Чотири танкiсти i пес

– Так само, як і квапливість, що часто шкодила іншій організації…

– Припинімо це, – рішуче сказав бригаденфюрер і гукнув: – Шарффюрере Верт! Доставте сюди з якоїсь дивізії справний Т-34. З усім мотлохом. Хай не розкрадають перш ніж віддати, – пояснював ад'ютантові, який виріс мов з-під землі, вислухав наказ, клацнув закаблуками і мовчки попрямував до виходу.

– А вас, панове, тим часом запрошую на обід.

– Дуже приємно, – зрадів конструктор і, заохочений жестом, перший просунувся у вузьку щілину виходу із бункера.

Капітан, злегка торкнувшися плеча есесівця, затримав його й тихо спитав:

– Останні повідомлення про ситуацію над Одером?

– Не так погано, Клосс, – відповів той. – Бої ідуть на першій та другій лініях оборони. Третю без танків не візьмуть.

– Але ж тоді – пряма дорога на Берлін.

– Ворога чекає невдача, – запевнив бригаденфюрер, легко підштовхуючи капітана до виходу. – Росіяни чи інші там поляки вміють захищати свій дім з завзятістю дворового собаки, але в їх грудях не б'ються лицарські серця, які ще в середні віки вели далеко на схід наших воїнів.

Обід був простий. У майже пустій залі поряд з полігоном їли смажене м'ясо а бляшаних тарілок, сидячи за столом, оббитим цератою, зате напоїв не бракувало – привезли їх з собою. Конструктор, можливо, випив трохи забагато, бо голосніше, ніж цього вимагало невелике товариство, пояснював позитивні якості своїх снарядів.

– Внаслідок обертового руху, спричиненого гвинтовою різьбою в стволі гармати, значно знижувалась бронебійна здатність снаряду. Новий снаряд має стабілізатор, який дозволяє йому зберігати рівновагу в повітрі й не обертатися по осі навколо свого корпусу…

– Конкретні дані про конструкцію – державна таємниця, – холодно зауважив Клосс.

– Маєш рацію, Гансе, – погодився інженер. Вихилив до дна свою чарку, налив ще. Встав блідий із зворушення та й від випитої зайвини.

– Знаєте, як називається наша найпотужніша чудо-зброя? – цокнувся з есесівцем, що сидів навпроти. – Це наш чудо-фюрер. Будьмо здорові!

Офіцери ледь пригубили, не час для хвальковитих тостів… Одна річ – звеличувати вождя у Варшаві, Парижі або під Москвою і зовсім інша – в Кандлітці, майже в передмістях Берліна.

Тихо увійшов шарффюрер Верт, нахилився до начальника і пошепки щось доповів.

– Вони всі тут? – запитав той.

– Так точно.

– Панове, – усміхаючись почав есесівець, – у мене в для вас справжня несподіванка: на полігоні стоїть не лише справний Т-34 з нетиповою, здається, гарматою, здобутий сьогодні вранці над Орлом, але й увесь його екіпаж.

– Екіпаж? – здивувався конструктор.

– Так. Я наказав, аби нічого не демонтували, а вони взяли й прислали з усім екіпажем, – сміявся, встаючи з-за столу. – До роботи, панове.

Накинувши шинелі на плечі, вийшли з приміщення. Під весняним сонцем ліворуч білів спостережний бункер з вузькими темними щілинами. Праворуч нього, у мілких окопах, зеленіли на своїх позиціях дві протитанкові гармати. Біля них виструнчилась обслуга на чолі з ветераном-офіцером на протезі замість ноги.

Трохи віддалік стояв закурений танк з написом «Рудий» на борту та його екіпаж без поясів і шапок, у пошарпаних мундирах.

– О, та це ж поляки! – вигукнув бригаденфюрер. Тінь промайнула по обличчю капітана, ледь помітно здригнулися губи. Кинувши оком на полонених, сказав спокійним, байдужим тоном:

– Яка різниця, танк такий самий.

– Хоробрі поляки під Берліном, – говорив сам до себе есесівець, повільно походжаючи й приглядаючись до полонених. – Це ж нісенітниця…

Замовк, пройшовся ще двічі туди й назад уздовж короткої шеренги, щось зважуючи, і розпорядився:

– Викинути з танка всі боєприпаси, не залишивши жодного снаряда, жодного патрона. Де їхні пояси й шапки? Давайте сюди. Хочу з ними порозмовляти як із солдатами…

Гармаші метнулися до викинутих із танка речей. Есесівець узяв ротмістрову конфедератку і простягнув її танкістам.

Ті стояли нерухомо, зиркаючи спідлоба.

