-->

Мене називають Червоний

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Мене називають Червоний, Памук Орхан-- . Жанр: Современная проза. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Мене називають Червоний
Название: Мене називають Червоний
Дата добавления: 15 январь 2020
Количество просмотров: 395
Читать онлайн

Мене називають Червоний читать книгу онлайн

Мене називають Червоний - читать бесплатно онлайн , автор Памук Орхан

Роман "Мене називають Червоний" автор назвав своїм найколоритнішим і найоптимістичнішим твором . Історичній детектив переносить читача у середньовічний Стамбул, куди після дванадцятилітніх мандрів повертається Кара і де він знаходить своє втрачене кохання. Незадовго до його повернення красуня Шекюре стежить у шпарину за найталановитішими малярами султана, що ночами навідуються до її батька, роблячи ілюстрації до якоїсь таємничої книжки. Але що це за книжка і що в ній зображено? Культури змінюються чи перетинаються? Як щезає традиційний світ? На ці питання намагається знайти відповідь Орхан Памук.

 

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

1 ... 83 84 85 86 87 88 89 90 91 ... 115 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

Я ще довго з насолодою вдивлявся в це зображення закоханих, наче розглядав щось заборонене. Минав час, а я й далі розглядав; з ока скотилася велика сльоза, пробігла по щоці й загубилася десь у бороді.

З плавного пересування свічника в темряві скарбниці я помітив, що до мене хтось наближається. То був карлик; він залишив чергову гору книжок, і я витяг з неї перший-ліпший том. Знову видання, підготовлене для шахів: на забарвлених у зелений колір берегах сторінки я побачив закохану пару газелей і їхніх ворогів, заздрісних шакалів. Я перегорнув сторінку: тут були зображення гнідих скакунів, їх могли створити тільки древні майстри Ґерата, — ох і краса! Знову перегорнув сторінку: на малюнку — якийсь канцелярист самовпевнено розсівся на підлозі; я ж ніяк не міг розпізнати з обличчя, хто саме зображений на ілюстрації, — їй уже сімдесят років, тож не дивно, що канцелярист нікого мені не нагадував. Однак настрій мініатюри, різнокольорова борода чоловіка щось мені нагадують, — хотів був сказати я. Моє серце шалено загупало, воно раніше за мене впізнало, хто автор неповторного — тільки той чоловік міг виконати його. То була робота великого майстра Бехзата. Здавалося, на мене з малюнка фонтаном ударило світло.

Я вже кілька разів бачив Бехзатові малюнки, проте вони ніколи не вражали мене так, як цей: може, тому, що і розглядав мініатюри не сам, а з іншими старими майстрами, а може, ми не були впевнені, що то роботи Бехзата.

Темні кімнати скарбниці, просякнуті духом плісняви, немов залилися світлом. Дивовижне зображення руки злилося в моїй уяві з тою витонченою чарівною рукою, на якій були витаврувані любовні знаки, що в них я мить тому вдивлявся. Як я можу знати, що скоро осліпну? Мені це невідомо! Я був готовий поділитися таким передчуттям з Карою, котрий разом зі мною розглядав сторінку, стискаючи в кулаці свічник, однак я сказав інше:

— Поглянь, яка прекрасна рука! Бехзат!

Я мимоволі взяв Кару за руку — так замолоду робив з кожним із моїх учнів, тоді ще гарненьких дітей з м'якою, наче оксамит шкірою, — кожного з них я по-своєму любив. Долоня в Кари була чимала й гладенька, тепліша за мою, зап'ясток з того боку, де проступали жили, — витончений і широкий, що мені подобалося. В молодості я брав руку якогось учня в свою і перед тим, як показати, як правильно тримати пензель, з любов'ю дивився в його налякані милі очі. Тепер так само дивився в очі Кари. Вогники свічок у свічнику, який він тримав, замиготіли в його зіницях.

— Всі ми, маляри, — браття, — промовив я, — але все добігає кінця.

Як у мене вирвалися ці слова: «Все добігає кінця»? Так міг би сказати маляр, що хоче отемніти, бо віддав роки свого життя якомусь правителеві, султаничу; залишив по собі в малярському цеху взірці предивних мініатюр у стилі майстрів древності, і сам спромігся сформувати стиль цеху, а наприкінці життя дізнався: що це таке, коли його хан-покровитель програє всі війни, і новий володар, увійшовши в місто позаду своєї грабіжницької раті, розпускає його малярський цех, змушує шматувати томи книг і абияк заново ліпити докупи їхні сторінки, коли в майстернях нищиться все до найменших дрібничок, котрі художник любив, наче малих дітей, які були його винаходами й у чиє мистецьке призначення він вірив. Однак Карі треба було пояснити це якось інакше:

— Зображення великого поета Абдуллаха Хатіфі, — сказав я. — Він — воістину великий поет! Коли шах Ізмаїл узяв Ґерат, то перед ним плазував кожен, тільки Хатіфі навіть не навідався до палацу — шах Ізмаїл прийшов пішки до його дому за містом. Та ми здогадуємося, що це зображення Хатіфі не з обличчя, яке відтворив Бехзат, а з підпису внизу, чи не так?

