Славка

Лілька обтрусила з куртки землю і почала говорити так важно, ніби розказувала вірша:

— Ми по вопросу клада. Тут замість вас мусили би бути зариті скарби. А ви ж, мабуть, мертві, які тут були заховані. Не маючи до вас претензій, ми хотіли би продовжити нашу копательську роботу.

Створіння перезирнулись. Сірі, схожі на ящірок.

Один тихо вимовив:

— Навіть не знаю, що тут сказать, — задумавсь і закусив верхню губу.

Інший наморщив лоба і, замислившись, опустив руку із чайничком. Із носика заструменіло молоко. Дивні чуваки не зважали на це. І стояли, і думали далі.

Ліля підійшла, підставила палець під струмінь і облизала його.

— Солодке молоко!

Струмінь не спинявся. Чуваки тим часом придумали:

— Так, може, ходімо?

— Ходімо!

Вони розвернулися і пішли.

Лілька подивилася їм услід і сказала:

— Мені тут подобається. Тут прикольно.

І тоді я зрозуміла, що відбулося!

— Це — чари! Ти, Лілько, попила здуру їхнього вражого молока і…

Ліля засміялася і зручно сіла, спершись спиною об земляну стіну:

— Ну звичайно ж чари, Славко! Але це прикольні чари. Таких тепер дуже важко знайти.

Здаля почулися кроки.

По земляному коридорові до нас ішла жінка. Висока, у золотій ризі, прекрасна, на високих підборах, трохи незграбна, коли підбори застрягали у земляній підлозі. Волосся її було коротке і біле, очі — сірі, великий-великий рот. У правій руці вона несла чудову золоту пектораль, а у лівій — коштовну кирею, всю дорогим камінням шиту.

Спершу покликала Лілю і наділа їй пектораль. Спереду ланцюжки звисали малій аж до пупа, усі груди були усіяні коштовним камінням, золоті завитки обплітали руки аж по лікті, і вся пектораль була така важка, що дівчинка у ній ледь на ногах трималася.

На мене ж наділи коштовну зимову кирею із тисячі шматочків хутра різного звіра, гаптовану срібними нитками і золотими, рясно камінням розшиту, дуже важку і парку. Рукава її звисали аж до землі, і комір тис мені шию, і все тіло парилось і задихалося, і ми удвох не знали, що тепер робити, але серця наші раділи.

І я не могла ніяк повірити, що Господь послав-таки мені таке! І справа була не в киреї!

Щось таке!..

Невже ж Господь послав мені ось таке?!

Жінка сказала:

— Дійдете так додому — будуть вашими пектораль і кирея.

Ми підійшли до лунки, крізь яку потрапили в коридор, і ця цариця у ризі підсадила нас, і ми полізли нагору.

Тут уже смерклося.

Ми обтрусили із себе землю і чимдуж чкурнули на Боярку.

Бігу вистачило хвилин на п’ять, а потім довелося просто швидко іти темними вулицями смерклої Білогородки.

Біля одного з кафе стояв гурт хлопців напідпитку. Ми перейшли на інший бік вулиці і спробували якнайшвидше їх проминути. Але хлопці все ж помітили нас і притихли. Один присвиснув. Інший сказав:

— Жека, ето глюк.

Хлопці засміялися, і ми щезли їм з виднокола.

У цю ж мить просто з темряви на нас виплив хлопець приблизно мого віку, почав іти біля нас і питать:

— Дєвки, а що це з вами?

— З нами сталася фігня і ми заразні! — відповіла Ліля і пришвидшила крок.

— Тю, больні! — одмовив хлоп і відстав.

Здавалося, весь світ зараз посилатиме нам усіляких хлопців і хлопчиків: тільки щоб затримати, тільки щоб кирею і пектораль одібрать!

Ліля ніби почула мої думки і відказала (впереміж із хеканням від важкої ноші):

— Не хвилюйсь! Такі, як ми, взагалі нікому не треба! Нічого з нас не візьмеш!

— Ага, окрім киреї і цього твого намиста!

— Ні, — Лілька була категорична, — і цього теж не візьмеш! Дулі!

Ми уже вийшли на поле. Машини пролітали повз нас, водії не помічали!

Але одне авто таки пригальмувало, зупинилося метрів за десять попереду і тихенько повернулося заднім ходом.

— Славко! Котимось звідси! — вшепотіла Ліля, присіла і полізла у рівчак, що тягся полем паралельно дорозі. Я полізла за нею.

Ми доповзли до рясних кущів і причаїлися.

Із автомобіля вийшли і пішли назад уздовж дороги.

Ми не дихали.

