої Німеччини». Він брав участь у європейській кампанії, був нагороджений орденами й медалями, а на Східному фронті одержав залізний хрест. В кіпці травня 1943 року Гоппе «загинув у нерівному бою з партизанами». Внизу, під некрологом, я прочитав інший цікавий документ, у якому місцева організація фашистської партії і адміністрація «Гогенцоллернгрубе» висловлювали співчуття своєму керівникові й обер-інженерові шахти Паулю Гоппе в зв’язку з загибеллю на Східному фронті його, виявляється, вже другого сина, обер-лейтенанта Зігфріда Гоппе. «Вдячна батьківщина,— говорилося в посланні,— не забуде подвигів цих славних героїв. Дорогий Гоппе! Будьте мужні і пишайтеся! Ваші сини віддали своє життя за фюрера і фатерлянд!»

Для мене такі оголошення були невдивовижу: працюючи на заводах Німеччини, я не раз читав подібні некрологи. Щодня о восьмій годині адміністрація з німецькою педантичністю вивішувала на дошках оголошень усе нові й нові некрологи про загиблих «героїв» — колишніх робітників і службовців підприємства. Німців ці некрологи засмучували, а ми раділи, бо з них дізнавалися, що наша Батьківщина успішно бореться з гітлерівськими ордами.

Тим часом контори вийшло начальство — кілька німців на чолі з низеньким кульгавим старим. Він спирався на палицю, за ручку якої правив металевий молоточок. Такими молоточками залізничники вистукують бандажі коліс.

Німці пропустили старого вперед, улесливо заглядаючи йому и очі, скидаючи капелюхи і вклоняючись, а він стомлено і байдуже дивився прямо поперед себе, не звертаючи уваги на привітання. Старий цей, як видно, був тут немалою птицею. Імпозантною зовнішністю, правда, він похвалитися не міг: був хирлявий, сутулуватий, з дряблими, обвислими щоками і набухлими венами на скронях. Глибоко посаджені очі із запаленими білками дивилися презирливо й сердито. Спираючись на молоточок, він помітно накульгував. І все-таки, незважаючи на свій похилий вік, обличчям старий був дуже схожий на обер-лейтенанта Зігфріда Гоппе. Я одразу ж здогадався, що це — батько загиблого обер-лейтенанта, керівник фашистської організації шахти і її оберінжинер. Значок члена німецької націонал-соціалістської партії, пригвинчений на лацкані піджака, і траурна пов’язка на рукаві підтверджували мій здогад.

— Ахтунг! — зненацька вигукнув начальник конвою і підбіг до старого.— Гер обер-інженір! Сто російських в’язнів доставлені у ваше розпорядження!

Обер-інженер недбало викинув руку у нацистському привітанні і повільно пройшов повз начальника конвою, що саме віддавав рапорт, навіть не удостоївши того поглядом. Його лихі, колючі очі ковзнули по наших рядах і зупинилися на одному з в’язнів у першій шерензі. Він підійшов до в’язня і з доброго дива кілька разів ударив його своїм молоточком. За що? Цього ніхто не міг зрозуміти. Сухі, кістляві руки Пауля Гоппе тряслися, наче и пропасниці, обвислі щоки вкрилися рожевими плямами. обличчя спотворила злоба.

— Ці свині не вміють стояти в строю! — прохрипів він задихаючись.— Посадіть його в карцер на дві доби без їжі й води. І взагалі, займіться ними як слід,—наказав він офіцерові із своєї свити, як видно, начальникові охорони, і відійшов, важко тягнучи кульгаву ногу. Начальник охорони виструнчився перед ним та так і стояв, незворушно, як манекен.

— Марш на розвантаження лісу! — наказав Гоппе.— Вагони звільнити до восьмої години вечора, а вранці цих свиней—у першу зміну, в забій. Виконуйте!