Мене називають Червоний

Отак зав'яла червона троянда живопису й мініатюри, яка ціле століття цвіла в Стамбулі під дощами з перських країв. Суперечки щодо вибору між стилями древніх ґератських майстрів та європейських художників, які колись були причиною колотнечі між малярами й ставили перед ними все нові й нові запитання, скінчилися нічим. Адже мініатюрою більше не займалися: не малювали ані по-східному, ані по-західному. І художникам було байдуже, вони не бунтували: ніби старі діди, які мовчки звикають до своїх болячок, добровільно й покірливо, з сумом у серці змирилися. Ніхто вже не цікавився й не захоплювавсь ані роботами великих майстрів Ґерата й Тебріза, яких досі віддано наслідували, ані творіннями європейських художників, чиї нові стилі нерішуче намагалися переймати в атмосфері загальної ненависті й заздрощів. Мініатюру покинули невідомо кому, ніби замкнені на ніч двері дому. Всі очерствіли й забули про те, що колись на світ дивились інакше.

Прикро, що татову книгу так і не завершили. Зроблені ним сторінки, які Хасан того дня залишив валятися в багні, потрапили до скарбниці, а там спритні бібліотекарі розпорядилися, щоб їх попідшивали з іншими, нікому не потрібними ілюстраціями, виготовленими в малярському цеху. Так ті малюнки й загубилися в різних виданнях. Хасан же втік зі Стамбула і зник назавжди. Однак Шевкет з Орханом на все життя запам'ятали, що вбивцю їхнього дідуся відправив на той світ не Кара, а їхній дядько.

Головним маляром після майстра Османа, який помер за два роки після отемніння, став Лейлек. Келебек, чиїм хистом так захоплювався мій таточко-небіжчик, решту свого життя присвятив розмалюванню килимів, тканин і наметів. Молоді підмайстри малярського цеху теж обрали цей шлях. Ніхто не переймався забутою мініатюрою як великою втратою. Можливо, тому, що ніхто ніколи не бачив зображення власного обличчя.

Я ж упродовж усього життя потайки мріяла побачити два малюнки, але секрету свого нікому не відкривала:

1. Я хотіла, щоб хтось зобразив мене. Проте знала: хоч як би той хтось старався, в нього нічого не вийде. Якщо йому й випаде побачити, яка я вродлива, він, на превеликий жаль, не повірить, що лице жінки може бути чарівним, якщо його зображати не з очима та вустами китайських красунь. Ну а якби мене намалювали, мов китайську красуню в манері древніх майстрів Ґерата, то тільки ті, хто мене знає, збагнули б, що лице китайки — моє. І навіть, якби ті, хто житимуть після нас, здогадалися, що мої очі не були розкосими, однаково не змогли, б собі уявити, яке моє справжнє обличчя. Та яка б я була щаслива, коли б зараз, на схилі літ, утішаючись своїми синами, мала зображення свого лиця замолоду!

2. А ще я мрію про малюнок щастя, яким захоплюється в своєму месневі поет з Рама Сари Назім. [214] Я добре знаю, як створити такий малюнок. Хочу, щоб це було зображення матері та її двох дітей; щоб на тій роботі мати, всміхаючись, тримала в обіймах і кормила грудьми молодшого сина; той би радісно смоктав пипку великих нениних грудей, а вона та його старший братик, що трішки заздрить малому, дивилися б один на одного. Я хотіла б бути тою матір'ю на своєму малюнку, і щоб на ньому в небі зобразили птицю, яка водночас і летіла б, і навіки щасливо застигла в небі, неначе зупинився час, — так творили древні майстри Ґерата — нехай малюнок буде в їхньому стилі! Знаю: завдання — нелегке.

Та мій син Орхан, настільки дурний, що старається все пізнати власним розумом, роками повторяє мені, що ніхто й ніколи не створить цей малюнок щастя, бо ґератські майстри, які зупиняли час, не змогли б зобразити мене такою, яка я є, а європейські художники, котрі тільки те роблять, що малюють прекрасну матір, яка тримає в обіймах сина, час ніколи не зупинять.

Мабуть, його правда. Людина-бо, щиро кажучи, шукає не усмішки на малюнку про щастя, а щастя — в житті. Художники це знають, але відтворити не можуть. Тому щастя життя вони замінюють щастям побаченого й намальованого.

І тому цю оповідь, яку не намалюєш, я розповіла своєму синові Орхану — може, напише. Йому я й, не соромлячись, передала листи Хасана та Кари, які ті посилали мені, а також розмиті зображення коней, котрі знайшли разом з трупом бідолашного Заріфа-ефенді. Мій молодший син — нервовий, безхарактерний і нещасливий, він анітрохи не боїться говорити несправедливо про тих, кого любить. Отож будьте обережні, не вірте Орханові, коли він описує Кару безпораднішим, аніж той був насправді, наше життя — ще тяжчим, Шевкета — лихішим, а мене — вродливішою й безсоромнішою, аніж була. І яку він тільки брехню не вигадає, аби ми вірили, а історія була цікавіша й краща.

1990–1992, 1994–1998 pp.