Голодна весна

Як тільки за Павлом Івановичем зачинилися класні двері, байдужість мою раптом мов рукою зняло, мені стало образливо за те, що він залишив мене після уроків. Адже я запізнився не тому, що десь гав ловив, а з поважної причини. Та ще й якої! Хіба ж за це треба карати? І я вирішив: не буду нічого робити. Ніяких домашніх завдань. Домашні, вони на те й домашні, щоб їх дома виконувати. Потім подумалось: може, втекти? Деякі хлопці втікають, коли їх залишають після уроків. Тільки учитель вийде на хвилинку з класу, а вони у вікно повистрибують – і гайда додому. Може, Павло Іванович теж мене з цією метою залишив? Щоб я втік, щоб не морочити зі мною голову. Втечу – і поза школою до матері в гамазей, тут недалечко. Може, мати жменьку гороху винесе, та пожую.

При згадці про горох у мене одразу ж рот виповнився слиною, і я сердито її проковтнув.

Посидів-посидів за партою, вагаючись, а… була не була – вирішив: утечу. Взяв шаньку з книжками і вмить опинився біля вікна, яке відчинялось у шкільний сад. Глянув у нього – ніде ні душі, ніхто не побачить. Потягнувся рукою, щоб розчинити вікно, та тут же її й опустив. Ні, не буду втікати! Стало соромно при згадці про дядечка Аполлінарія. Він би цього вчинку не схвалив. Та й перед Павлом Івановичем незручно. Адже я йому не сказав, де затримався, чому пропустив перший урок. Може, якби признався, він би не покарав мене. Та й чи знає він взагалі, що дядечка Аполлінарія забрала міліція?

Сів знову за свою парту, зітхнув скрушно. Як бути? Що робити?

А під грудьми, чую, п'явки смокчуть, а в животі аж пече, так їсти хочеться.

Дістаю книжки з шаньки, зошити, ручку, розкладаю на парті. Тепер треба піти до дошки, там, унизу біля неї, в куточку, стоять наші чорнильниці, взяти свою (кожен школяр приносив з дому чорнильницю з чорнилом і тримав її в класі, щоб не носитися сюди-туди) і братись за задачі. Може, коли розв'язуватиму їх, забуду про голод.

Біля дошки зупинився й прикипів поглядом до грудочки крейди, яка лежала в її жолобку. Аж не повірив, що вона лежить, що ніхто з моїх однокласників її не з'їв. Адже кожного дня після останнього уроку хтось хапав грудочку крейди, що залишалась несписаною, й з'їдав. А ця лежить. Забулися, виходячи поспіхом з класу, чи учителя побоялись, бо він стояв біля дошки. Мабуть, Павла Івановича. Він часто після останнього уроку стояв біля дошки й чекав, поки ми, товплячись, виходили в двері.

Отож мені пощастило, тепер цю грудочку крейди з'їм я, може, хоч трішки вгамую голод, не так хотітиметься їсти, поки виконаю уроки на завтра.

Вмить ухопив ту грудочку рукою і вкинув у рот, немов боячись, що хтось відніме її у мене, хоч я був у класі один-однісінький. Грудочка була не твердою, одразу хруснула під моїми зубами, і я швидко-швидко став жувати її. В роті стало неприємно, він наповнився клейкуватою глиняною рідиною, яку хотілося виплюнути, але я знав, що робити цього не слід, і примусив себе нарешті ковтнути пережоване. Ковтнув і полегшено зітхнув, зрадівши, що ніхто не побачив. Витер губи рукавом, а руку вогкою ганчіркою, якою витирали дошку. От і все. Тепер треба знайти очима в куточку свою чорнильницю в спеціально зробленому для чорнильниць ящику і братись за домашнє завдання.

Знайшов. Узяв. Сів за свою парту. А відчуваю, ніби украв щось. Ніби комусь щось винен. Ніби вчинив непоправне. Ніби дивиться хтось на мене і ось-ось скаже голосно: «А я все бачив! А я все знаю!»

Звідки воно, це відчуття?

Нарешті догадуюсь і зводжу очі на великий портрет товариша Сталіна на стіні над класними дверима. Товариш Сталін на ньому у військовому кашкеті, без зірочки, і шинелі, без петлиць, дивиться завжди на нас, школярів, вимогливо й суворо.

Так он воно хто бачив, як я з'їв біля дошки грудочку крейди. Ту грудочку, якою ми повинні завтра розв'язувати на дошці задачі і, можливо, писати речення з його ім'ям.

