Сталiнка

Нараз Йоні навернулося: дорога без кінця, дорога до неба, темний горб лісу, шамрує дощ; тихий двір, затрушений квітом абрикос і яблунь; низьке небо і хмари долиною, знову гадюка дороги, запах прибитих водою парфумів по кімнаті, по сходнях, подвір'ям; а тепер йому захотілося найстрашнішого — повернутися до божевільні, бо від цієї жінки, по вінця налитої чужим духом, чужою кров'ю, йшло паром життя, і він, Йона, відчував себе ніким і нічим, як та безлюдь дороги дитинства, безлюдь тихого двору дитинства, коли в кірках мозку губиться світло Чумацького Шляху; і крім пекучої журби — нічого. Холодні пальці жінки, торкнувшись чола, повернули його до дійсності, — туман пасмами опадав зі слизьких стовбурів осик, золото оплавлювало лисі пагорби; холодні пальці жінки розстібали ґудзики сорочки, але Йона не відчував нічого, крім пекучого, невимовного жаху. «Заспокойся…» — вуркотнуло над вухом; холодні тонкі пальці ворушилися звірятками по тілу, сягнули паху, і Йону окропило градом гарячого поту; він спробував був зірватися на рівні, але напрочуд дужі, майже чоловічої сили руки звалили його на пуховика; дощ облизував шибку; здіймався вітер, і скам'янілий Йона бачив вигул, вирлу вітру по яругах, а над дахом ревли осики, байраками гнуло струмовидні тополі. «Іудине дерево», — крізь дрімоту почув власний голос Йона, — пальці увійшли в м'яке оксамитове тіло; обпечено відсахнулась його рука; омела на осиках вищала, а тонкі, довгі пальці жінки тепліли на паху; двійко грудей вистрибнуло — не великі й не замалі, набубнявілі соски терлися об пласкі Йонині груди; вітер щільніше, упертіше гуляв знизу, лопотів деревієм. Нявкнула, протяжно нявкнула кішка. Скруха. Засудомило, ударом струму кинуло Йону на підлогу; в животі забурчало, і він раком подався до туалету; в грудях колошматило. Жінка відкинулася на спину; напівоголена лежала; сльози розмивали пудру на щоках двома крижаними потічками. «Ти не з тюрми…» — «Яка прозірливість… Господи… Яка прозірливість. І для чого рюмсати невідомим за чоловіком». Йона висунувся з убиральні і таким же робом опинився на пуховику. «Я — жінка… Заспокойся…» Йона провів зором її довгі пальці, — жінка взяла до рук книгу, і він прочитав відтиск золотих літер: «БІБЛІЯ».

Він хотів дощу, а пішов сніг. Йона, тішачись теплим жіночим плечем, бачив, достоту таки бачив, що за ним полюють; але те не страхало; не так лячно кинутись у пустку котра зветься жінкою, упірнути в глибокий колодязь, угребти чистої води й зрозуміти, як у тебе відбирають рештки здорового глузду. «Заспокойся… Будь певен себе… будь певен…» — «Двадцять інсулінових шоків… Двадцять… І я витримав… Я витримав…» — «Гамуйся… Гамуйся…»- Тут у нього зірвалося, і він навіть погнався був слідом за думкою: «Час не винен, що люди дали йому цю назву; і люди не винні, що стали офірою часу…» — гарячий піт по грудях; німе подивування обох; ласкаві слова — раптом ласкаві слова; бринить сльоза; холоне піт; сніг; а він хотів жити й хотів померти; пекучий подих на мочці вуха: «Ти ким був до божевільні?…» — «Пам'ятаю… Але я вкрав пам'ять, коли поховав Лопату. Я вкрав власну пам'ять, як і кохання, й не хочу, щоби воно поверталося, навпаки — щоб його вивернуло з мого нутра… щоб не передалось тобі… бо ти добра… Чи, може, я хочу бачити тебе доброю?… Я вже знаю, куди воно піде… втілювана пам'ять — ненависть, і вона спалить…» Жінка уважно слухала, ловила плутаницю Йониних слів: «Мабуть, то не легко…» — «Відчувати себе не мужчиною, а бозна-ким?!» — «Ні… Зовсім інше». — «Так… Зовсім інше. Вірити й зневіритися… З вогню — і в полум'я. Інсулінові шоки… Інсулінові шоки…» — «Хто Лопата?» — жінка зіпнулася на руках, і позад неї було провалля; Йоні ламало зуби, жінка лягла горілиць випростана, нага; закусивши губу, Йона перекинувся на живіт. Жінка зирила на його округлі сідниці. Подих у потилицю, язиком нижче, а потім: «Зроби боляче… Зроби мені боляче», — Йона перевернувся на спину, запалив цигарку, що потріскувала й лоскотала запашним димком ніздрі; струшував попіл на килим. Жінка стала на підвіконня, — лише голова й голі ноги. На Біблії сліди, три сліди, залишені її нігтями. Темінь. «Як то тобі… як то з таким на очі людям показатися».

