Славка

«Ну! Нну!» — навіть інтонації не мінялися, ніби хлопцеві вигуки були записані на диктофон і лунали звідусіль із гучномовців. У цих криках навіть не було справжньої людської люті — тільки лють безкінечна, лють одвічна — «нну!»

Ну! Ну! Я зловила себе на тому, що кричу на сливи і жбурляю їх у відро — і вони тріскають.

Корєнєв стояв із порожнім відром і дивився на хлопця.

«Цікаво, це йому так гратися цікаво? — спитав Корєнєв. — Про що він думає?»

«Може, що і ні про що, — кажу. — Це ти б, мабуть, думав би, коли колесо шмагав, а він не дума.»

Дядько піджав губи, і я пішла до слив.

Іще одна слива росла на межі, біля сусідської комори, сливки рясно усипали шифер її стріхи.

В цьому куткові саду було значно тихіше. Навіть «нну! ну!» здавалися тут ніжнішими. Ніби він був злий на коня, котрого дуже любив, ніби любов проступала крізь гнів.

Я з’їла сливу.

Оце буде нам слив’янки на рік! Слив’янка — дивовижне вино. У церкві воно стає Кров Господня.

Я ненароком стала на велику сливу, і вона, як мені здалося, підкреслено голосно чвиркнула мені на другу ногу.

Я витерла і задумалась.

«Ей, ти сливи збираєш, чи що?» — гукнув Корєнєв.

«Якраз зараз — чи що!»

Я задумалась.

У коморі хтось ворушився, хтось дряпався, продирався. Може, миша потрапила в полапку, може, ластів’я десь випало із гнізда або кажаненя збудилося, і нічого не бачить, і б’ється, і по-своєму кричить.

Я приклала вухо до стінки.

Чулися відчайдушні шелести.

Далеко чулося «ну! нну!»

Ця істотка в коморі — це ніби моя душа. Це я потрапила в полапку, бо випала із гнізда, бо збудилася не тоді, коли треба, і нічого не бачу.

Та ні! Це він на колесі розминувся зі своєю душею, а душа ж — тутечки — метрів сорок до нього не добігла — потрапила в чужій коморі у полапку.

Аби ж непомітно залізти до сусідів і звільнити мишу!

Хто збирає сливи на Кров Господню — мусить дбати про такі речі.

Я видерлась по сливі на чужу стріху і обережно, тримаючись за огорожу, пригинаючись, щоб мене було не помітно, пішла по шиферу. Віконце на горище було відчинене. Я залізла. Тут було повно пилу, лежали старі качани кукурудзи, порожні мішки, торішні горіхи у картоновій коробці, валялося якесь лушпиння.

Люк униз був відкритий, там стояла драбина.

Але я швидко злякалася свого гріха проникнення до чужої комори, гріха таємного споглядання чужих харчових запасів. Я відсмикнула себе від звершення гріха викрадення пораненої миші з чужої комори.

Може, це не його, це чиясь їхня душа! Може, це звершується їхня особиста доля у їхній особистій коморі! Може, цій миші було пороблено і вона несла у сусідську господу чиєсь прокляття, образу закоханої дівчини, нагадування про слово, якого не дотримались…

Я отямилась. Страшне! І це я лазила на сусідську стріху? Я щойно лазила?

Це збирання таємних слив зробило мене молодшою розумом!

Жена Корєнєва надворі робила обід, спитала в мене:

«От скажи, Славко: чи є в нього мама? Чий він?»

«Не знаю.»

«Бідна жінка.»

«Не переймайся так! Може, у малого сьогодні день такий.»

Жена подивилася на мене суворо: «Та ні, діти страждають за гріхи батьків. Такі діти - це Божа кара. Це найстрашніше на землі».

Жена сказала це серйозно, але спокійно, пішла до газової плитки знімати з вогню картоплі, і її жваві кроки ніби відповідали хлопцеві на вигуки-запитання «нну?! нну?!» Казали:

«Так, це так, все завжди буде так».

Сяяло Сонце. На вулиці було порожньо.

Коли це спиниться? Тільки вербова гілка тут може зарадити, зломившись об боки вороного коня.

Я не хотіла їсти під такі звуки!

Я цих «нну!» не їстиму.

Прийшов на обід Корєнєв.

«Чуєте, це татаро-монгольське іго досі там сидить!»

«Чуємо.»

