Сталiнка

А вдома Михайло сидів у кімнаті покійного діда Піскуря, — звісивши руки, мирно вовтузив поглядом, дивився, як Сьо-Сьо бавиться власними екскрементами; потім прийшла Марія, привела Костю Шаповала — вантажника, дебошира, любителя гітари і Розенбаума: «Ну, што, Міша, по малєнькой?!» Баба Піскуриха проговорила своє «свят-свят», поклала хрести на порожнього кута; чоловіки випили, просвітлена Марія готувала на кухні, коли Михайла знудило, і Костя Шаповал почав його ганити: «Зачем, падла, пйош, когда нє можеш. Ти нє пєй, работать надо», — говорив, говорив, а Піскарьов дивився на нього риб'ячими очима й усе чув, як у діжі; навідалася з кухні Марія й прогнала чоловіка в куток, а далі він, Михайло, запам'ятав би все, та, видно, «не судьба»: сидів, піднявши догори пальця, й повторював дружині, пальці лівої руки запхавши за шлейки майки — майки тих часів, коли дід Піскаренко отримував довольствіє: «Ти меня отруїти хочеш, падліна. підсипаєш щось у жратву», — тоді вилетів через вікно, довго ширяв над Сталінкою, вгадуючи у квадратиках будиночків квартали, зачіпав пальцями віти — «ха-ха-ха-ха» виривалось од радощів; політав, доки не скінчилося пальне, приземлився біля Сьо-Сьо, що смикав довгі волосинки на крутому підборідді, — з мокрими штаньми; десь узялося порося, а придивишся: чи то порося, чи то лев, — похрюкало, поворушило рилом, махнуло крильми, як у мультфільмі про Попелюшку, його, Михайла, не взяло, гайнуло у прочинену кватирку; смерть прийшла, торохкотіла кістками, зачаламкала вставленими золотими зубами знайомого Михайлового лікаря-зубопротезника, але Михайло нагнав її: «еч яка у-у-у», а відтак провалився крізь землю, сидів на купі жару, чаркував та говорив із чортами, а десь собі краєчком думки: як би його обдурити рогатих; тоді злетів, пахнув білими крилами янгол, ухопив Михайла за поперека, поклав його, Піскарьова, на пухнасту хмару, лежав під рожевим балдахіном, приємність така, як після першої чарки; та прогнали звідти, і вже бачив Марію, подругу життя свого, як вона через дах, крізь стелю, за ноги втягувала до себе Костю Шаповала, — бідака застряг межи стелею і горищем, видно, зачепився ґудзиками — верещав недорізком, а знайомий голос, до чого рідний, близький та теплий, по-діловому зосереджений, мовив: «Зарубі ету кабилу», — Михайло ухопив сокиру, цюкнув начищеною до сині крицею об одвірок, погнав Марію та примарного Костю на подвір'я. В'язало півдвору. Піскарьов не чинив супротиву, навпаки, удавав спокійного і нормального, а з'явилися міліціянти, то побачив у найстаршого, з погонами сержанта розкидисті оленячі роги, а в решти — поросячі писки, і як підійшли, то затхнуло кнурами, правда, говорили чисто по-людському. Михайлові не до них — виборсався й побіг: намітало листям, протяги лизали дворами, стіни лущали, валилися, мороз поза шкірою: падали будинки — він намагався утримати їх двома руками, навіть ногу виставляв, та врешті відчув, що це марно, що «всьо», упав ниць, затулив голими ліктями голову: «Рятуйте»; двір сипів, крився демонським криком, гризлися пси, пускаючи вітром клапті шерсті, виття, галас, рейвах, і все це ухало у квадрат нічного неба, де голками різьбилися зорі. У дільниці, одригнувши м'ятним перегаром лікеру, підтоптаний майор тицьнув папера: «Пиши, сволоч, що потребую лікуваться од алкоголя»: на простягнутому аркушеві паперу в кожному кутку сиділо по червоній мавпі і показували дудки. «А-а-а, кровушники-и-и», — і Михайло дулубав їх нігтем, душив пучками; мавпи вискакували, збивалися докупи, верещали, перемовлялися і совєтувались, гули й смерділи. «Ведіть його, придурка, у псіхушку», — буркнув без злості майор Сироватко й провів долонею по висрібленій сивиною їжакуватій чуприні, з лоба йому проростали баранячі роги, рядові міліціянти рохкали й гадили на підлогу, ну, точно, свині. У «чорному вороні» везли зв'язаним, Михайло репетував, що в дурдом йому ніяк не можна, бо хтось повитягував у нього нутрощі і тільки Марія знає, де вони, та невидимий голос крякнув презирливо: «Спи. Ти мені заважаєш!» — Михайло перехрестив невидимого і вже балакав із двома янголами, що робили одне одному педікюр, а за хвилину перетворилися на перукарниць, наминали тістечка «бізе», дзюрили у горнятка й сечу виливали Михайлові на голову, а він тягнув у повітря сумно, безпомічно, тихо, дитинно схлипуючи: «Верніть мені янголів… Верніть