Сталiнка

Ранком він не застав нікого; тепле горнятко з молоком, окраєць білого, із брунатним присмаком хліба, намащеного маслом; замість подертого одягу — новий, інший, щоправда, ношений, але добрий. Його, Йону, злякала ця порожнеча, тенькнуло щось під серцем, — за вікнами лежав тонким шаром сніг. Йона понюхав повітря, — ще пахло жінкою; він сховав у долонях обличчя і трішечки постогнав, але не заплакав; так сидів довго, а коли вже темніло, то з того боку Йона помітив рожеве сяйво, — з того боку дачі, де він не бував. І Йона зрозумів, що то місто. Велике місто. Так просидів до ранку, а потім зібрався в дорогу: запхав до кишень огризки хліба, пачку цигарок, наостанок притулився, сам не знати чого, лицем до постелі, що зберігала запах жіночого поту; пройшовся тінню кімнатами і, мовби чуючи якусь недобру тривогу, — вийшов надвір. Сніг тонким шаром устелив поле, туди, ген до чорного горба лісу.

Частина друга

Восени помер старий вурка, колишній зек, рецидивіст Нікандрич; а ще захворіла, упала на ноги Піскуриха Марія, — тяжко волочила тіло; якось вона зле подивлялася з балкона на похорон; а туди посходилося люду, довіку не знаного по Сталінці; й були присутні — піп, сусіди, десятеро його корешів із обплилими фізіями, котрі й привели батюшку, що плутав ногами у рясі, блимаючи з-під навислих капшуків соєвими очима, мав одутле обличчя і говорив через протяжне «о», — по всьому вгадувалося нетутешнє походження. Піп витягував руркою шерехуваті, посічені губи; його безвільне, з дитячим рожевим відливом обличчя блаженно витягувалося, світліло, коли перед ним проносили тарілку духмяних голубців, синю од холоду пляшку горілки. Але подейкували, що покійний більш за все любив полискувати заварений із маківок кукнар, а в спеку — потягував гіркий, кольору машинного мастила чифір. Обіп'ється й говіє на осонні, розщібнувши клітчату байкову сорочку, виставивши міцні, порослі товстим шаром сала груди, де на лівому боці, нижче соска, у профіль зображалися Ленін, Сталін, Карл Маркс. Він нікого не мав; хата зяяла пусткою — пара дзиґликів, дюралевих засмалених кухлів, кіпи газет із вирізками про амністію та портретами вождів, за яких Нікандрич відбував строк; помер він од інсульту, прямо на сходнях водярні, куди його прилаштував на працю дільничий майор Сироватко; помер під кущами американського клена, під самий ранок, і помітила його — поговоювали — Ритка Кулеметниця, яка приторговувала краденим, курила міцний чорний тютюн; того місяця жовтня, з по-весінньому прогнутим небом, під розливисте жіноче голосіння — холодний вітер стугонів упрілими шибками — труну, обтягнуту, як того велить блатний закон, зеленим оксамитом, відносили на Байковий цвинтар. Кореші покійного, проводжаючи в останню путь, сипіли переламаними басами, піднімаючи догори видубілі, синюшні обличчя: «…і потіхонічку, взгруснув понємножечку, тіхо ти тронєшся в путь…» Несподівано вмовкали, — сунула мовчазна сіра змія процесії, прицвічена яскравими хустками на шиях старих блатяг, огинала задрипані закути упродовж Васильківської — шанобливо припинялася, мовби приспускали знамена, потому звернула на Козачу, ковзнула низом, протягнула тінь стіною височезного, із людський зріст бур'яну, прошаркотіла Дімеєвською, де загудів, жалібно сьорбнувши парою, «Червоний Гумівник», — люди, потираючи потилиці, познімали кашкети. І вже на цвинтарі, на тому самому місці, де хоронять героїв праці та батьківщини, — коли загепали, упали