За кілька хвилин та людина повернулася до автомобіля, дістала цигарку і закурила. Потім зійшла на поле і трохи побродила, шукаючи нас.

Повертаючись на дорогу, легко перестрибнула канаву із нами всередині.

Ха! Вона не знала, які ми насправді малі.

Сіла в машину і поїхала, але дуже потихеньку.

— Підем потрошку. Підем цим рівчаком, — вшепотіла Ліля.

Тепер ми йшли, пригнувшись, аби з дороги нікому не було видно химерні наші дві постаті, йшли, намагаючись не думати про те, скільки шляху ми вже подолали і скільки іще залишилося.

І раптом — зрозуміли, що хтось біжить до нас. Біжить — з поля! Ступаючи важко і м’яко, ніби великий і — не взутий.

Він був уже десь поруч!

Цап — чиясь рука почала іззаду здирати з мене кирею. Я закричала і обернулася. Це була жінка. Страшна жінка років п’ятдесяти, повнотіла, із фарбованим волоссям. Одягнена лише у майку і чорні теплі колготки, вона мовчки смикала з мене одяг. Я почала бити її по голові, по шиї, наступати чобітьми на босі ноги. Тим часом Ліля відтягувала її ззаду.

Жінка пихтіла і тягла кирею.

Лілька вкусила її за руку, тоді дивна у майці зашипіла, обхопила мене усю міцно і почала стискати так, що я аж запищала.

Тоді Ліля теж запищала голосно-голосно (у мене аж ледь голова не лопнула) і почала кусати жінку скрізь.

Дивна знову зашипіла, її обійми трохи ослабли.

Тоді я вкусила її просто в шию!

Жінка булькнула і сіла. Тоді Ліля схопила мене за руку, ми побігли уже знову по дорозі.

Під каменюкою «Боярка» хтось лежав.

Ліля обернулася і захоплено видала:

— Це — хороший знак!

— Те, що тут лежить цей дядько?

— Та ні! Знак — «Боярка».

Ми розсміялися.

За хвилину почалися ліхтарі. Зиркнувши при їхньому світлі на своє вбрання і Лілину прикрасу, я смикнула дівку за руку, щоб та спинилася.

— Що таке?

— Глянь!

Уся її шия, і груди, і плечі, і руки аж по лікті були замотані у брудний важкий олов’яний дріт.

Я ж була вбрана у старезного важкого чоловічого кожуха.

Ми не могли сказати і слова.

Я сіла просто на асфальт і заплакала:

— Це все через тебе! Я ж казала: усе це чари! Брехня суцільна!

Ліля розгнівалась і закричала:

— Дурна ти! Тобі аби тільки винних шукать! А сама — взагалі не розбираєшся, що до чого! Чари — це чари, а брехня — це брехня! Між ними нема нічого спільного! Чесно заробити собі кирею — це чари. А робити так, щоб вона здавалася тільки кожухом — це брехня! Хтось зараз на нас бреше, а ти віриш як дурочка! Ану вставай!

Я підвелася.

Лілька почала розкручувати мене навколо своєї осі:

— Баба-Куця, на чому стоїш?

Я схлипувала.

— Ти мене чуєш? — закричала Ліля. — На чому стоїш?

— На киреї.

— Отакі Що продаєш?

Я крутилася все швидше:

— Пекторалі!

— І почім?

— Сто рублів!

Ліля відпустила мене, і я спинилася. В голові паморочилось, весь світ обертався. Але на нас знову були коштовні кирея і пектораль, тільки добре замащені у землю.

Ліля посміхалася:

— Ну ось, бачиш! Але щоб більше мені не нюняла! Хто вірить у брехню — сам брехло! Зрозуміла?

Я кивнула. Я знову потихеньку плакала.

Скоро ми дійшли додому до Лілі.

Двері її квартири були незачинені.

На кухні горіло світло. Тут сиділа її маленька мама, поклавши голову на руки, а руки — на стіл, і спала.

— Ма!

— Лілечко! Моя ти дівчинко у пекторалі! Моя ти Славко у киреї! Мої красуні! А у нас тут сюрприз — дехто приїхав! — і вона кивнула на двері.

Там стояла маленька Лілина бабця. На руках її спав Іоаникій.

БАБА ГАЛЯ

З тих пір ця бабця нас із Лілею дуже гляділа. Вона була класна.

Із нами двома ходила, бувало, по молоко, із бідончиком, у молочний магазин.

Там стояла велика черга і великі бідони, а у продавщиці був алюмінієвий черпак рівно на літр, котрий, виринаючи з молока, щоразу здавався блакитним.