Знову звів очі на портрет вождя і подумки звернувся до нього: «Пробачте мені, товаришу Сталін. Самі бачите – я не винен у тому, що з'їв грудочку крейди. Якби вона не лежала біля дошки і я не побачив її, я б нізащо не з'їв. А ще, товаришу Сталін, якби мені не хотілося так дуже їсти!»

Але Сталін мовчав, вусатий і суворий, бо був на портреті і, звісно, не міг мені нічого сказати. Тільки пропікав мене очима з-під чорних насуплених брів.

Зрештою я примусив себе взятись за ручку, вмочив перо в чорнильницю. Треба розв'язати задачі, виконати письмове завдання з граматики, поки не прийшов Павло Іванович. Та й на диво перестало смоктати під грудьми. Невже ота грудочка крейди допомогла?

Спершу виконав завдання з граматики, а потім узявся за задачі. Поринувши в їх розв'язання, я не почув, як до класу зайшов Павло Іванович.

– Ну, як ідуть наші справи? – запитав від порога. Я посунув на край парти зошити з мови і арифметики.

– Ось перевірте, все виконав.

Павло Іванович підійшов до мене, взяв зошити в обидві руки. Подивився в один, потім у другий.

– Молодець, все правильно,– похвалив. Потім поклав зошити переді мною й сів поруч за парту.– Образився, мабуть, на мене, що залишив після уроків? – глянув запитливо.

– Та ні-і, чого там,– мляво відказав я.

Але Павло Іванович не повірив.

– Не лукав, бачу, що образився,– не зводив з мене очей.– Дарма, зате маєш тепер виконані уроки і не сидітимеш над ними дома. А тепер розкажи, де вранці був, що прогуляв цілий урок? – І по-дружньому обійняв мене за плечі. Від нього пахло домашнім затишком і трішечки весняною вільгістю.

Мені стало приємно від його лагідності, я розчулився.

– Та не прогуляв я, Павле Івановичу, – відказав тихо. – Я прийшов би вчасно, якби… – І затнувся, не знаючи, з чого почати свою розповідь.

– Якби не що? – зацікавився учитель. – Розкажи, що трапилось.

По паузі я розказав. Все, як було.

Павло Іванович вислухав уважно і кілька хвилин по тому тяжко мовчав.

Мовчав і я.

Мовчав на портреті й товариш Сталін, дивлячись на нас обох суворо.

Потім Павло Іванович зітхнув. Шумно, на повні груди.

– Так он воно що? Тоді вибач, винен я перед тобою. Чому ж одразу не розповів?

Я мовчки стенув плечима.

– Гаразд, я розумію, – мовив учитель. – Можеш не пояснювати. І нікому в школі не розказуй, що бачив, як міліція забрала Аполлінарія Петровича. Не треба. Але сам запам'ятай це на все життя.

– А за що його арештували, Павле Івановичу? – раптом вирвалось у мене. – Ви знаєте?

Учитель подивився на мене довірливо.

– На жаль, не знаю, проте думаю, що там, у районі, розберуться і відпустять. Людина він чесна, порядна.

У те, що Павло Іванович не знав, за що арештували дядечка Аполлінарія, я повірив, а ось у те, що його відпустять – ні. Знав це по своєму батькові. Він теж у мене чесний, порядний, і про нього казали: у районі розберуться й відпустять. Розібрались, на п'ять років у тюрму запроторили. На п'ять років – це ж не жарт!

Немов відгадавши, що я думаю про батька, і, мабуть, щоб перевести розмову на інше, Павло Іванович запитав:

– А як батько? Часто пише? Як він там?

– Пише, що йому там так, як нам тут, – вирішив я бути відвертим з Павлом Івановичем. Саме так і написав нам у останньому листі батько.

– Розумію, – протяжно, немов сам до себе мовив учитель. І зовсім несподівано звелів мені: – Складай хутенько книжки в свою шаньку й ходімо зі мною.

Я розгубився. Куди це він хоче мене повести? Здивування, мабуть, відбилося на моєму обличчі, і Павло Іванович одразу помітив його.

– Не бійся, не коридор поведу замітати, – заспокоїв. – Підемо до нас, пообідаємо. Сіма Иванівна уже досі гаряченького супу зварила.

Я розгубився ще дужче. Як? До Павла Івановича та Сіми Йванівни обідати?

Сіма Иванівна, дружина Павла Івановича, теж учителька, часом підміняла його, коли він кудись відлучався чи хворів, і всіх у нашому класі знала поіменно, й мене, звичайно. І не з кращого боку.

Ні, ні, мені було дуже незручно йти обідати до вчителів. Адже я ще ніколи не переступав порога вчительської квартири.