на труну упереміш із хлоркою грудки землі, то забряжчали струни гітар, несподівано перетявши людський тлум, зафальшували зі строєм голосів: «а помніш, ночка тьомная била», — над втрамбованим лопатами горбом, закладеним свіжими айстрами, ружами, покрапленими водою, гвоздиками, чайними трояндами, наполовину обтрушеними дорогою, завищало мов цвяхом по склу: «…как Катька Смик замарьяжіла прокурора…» Піп здивовано, якось боком подався, притушуючи кадило, видавалося, що навіть із симпатією зирив на гурт підстаркуватих, у твідових піджачках чоловіків. Костя Бутус із Козачої, шморгнувши рукавом по губах, пускаючи сивушного дракона, — «єх ма мнє би дєнєг тьма» — поліз цілувати батюшці хреста, — не дали. Опісля, — холодом низати почало зі сходу, але втихомирилося, — замалим не три двори порозсідалося за столи під акаціями: голосно бряцкали чарками, передавали пляшки, гукаючи когось через три-чотири голови, одсовували пахучі букети айстр — «на який біс понаставляли», — поминали останнього сталінського вурку Нікандрича. Марія пригублювала з чарки, душачи в собі притоки нудоти, а то несподівано проймало її нестримне бажання затопити комусь у пику або зняти вереск на всенький квартал, і вона начеб забувала, скільки їй років, — усе мацала там, де за давньої пам'яті були у неї дівочі кіски.

По тій осені, з небом, прогнутим у невідомість, пекучим багряним листом на деревах по Васильківській, із німуванням птахів — лише горобці, жебочучи, сірими буруб'яхами сипались на висірілі тротуари: із непорушним громаддям будинків, навислим над обрієм різнобарвним горбом Голосіївського лісу, оперезаного схолодим, невигрітим асфальтом зі сліпучою білою кулею сонця, що губило тепло на очах; тієї пори, підсвіченої ліхтарями кольору розлитої жовчі, безпросвітньо омитій сівкими дощами, де мов у мушлі поховалися подвір'я, обійстя з бурим міським багном, замішаним десятками підборів, — ще не пора до порядку, робота, жарка пора для Сталінки, — цими дворами, спертий дух яких перебивався терпкою анашею й невистояним кислим запахом браги, по продутих колючими східними вітрами схованках-хазах, прошитих звуками старих лампових магнітофонів, звідки, захлинаючись, лунав протяжно «блатняк», — приходилося змужніння Горіка Піскарьова. Приходилося воно якраз на смерть Нікандрича та хворобу Марії — біда одна не ходе; на балконі, поплетеному кільцями дикого винограду, поперезаному мотузками для білизни, під сизувату маячню світанку по вікнах, повернувши з гульні — дні погожі тоді плуталися з холодними, він, причаївшись од матері, хотів був викурити у спокої цигарку й заодно послухати, як у квартирах навпроти поцокують чайними ложечками, вгадати у пролітаючій тіні Нілку, — але нічого не було, отож згадав, як вони в непогоду — Васька Гліцерин, Хома Передєлмашка, Вовка Череп, він же Мойдодир, а ще Містер Пепс Кобиляче Око — різали в «двадцять одне» у підвалі на Ломоносова, захаращеному старими порваними матрацами, в тому підвалі, з танцзалом навпроти, де часто ховались повії та їхні коти-сутенери од дебело підпилих нарядів народної дружини, хоч загалом ця схованка по праву належала ватазі Горіка Піскарьова, котрий тепер, йорзаючи по мокрому поруччю балкона, думав якраз про ватагу, що на ту пору зазвичай цмулила кисле пиво, добиваючи на кодло косяк анаші й теревенячи про жінок та майбутні дворові бійки. Говорилося на кшталт такого: «Та ти що-о-о, блонда чудо нєзємной красоти і в моноклях падруга… Я гавару