янголів…» — у лікарні довженний, жовто освітлений коридор, просмерділий ефіром і формаліном, привів до пам'яті: налитими кров'ю білками, звуженими зіницями Михайло Піскарьов упіймав молоду, з окатою сідницею, тверду, як із дерева вирізьблену, медсестру, — набрала в шприца — з кінчика голки побігла крапля прозорої рідини, чистої рідини, дзенькнула дертичною, зачовганою підлогою, перетворилася на останню коханку Піскарьова, і він тихо, звірино завив, зачаламкав губами, на яких позалипала слина. «Виміряй йому тиск», — кинув маленький чоловічок у брудному халаті, з утомленим поглядом невдахи і засурмив мідною трубою, зарохкав; медсестра витанцьовувала, стеля, стіни лікарні прозорились іздолу, десятки пик лізли одна на одну, кожна поперед себе: з довгими вухами, висолоплювали язика, дражнилися, вертіли кінчиками, забілілими кінчиками носів і по-змовницькому підморгували. А далі марудила спекота; дрижаки куйовдили мошонку, жар напливав по грудях, — обірвало нутрощі, потягло крижаними вихорами, й усе так, як у дитинстві, коли його вперше посадили в крісло зубного лікаря, де Михайло високо задер коліна; а з неба покотило, пішло синіми, зеленими смугами, його кидало, виймало з провалля у провалля, й по якомусь часі він угледів себе, покритого жовтим, цупким од хлорки простирадлом, виринув із темряви, лежав ногами до стріловидного вікна, далина обіймала все довкруж, запаморочливе запале небо, залізничні насипи, мушельки вагонів, колеса витюкували — вже на вечір — голуби прошивали бурштин сну, і лагідний, укоханий та випещений вишневими дворами двір, де старенька скоцюрблена жіночка обіперлася на держака лопати, а хтось маленький, у хебешних штанях, зі шлейкою через плече, ступає до вікна: риплять тополі, айстри духом своїм ріжуть ніздрі, й десь мантачать косу. У кінці двору губиться, каламутніє світло; дорога йде струмовидними тополями, долонями хмари, а озирнешся через плече — трава шовком на сонці; ти навіть не встигаєш подумати, а дорога видовжується, тріпоче попід парканами, між латками засіяних полів, а жіночка натомлено читає щось, не проймаючись змістом, водить нігтем по бісерові рядків, і країна сунеться, виповзає, минає тебе. Коли спекота вляглася, Михайло побачив крихітну, з макове зерня, чорну цятку. Чорна цятка росла, з'явилася баба Піскуриха, мнучи в руках вузлика з його одягом, та все клала хрести, а він хотів було крикнути: «Відпусти мене! Мені боляче!» — та чорна цятка росла і поволі втягувала в себе бабу Піскуриху, Горіка, Сьо-Сьо, — свистіло, кругом крило леготом, хлюпотіло, мовби у повінь. Було боляче. Михайло засапався, знову побачив, як засинілий рот ворухнувся, здихнув легко, серце шалено колотилося по ребрах, уповільнило хід; шкіра на обличчі напнулася, видалося, що тіло вже одірване од ліжка. «Він іще живий», — почув Михайло розпачливий голос баби Піскурихи; жовтим сонцем заливало виямки очей. Нараз відпустило, начебто хтось розтяв і вивільнив од якоїсь потуги тіло. Михайла засудомило. Гребонув руками. «Помер», — почув голос маленького чоловічка у брудному халаті: об ноги Піскурихи терлася кішечка; нявкнула, настовбурчила загривка. Баба тричі перехрестилася. Ластівка стрекотнула у прочиненому вікні, сіла на поручню візка-каталки, повела дзьобиком і випурхнула навстріч синьому небу. Чоловічок креснув сірником і запалив цигарку. На ту годину, по смерті батька, Горіку пішов шістнадцятий; голос у нього переламався, зрідка, коли доходило до сварки або бійки, — похрипував, істерично натягувався та сипів молодим півником. Звістка про батькову смерть застала його на вулиці Ломоносова, де він із ватагою «чистив» студентські гуртожитки, — робили «гоп-стоп» запізнілим та розговілим тілько-но, після любовних походеньок, неграм африканського походження; щось дорогою наче штурхонуло у спину, в роті віддало чимось металевим, — Горік оступився, навіть понюхав руки, — одну, тоді другу, — але смак мовби проїв його; потім він бачив червону черепицю, що різала косо ранкове небо над розбірним будівельним вагончиком; протяжно повискувала стріла підйомного крана; Вовк одсапувався молодим лошам, обтирав липкий піт, на лежаку розпласталась п'ятнадцятирічна Нілка із запаморочливо сірими, скляними очима — тільки упади туди; тій Нілці, якій сусіди шипіли вслід: «А ця лярва буде, як Люська Фанера», він намірявся показати мужське поводження: «Я тобі