Колись узимку я спала на першому поверсі, а двері в парадне були зачинені на кодовий замок, а якийсь персонаж усе бився біля них, усе смикав, усе ніяк не міг зайти.

Я теж бувала у такій ситуації, але ж код на таких замках - здебільшого із двох цифр.

Можна всі можливі випадки перепробувати - і це не так і довго. Хвилин п’ять.

Але чоловік все смикав, дьоргав і сильно бив.

А може, його не чекають, може, ця жінка, що він іде до неї, не хоче більше його знать!

Невже не можна дочекатися когось надворі?

Ще ж не так і пізно!

Але чоловік розбігався і власним тілом гатив у металеві двері.

Він не хотів гратися із кодом!

Він хотів увійти!

Він хотів видрати замка, розтрощити двері!

А може, і не хотів…

Може, і не хотів увійти!

Може, хотів розбігатися, і гатитися у металеві двері, і скаженіти!

Ні, я вийду і відкрию йому двері!

Чого він не застукає мені у шибку і нормально не попросить відчинити, як деякі робили? Тоді б я знала, що він хоче увійти, а не хоче дико гатитися. А так — я відчиню йому, а він зо злості на ту дівку, яка не дає йому жити, яка не дає йому куди йому завгодно гатитися, — вгатить кулаком мене!

Отак — ГУП! — (це він знову вдарився у двері).

Що Господь як поставив — жодна людина не зрушить.

І от Господь його за двері поставив. І він — та людина, яка навіть двері не зрушить. Усе співпало.

Я сказала жені:

— Словом, я зрозуміла, що з цим хлопцем щось не так. Йому пороблено. Але я можу зарадити.

— Ти?

— До нього треба підійти і поговорити.

— Не знаю. По-моєму, краще не чіпати. Я б на твоєму місці його би боялася.

— Так я і боюся, але цим не зарадиш.

Жена промовчала.

Я кажу:

— Щось у ньому є від того Чудовиська!

— Якого?

— Ну, того, що Красуня і Чудовисько.

Жена здивувалася. До неї не дійшло.

Вона засипала сливи із миски у бутель.

Я ж почалапала до хлопця.

Я знала, що просто треба відчути, ніби ти його кохана і кохаєш його безмежно, а він тебе. І тоді все складеться саме собою.

І я підійшла до нього усміхнена.

Він був вбраний у спортивне, і футболка була на нього мала, бо він був трохи товстенький. І добре молодший за мене.

Тож я на всякий випадок іще уявила, ніби він мій син.

Я підійшла до нього, як до свого жениха, і сказала «Привіт!» — і поцілувала.

Він тупо розвернув до мене весь свій корпус, і так само, як колесо, зо всієї сили шмагнув вербою по ногах — хрест — навхрест — аж проступила кров.

Я скрикнула від болю, а він закричав:

— АААА-А!

І знову розвернувся до колеса.

Коли справжні речі торкаються нас — їхні доторки виразні.

Того літа я ще кілька разів бачила дивного хлопця. Він ходив із вербовою гілкою і колупав коров’яки і чорний кінський послід, а одного разу — хитав у воді яблучний качан.

КИРЕЯ

Я іще щось хотіла розказати Лілі про свої поцілунки, але вона приклала пальця до губ, і ми прислухались.

— Чуєш, хтось іде?

— Ні.

— Та іде хтось!

— Ш-ш. Хтось дряпається.

— Що?

Земля у ямі почала потихеньку рухатися, звідти видибала сіра маленька голова і сказала:

— О! Тут дівки!

Це, видно, зачула іще одна голова під землею і теж видибала.

— Дві дівки!

— Ага. Одна і втора.

— Обидві.

Перша голова витягла довгу сіру руку із кігтиками, а в ній — ніби заварошний чайничок із припаяною кришкою, і сьорбнула з носика. Потім обсмоктала свої зуби і мовила:

— Нема чого тут балакать далі. Тягни одну за ногу, та й по всьому!

І вони потягли.

Чорт забирай, вони потягли!

Лільку вхоп маленький із чайничком, а мене — більший у зеленому жилеті. Крізь товстий шар землі ми опинилися у довгому вогкому коридорі, який освітлювали тоненькі корінці, котрі стирчали зі стін. Тут земляні чуваки поставили нас, відійшли на метр і подивилися на нас строго і запитально.