йешо мол парень я то що надо нє інтелєґєнтний. но побольше вашіх хлюпіков умію… ну і сьо-то гаваріл втірал по ушах… віжу вєдьотся… во-о зуб отдаю за не…» — «Горбатого лєпіш…» — «Ну і вжаріл нє снімая штанов…» — «Та ти що-о-о» — був сльотливий осінній ранок, калюжі взялися тонкою плівкою криги, водярня з гуркотом котила пару, гайвороння, крешучи крилами, просмикувало тінь над прибитою памороззю землею, гублячи крики у порожнечі ранку, стягуючи петлю лету коло за колом, — аж поки порозсідалося на гілляччі осик, виставивши горбаті носи на двори та дитячі майданчики. Сірома дедалі гускла, сонце борсалося промінням у чорних дірах дворів і, вирвавшись, скупо гріло ліплені карнизи; бездонними колодязями зяяли прохідні арки домів, — мертвяк лежав горілиць, проти кам'яних сходнів водярні, заламавши під себе руку, наспіх покритий червоною цариною, що її кинули на покійного од набридливих поглядів; короткий протяг стріляв, напинаючи щільну тканину, піднімав обруси, відтуляючи вощане, без жодної зморшки, обличчя Нікандрича, і в осклілих очах жовтими клубочками мерехтіло листя. Цілу ніч, сповнену звуками пролягаючих птахів, тривожну од вологого східного вітру, люто рвалися з ланцюгів собаки, намахано гребучи кігтями землю, а під зорю — сліпучо над горбом Голосіїва пропікся золотий шпиль; у товщі туману проявилися громіздкі будівлі Виставки народного господарства, — пси захлипали і втихли, скавулячи, порозповзалися по будах. «Швидка» хурчала трохи осторонь, викидаючи гази, а калюжі лежали синім димом, лежали широко, злипалися з тонкою рискою горизонту, і по миті, хилкій, мов яскравий, короткий слід комахи, згорілої на вогні, Горіка несподівано пробрало м'яке, лагідне тепло, що запитувало венами, забило дрижаками жили на ногах, наповнювало, таки прямо поїло солодкою слиною рота. Понесло Нікандрича десятеро корешів у твідових піджачках, спіткаючись, поскулюючи пісні, задираючи догори обличчя з натягнутою шкірою кольору пергаментного паперу, — повз перекошені курники, що у зимову пору слугували для куріння самогону, утримання квартирантів, а в підпіллі ховався контрабандний товар; повз десятки зелених воріт і притихлі, з коробками голуб'ятень двори, де Нікандрич брав вуркаганські побори й де не одна вдова заламала перед портретом свого годувальця руки, бо суділки Нікандрич правив швидко й жорстоко, але справедливо; подейкували, що порятуватися від його праведної руки — то річ марна. Хазяїном ходив Нікандрич у тих місцях. У місцевої шпани був за вчителя і повчав Горіка: «Од тебя сантіментом отдайот, мальшонок», — і все гладив голову Горіку, а той сахався, бо поговір снував між людьми, що старий блатяга так не одного хлопця звів, — надушить, обпившись кукнару, й товче під чадом на лежаку із куфайок. Потому, обтираючи червоне, бурякове обличчя, сяде, видихаючи із себе, хрипло видавлюючи віддих, складе на колінах руки, — куці, рожевими ковбасками пальці, — і довго й протяжно дивиться у рудому напівмороці на замусоленого портрета Сталіна, буркне щось вроді: «Да-а-а, плохіє врємєна насталі. А ти, мальшонка, помалківай… Биваєт…» — куций пальчик посвариться на чергового хлопчика, що, підтиснувши ноги, без штанів, скулився на лежаку. Про ті діла доносили майору Сироватку. Той довго пітнів, пошкрьобував кабінетом, хтось чув, як говорив до себе: «А може, брешуть… А може, то зовсім…» — посмоктував біломорину, врешті виписував на білому папері круглими літерами бумагу про затримання.