Сніг повалив стіною; таргани у темряві лущали спинками. Місто, велике місто поруч, — визначив Йона. «Ти дарував коли-небудь квіти?…» — Недопалок зашкварчав у склянці з рештками вина. «Колись… Дуже давно… Дуже… Найбільше полюбляю дарувати квіти тим, кого ненавиджу». — «Фі-і-і… Маразм». — «Ні — захист маленького чоловічка. Вони це відчувають і сходять отрутою злоби. Убивають себе, як скорпіони. А втім, — це нагадує похорони…» — «А ти не педік часом?» — «А зараз я дам тобі по пиці», — вимовив Йона і навідмаш ударив жінку, і кров крапля за краплею потекла на підлогу; він знову ліг на живота: в якому він часі? З якого часу його винесло в цей і — чи не краще повернутися? Для чого він, Йона, з'явився тут? Жінка блискавично зірвалася, зупинилася упівоберта: напнуті груди, трикутник волосся, блискіт золотої обручки. У Йони тіло посудомило, й він ошкірив подобу усмішки: «Еч, стерво, на що зуби загорілися». — «Не переймайся… Не переймайся», — це вже крізь туман. Остання фраза стала мов поперек горла; Йона не спускав із жінки ока; спершу на нього хлюпнуло хвилею бридоти, потому — зробилося втішно, і йому, Йоні, вже насправді хотілося жінки. Та найстрашніше, що він почав думати — чим далі, тим більше й глибше, і ніяк не міг думкам дати ради, наче вони чужі; й не те щоб вони заважали: навпаки, щось таки у тому було втішне. «Іди до вбиральні… Там ванна… Поголися», — кинула жінка, і Йона подався; дорогою він зазирнув у вікно, стараючись розгледіти місцину — темні баюри, ліс, купками дачі; жодної людини; Йона навіть повторив: «Жодної людини», — половина місяця перекреслена крилами наполоханих кимось птахів; тепер, зиркаючи у щілину вікна, Йона хотів у пам'яті своїй розгледіти жінку, особливо біломармурове лоно. Більше нічого не треба — вибухлий маленький клубочок тепла. Враз він потривожився, — біль розтяв од тім'я до п'ят; Йона прикипів поглядом до шибки, відтак, не відриваючись — рушив… Розімлілий у ванній, Йона порожевів, і враз до нього дійшло, що він сам і втіха; біль роздер його од маківки до паху — вдруге. Перед очима Йона побачив білі квадратики будинків. «Ото», — буркнув, а тоді повторив, що він спра[j і втіха; заквакало радіо, сповістивши про смерть правителя, Йона залибився, бо диктор заїкався, картавив, перераховуючи болячки тирана; жінка, роздивляючись опіки, крикнула догори, чи то до Йони, чи то до когось ще там: «Ну, кретини, досить нам того, що все виперли за кордон, а тут, виявляється, нами правив ледь не сифілітик.» Йона вслухався у її голос: хрипкий, зламаний посередині голос істерички; в'язка напівдрімота води задурманила голову; роззявлений рот, — під тугими струменями Йона став ув'язати в якусь клейковину; горло потерпло, скроні немов хтось стиснув, — ось він стоїть у черзі біля сміттєбака, щоби вишукати недопалка, санітари підпирають у спину, дух лізолу виповзає з-під стелі, а якщо уважніше придивитися — то й не божевільня це зовсім: вітер тягне сірим коридором, білим пухом перекручує у смердючому повітрі; жінка виникла раптово, поборсалася в уяві Йони, відтак стала реальністю, — Йона почув запах пропарфумленої шкіри; зразу спало на думку, що надто швидко забув Лопату, ні, навпаки, — переконував себе Йона, — про Лопату він думатиме ще довго, навіть занадто довго, — та нічого не вдієш. Лопата зв'язав його, Йону, чимось більшим, ніж він гадав, — до жінки таки хочеться повернутися. І він повернувся до неї швидко, як чоловік повертається до належного. Та маячня не зникала з-перед очей: старий жид щось переписує до вчетверо складеного аркушика паперу. Жінка, підібравши коліна, трохи розчепіривши ноги, лежала на купі білих простирадл: «Ти диви, тобі вічно на щось таланило, — думав Йона, торкаючись кінчиком язика гострих сосків жінки, краєчком ока зрізаючи косячок простору. — І ця країна зі сліпнями замість вікон назавше покине катувати моє нутро і вернеться в мене, вже коли золотом умиють коси руки мої тобі… і ти вже, Йона, кохатимеш, а не в чеканні коротка смерть, довга смерть… Ця країна поверне замість вікон пучки свіжих айстр, тугих свіжих айстр, бо треба вірити, бо треба любити, бо треба загубити геть у собі слово «надія»… щоб його не було зовсім…» — він трохи подивувався, а потому втішився думками, бо не вперше, — Йона ляльково поворушився у ліжку, відкинувся на спину, а жінка легко дихала, і він, Йона, чомусь знав, що зараз таки справді його розуміють; хоча б цього дня поталанило. «Амінь», — мовив про себе Йона й заснув.