Слово пiсля страти
Слово пiсля страти читать книгу онлайн
У книзі «Слово після страти» Вадим Бойко розповідає про свої поневіряння по катівнях гітлерівської Німеччини. Бойкові було шістнадцять років, коли його силоміць вивезли на каторжні роботи до «Третього рейху». Хлопець не хотів миритися із своїм рабським становищем, він сім разів тікав, брав активну участь в антифашистському русі Опору, за що був засуджений до страти.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
За двадцять п’ять днів тут нічого не змінилося. Усе було таким же, як і в день, коли мене привезли сюди: несамовита спека, сморід, подих смерті. Як і тоді, над табором кружляли чорні сніжинки — то з труби крематорію летіла пухнаста жирна сажа, вкриваючи все довкола чорним саваном смерті.
Ніщо не змінилося. Змінився тільки я. Освенцім вим’яв із мене сирицю, завдяки друзям-підпільникам я став морально і фізично загартованим гефтлінгом, готовим до будь-яких випробувань. Я пройшов велику школу боротьби і страждань і став зовсім іншим.
Колона машин вийшла на шосе, по якому двадцять п’ять днів тому нас привезли в Освенцім. Тоді мене вразили тисячі людей у смугастих арештантських робах. Вони стояли по коліна в болоті і в шаленому темпі копали водостічні канави. І сьогодні я побачив обабіч дороги тисячі людей у смугастих робах. Тільки вони вже не стояли, а сиділи на колінах. В руках у них були важкі сталеві молотки. В’язні піднімали й опускали їх на каміння, яке вони розбивали на щебінь. З-під тисяч молотків летіли іскри. Мені здалося, що то були іскри великої ненависті. «Рано чи пізно,— подумав я,— ті іскри спопелять кривавий фашизм...»
1950-1970 рр.