— Так, — відповів Кара й глянув на мене своїми гарними очима.

— Дивлячись на лик поета, — провадив я, — ми бачимо, що він нічим не відрізняється від інших людських облич на малюнках. Якби Абдуллах Хатіфі був зараз живий і зайшов сюди, ми б ніколи, жодним чином, не впізнали його з роботи Бехзата. Проте, якщо проаналізувати мініатюру, як ми це робимо завжди, то з її настрою, кольорів, заставки, з того, як сидить Хатіфі, й з тієї красивої руки, виведеної Бехзатом, відразу здогадаєшся, що перед тобою — образ поета. В наших мініатюрах — головне зміст, а вже потім — форма. Нині ж настали часи, коли починають наслідувати європейських, італійських майстрів, наглядний приклад — книга Еніште: світ змісту добігає кінця, настає ера світу форми, і з європейським стилем…

— Мій дядько — мертвий, його вбили, — грубо урвав мене Кара.

Я ніжно погладив його руку, яку тримав у долоні, — так гладив маленькі дитячі ручки своїх учнів, котрі претендували на створення див у майбутньому. Деякий час ми мовчки розглядали Бехзатовий малюнок. Потім Кара забрав свою руку.

— Час летить, а ми навіть не роздивилися храп гнідого коня з попередньої ілюстрації, — озвався він.

— Там нічого немає, — відповів я й перегорнув назад сторінку, аби він сам переконався, що нічого незвичайного в зображенні кінських ніздрів ми не пропустили.

— Коли знайдемо коня з незвичними ніздрями? — ніби мала дитина, запитав Кара.

Та десь над ранок, поки ми з карликом розгрібали шовкові й зелені атласні тканини на дні кованої скрині, щоб дістати звідти легендарне «Шахнаме», яке належало шахові Тахмаспу, Кара заснув на ушакському килимі, прихиливши голову до розшитої узорами подушечки. Я ж, тільки-но глянувши через стільки років на легендарне видання вдруге, збагнув: для мене день починається новішим, аніж будь-коли.

Том був настільки великий і важкий, що ми з Джезмі-агою ледь підняли його й донесли до мого місця. Доторкнувшись до книги, яку бачив двадцять п'ять років тому, я зрозумів, що оббита шкірою палітурка виготовлена з дерева. Двадцять п'ять років тому, коли помер султан Сулейман Кануні, який тричі захоплював Тебріз, шах Тахмасп мало не плакав од радості, що врятувався від падишаха-переможця, тож послав султанові Селіму, котрий посів османський трон, цілу череду верблюдів, нав'ючених дарами, серед яких вирізнялися неперевершене видання Куран-и Керіму та ця найкраща книга з шахської скарбниці. Спершу перська посольська делегація, яка нараховувала аж триста осіб, доставила книгу в Ефірне, де новий падишах зимував, розважаючись полюванням. Потім її разом з іншими подарунками, мулами й верблюдами перевезли до Стамбула, але перед тим як видання здали на зберігання під замок скарбниці, головний маляр Кара Мемі й ми, троє молодих майстрів, отримали змогу переглянути книгу. Наче стамбульці, котрі поспішають повитріщатися на слона з Індії або жирафу з Африки, ми, мов на крилах, летіли в той день до палацу, де й почули від Кари Мемі, що великий майстер Бехзат хоч і перебрався на старості з Ґерата до Тебріза, однак в ілюструванні книги участі не брав, бо вже отемнів. Для нас, османських художників, звичайна книга з сімома-вісьмома мініатюрами була тоді справжнім дивом, тож, переглядаючи видання з двомастами п'ятдесятьма малюнками, ми немов блукали казковим палацом — настільки були вражені. Мовчки, без жодного звуку, зі смиренням у душі, так, неначе перед нами на коротку мить відкрилися райські сади, вдивлялися ми в неймовірно розкішні сторінки книги.

І після того ще двадцять п'ять років згадували це видання, що лежало під замком у скарбниці.

А за двадцять п'ять років я, ніби велетенську браму палацу, тихо відкрив товстелезну палітурку легендарного «Шахнаме», однак, коли гортав сторінки, шелест кожної з яких був таким милозвучним, мене скоріше поглинула печаль, аніж зачудування.

1. Я не міг заглибитися в мініатюри, оскільки не давала спокою думка, що стамбульські маляри крадуть з видання, яке зараз тримаю в руках, усе підряд для ілюстрування замовлених їм оповідей.

2. Я не міг зосередитися на ілюстраціях, кожна п'ята-шоста з яких була неперевершеною (наприклад: з якою рішучістю й упевненістю на одному з малюнків Тахмурас лупцює булавою шайтанів і девів, що згодом під час перемир'я навчать його грамоти, грецької та ще багатьох різних мов), бо сподівався натрапити на зображення, яке вивів Бехзат, — хоча б руки.

1 ... 83 84 85 86 87 88 89 90 91 ... 115 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название