– Хто знає німецьку мову?

– Я, – відповів Кос.

– Кожен ворог, котрий переступить німецький кордон, мусить бути знищений, та я хочу дати вам шанс. Якщо ви мужчини…

Томаш похитнувся, сперся на плече Саакашвілі, надів шапку і, застібаючи пояса, з ненавистю дивився на есесівця в чорному мундирі. Не розумів, що він там белькоче. Кліпав опухлим, підбитим оком, стримуючи нудоту, що підступала до горла, до шлунка, намагався дихати на повні груди.

– Переклади, – закінчив бригаденфюрер. Відступивши на два кроки, тріумфально подивився на конструктора й Клосса, а потім тихо додав:

– Непоганий жарт, правда?

– Так, але, на мою думку, було б краще… – почав капітан і закінчив свою пропозицію пошепки, нахилившись до вуха есесівця.

– Він обіцяє… – почав Янек, звертаючись до екіпажу.

– Анітрохи не вірю цьому падлюці, – буркнув Густлік.

– Почекай, мушу пояснити їм, – промовив Кос. – Обіцяє дати нам волю, якщо хтось із нас доведе танк з кілометрової дистанції на сто метрів до цих гармат.

– Як це? – здивувався Томаш.

– Каже, що перекинуть нас через лінію фронту.

– Чотири хвилини ходу. Встигнуть випустити вісімдесят снарядів, – півголосом зважував Саакашвілі. – Проте калібр невеликий.

– Спеціальні снаряди. Ось там стоїть підбитий танк, подірявлений, мов решето.

– Я ж і кажу, ця есесівська свиня щось задумала й хоте пошити нас у дурні, – правив своєї Густлік.

З боку Берліна долинув глухий далекий грім, але то вже не був відгомін бомбардування, а передвіщення громовиці. На обрії купчилися велетенські хмари, темні спіднизу, сиві згори. Неспокійний подув вітру зашелестів піском під ногами.

– Поїду. Скажи йому, що поїду, – сказав грузин і зціпив зуби.

– Гжесю… – почав Кос, але обірвав, зустрівши гнівний погляд Саакашвілі.

– Хто найхоробріший? – запитав бригаденфюрер, підходячи ближче зі своїми колегами. – Хто з вас найхоробріший?

– Я піду! – ступив уперед механік.

– Ти поляк? – здивувався есесівець.

– Для тебе поляк, щоб ти здох, – вилаявся грузин. Есесівець усміхнувся, показав на капітана і, підводячи брови, почав:

– Мій колега пропонує… Переклади, прошу.

– Його колега пропонує, – перекладав Кос, – щоб танк ішов з повним екіпажем.

– Ну й падлюка ж, – люто буркнув Густлік. Лишався один шанс із ста, щоб пощастило пройти, не спалахнувши свічкою, не втративши жодного хлопця під ударами снарядів, які розколюватимуть броню на скалки. Та коли доля і всміхнулася б їм, то один шанс з тисячі, що цей сановний есесівець з двома дубовими листочками й срібним квадратом на комірі чорного мундира, з черепом на шапці, додержить слова. Просто їх поставили під розстріл, хоча й дещо оригінальним способом. Жорстока забава. Мусять піти в атаку на саму смерть.

Першою рушила з місця легкова машина з офіцерами і конструктором. За нею – «Рудий», якого вів німець, що доставив танк з фронту на полігон. Екіпаж стояв на броні.

– Хлопці, тікаймо, – запропонував Густлік.

– Далеко не відбіжиш. – Кос глянув на ваговоза з озброєними солдатами, який їхав у хвості колони, – Той падлюка подумав би, що ми боягузи.

– Не на щастя приснилася мені дівка. Шлюбу не буде.

Хвилину їхали мовчки, тісно обнявши один одного за плечі. Кожен думав про свою долю.

– А медаль батькові пошлють? – запитав Томаш.

– Разом завжди веселіше, правда, Гжесю? – запитав Кос.

Грузин повернув голову – в його очах стояли сльози.

З першої машини щось загукали. Капітан підвівся на сидінні й рукою показував на розбитий танк. Густо подірявлена башта скидалася на череп людини, розстріляної впритул.

– А щоб тобі рука всохла, щоб тебе бог скарав, – бурчав Томаш.

– Пального багато в баках? – запитав Єлень. Саакашвілі кивнув головою, ледь усміхаючись. Яка різниця, горітиме «Рудий» годину чи кілька хвилин.

Німецький механік загальмував і старанно встановив танк на вихідну позицію. Від гармат його затуляв невисокий двометровий бетонний мур, пощерблений снарядами.