не фраєр і не поц», — Нілка у відповідь трусила тугими, дорослими грудьми, вигинала поставу, похихикувала на лежаку, косила зором по стінах; ранок уже ніжно рожевив шкіру; «Що за чорт», — говорив Горік, а Нілка переверталася на живота, виставивши округлу сідницю; тут хтось постукав. Зашкрябало. Пройшло морозом по шкірі; Нілка відсахнулась, і Горік побачив, як тріпочуть повні жіночі перса, спраглі набухнути молоком; соски урізнобіч, сонце вилизує підлогу, світло від ліхтаря на фото оголеної Мерилін Монро; гуркіт удруге — чи то у свідомості, чи насправді? Запахло волошками; відтак до цього запаху домішався металевий дух; Горіка теліпнуло. Нілка зирила на перекошене, спітніле лице Горіка, спотворене шрамом; Горік сів, стиснувши кулаки, боров нудоту, тіло поніміло, — нараз його прохромило жахом, пучки закололо; щось брунатними хвилями бризнуло з шибки вагона; далі він біг, хекаючи роззявленим ротом, відчував перебабляну болем мошонку, стрімголов гнався алеями, приспаними полудневим сонцем. Блідим, як око помираючого чоловіка. Збив ударом долоні бджолу; заревла сирена вантажного авто. Не при пам'яті — до четвертого поверху, ніздрями по-звірячому втягнув густу підвальну смердоту, з широко розплющеними очима зупинився, послухав у повітрі дзинькання скрипки з горішнього поверху, покривився, штовхнув облущені двері, — ніби не з ним це, а хтось наглядає, — попереду стіл із білою цариною, якому, видавалося, не буде кінця і краю, ряди пляшок на ньому, червонопикі фізії батькових товаришів, а швидше, одноденних Маріїних коханців; пили за здоров'я, за сина; коли прийшов полудень і треба було виносити труну, оббиту червоним і чорним, то половина з тих, що пили за упокій, порозповзалися дряблям у кріслах, хтось тицяв невірну дружину свою писком у «імпортне» олів'є, а осторонь, заголивши до пупа спідницю, нач. караула чвавив на дивані сусідку покійника Піскарьова. Марія дивилася на те зле, й не тому, що оскверняли прах чоловіка, а тому що їй самій уже давно приглянувся той сусід, котрий натомість «приглядав» усіх жінок усього світу. Щоби погамувати лють, вона зі щедротою розливала горілку по склянках: «Пом'яніть, пом'яніть покійничка», — і свічка жовто гостроносила обличчя померлого; віск скапував на груди; майор Сироватко потягував чарчину за чарчиною, нахвалював червону ікорку; надвечір, такої пори, що не втямиш, чи то весняний холод, чи літо нагадує колючу осінь, проти сутінків, поважно познімавши пропрілі картузи, де сіллю повиступала спека, завітали на гостину міліціянти. Крякнули смачно по чарці, посиділи, дивлячись то поперед себе, то на портрет діда Піскаренка: «Да-а-а, славний був чолов'яга». Горік, упрілий, прохриплим од бігу і курива голосом прошипів: «Козли», — міліціянти дивилися на Горіка, на портрет Сталіна, на старого Піскарьова і далі пили за дідову пам'ять. Коли нагодилися виносити труну, оббиту чорним крепом, Марія поклала до зачовганої валізи майора Сироватка пляшку вірменського коньяку, — гіпертонічні вени на скронях здулися трубами, — додала ненароком мов: «У мене ще один анцибол росте… А вдасть треба уважать, бо як ми до неї, так і вона до нас…» — а тоді захмеліла, перегнувшись на спинку маленького дзиґлика, де сидів Сьо-Сьо, звісивши великі, прим'яті подихом неминучої старості груди, блювала спершу вінегретом, далі жовчю; стара Піскариха клала побабілими пучками хрести під вижовклим фікусом, читала «Отче наш», «Богородицю», — тихенько в душі похлипувала. За північ, коли люди розійшлися, завихрився вітер, задеренчали двері й волосся залущало електричними іскрами. На цьому спогади — нетривкі, засмічені, просмерділі голубцями, що їх лаписьками чавив Сьо-Сьо, — вривалися. Останні спогади про батька. Горіку так і втесалося в пам'ять: холодний піт по грудях, зірець ранку у вікончику вагона, тремтячі соски на грудях Нілки, стрілою липова алея, високе полудневе сонце, знову маячня про Нілку, і — нічого не лишалося; нічого, крім як і далі гасати по Ломоносова, трусити котів-сутенерів, вибивати зуби арабам, а тоді від нудьги, висівшись із друзяками на паркані, мов горобці на осонні, посмоктувати «Казбек», чвиркати із нижньої губи, спостерігати довгоногих краль, що вихиляли стегнами й проходжали алеями. Да-а-а. Мрія. Один тільки Горік мав дівчину, але, крім мороки, од Нілки не перепадало нічого. Це злило. Ватагу злило. Горіка тим більш.