Голодна весна

Сталося ж ось що.

До школи з дому мені йти недалеко. Або – зовсім недалеко. Мимо крамниці, через вигін – і в школі. Хвилин п'ять ходіння. Отож вийшов я з хати і грязькою, розгрузлою стежкою почвалав, чвакаючи по грязі ледь-ледь просохлими в печі латаними-перелатаними чобітьми.

Ось нарешті й крамниця. Але чому вона й досі зачинена, дивуюсь. Зашпорені вікна й двері. Адже дядечко Аполлінарій о цій порі уже завжди відчиняв її і ждав за прилавком уранішніх покупців. Проходячи мимо, я завжди вітався з ним, і він бадьоро казав мені у відповідь: «Добрий ранок!» Що ж трапилося з ним сьогодні? Чи не захворів, бува?

Я відчував, що час у мене ще є, бо завжди приходив до школи задовго до дзвінка, і тому вирішив звернути на стежку праворуч і пройти попід вигоном до хати дядечка Аполлінарія. Від лавки це рукою подати, може, подумалося, довідаюсь якось, що з ним, або й зустріну його самого. Міг же він просто трішки запізнитися.

Стежка тут була не така грязька, як від нас, і я пішов по ній швидше. Минув після лавки одну хату, другу, а третя, на горбку, вже й Аполлінарієва, чи, як казали в селі, – дякова.

Ні на вулиці, ні біля перших двох хат не було видно жодної живої душі, зате навпроти дякового двору я побачив запряжену парою коней підводу і зігнуту чоловічу постать на ній.

«Так ось чого дядечко Аполлінарій затримався відчинити лавку, – майнуло у моїй голові. – Хтось до нього приїхав».

Мені б подумати отак, повернутися й іти до школи. Так ні ж, ноги понесли до підводи, закортіло довідатися, хто ж то приїхав, вирішив запитати про це у того чоловіка, що сидів на підводі.

Підходжу ближче, дивлюся на нього – і очам своїм не вірю: на возі сидить міліціонер. Молодий, кирпатий, в шинелі, підперезаній брезентовим ременем; на ремені збоку – наган у потертій кобурі, а в руках батіг. Від такої несподіванки я одразу ж розгубився і не знав, що йому сказати, бо ж зупинився перед ним немов закам'янілий. Добре, що він виручив, першим привітався до мене:

– Ну, здоров!

– Здрастуйте! – бадьоро відказав я.

Міліціонер оглянув мене з ніг до голови прискіпливо й питає:

– Що скажеш?

Оговтавшись, я Миттю придумав йому таку відповідь:

– Хотів купити в крамниці нове перо, а вона зачинена, то я вирішив дізнатися в дядечка Аполлінарія, чи скоро він відчинить, бо у мене геть нічим писати. – І далі питаю: – А ви, бува, не до нього приїхали? Теж, щоб крамницю відчинив? – А сам очей з нього не зводжу.

Міліціонер же, бестія, мабуть, розгадав мою хитрість, посміхнувся розпроєхидно, покрутив у руці батогом і каже:

– Іди ти, хлопче, краще в школу, щоб не запізнився на урок, а перо собі купиш іншим разом.

Від його відповіді у мене похололо в грудях, я догадався, чого він тут стоїть підводою. Видаю себе за наївного, байдуже махаю рукою:

– Не запізнюся, до дзвінка ще далеко, коли дядечко Аполлінарій зараз піде в крамницю, я встигну.

Міліціонер тут же сердито насупив брови, зістрибнув з воза й став переді мною з батогом у руці.

– Ось що, хлопче, іди ти швидше звідси, поки я добрий. Бо як розгніваюсь, то й батогом можу почастувати. Зрозумів?

Я відступив від нього метрів на три й кажу ображено:

– За що ж битися? Я вам нічого поганого не зробив.

Кирпатого міліціонера це, мабуть-таки, розгнівило, бо повне обличчя його одразу почервоніло, у вузьких очах під кущуватими бровами блиснули дві жаринки. Він ступив крок до мене й процідив крізь зуби:

– Ти, я бачу, впертий. Мало тебе, мабуть, батько лупцював. Ану геть звідси, щоб і духу твого тут не було! Розпатякався! – І замахнувся на мене батогом…

Я встиг відстрибнути від нього вбік, і хто знає, чим би все скінчилося для мене, коли б ми обидва не побачили, як з хати вийшов у супроводі двох міліціонерів дядечко Аполлінарій і попрямував стежиною через двір до відчиненої хвіртки, навпроти якої й стояла міліцейська підвода. Руки він тримав за спиною. Голову опустив униз, немов видивлявся щось на стежці. Обидва міліціонери несли в руках по добрій в'язці книжок і зошитів.

– Ну йди ж бо звідси, чорт би тебе забрав! – просичав мені міліціонер і, хвиснувши зі злості по землі батогом, повернувся до підводи.

«Тепер, – вирішив я, – він мене не зачепить».

І продовжував спостерігати за дядечком Аполлінарієм, гарячково думаючи: за що ж це його забрали? Мені хотілося кинутись до міліціонерів, що супроводжували його, просити їх, благати, щоб відпустили дядечка Аполлінарія, сказати їм, що він чесний, добрий. Але… побоявся. Побоявся того, що з батогом, і тих двох, які, мабуть, не кращі від нього. Візьмуть та й відшмагають: не втручайся не в своє діло. Або ще й заберуть разом з Аполлінарієм, адже помагав я йому… Що тоді бідна мати робитиме? Ні батька, ні мене…

Стримався, не сказав ні слова. Але так мені захотілося, щоб глянув у мій бік дядечко Аполлінарій, щоб побачив, що я співчуваю йому, переживаю за нього, не вірю, що він у чомусь винен.

І він, немов відчувши моє бажання, глянув, спасибі йому. Підвів голову, глянув і здивувався:

– О, а ти чого тут? – А в очах німе запитаннями не сталося чогось страшного?

Щоб заспокоїти його, аби він знав, що я тут опинився цілком випадково, я чемно кивнув йому головою й пояснив, як і міліціонерові з батогом:

– Хотів купити нове перо, а крамниця зачинена, я й прийшов спитати, коли відчините.

Не так йому пояснив, як для тих двох міліціонерів сказав.

Дядечко Аполлінарій, мабуть, одразу зрозумів мою вигадку і заспокійливо відповів:

– Відчиню. Ось з'їжджу з ними в район, – кивнув на міліціонерів, – відчиню, й купиш собі нове перо. А зараз біжи до школи, до побачення! – Сумно-сумно подивився – на мене й скочив на воза.

Ті міліціонери, що вивели його з хати, кинули книжки посеред воза, а самі сіли у нього з обох боків, третій, той, що обіцяв мене відшмагати батогом, узяв віжки в руки і гукнув коням: «Но-о, пішли!»

Коні дружно рвонули з місця, з-під коліс воза полетіла грязюка, і підвода швидко стала віддалятися від мене.

Я стояв і з болем у серці дивився їй услід. Дивився й думав: «Ось і немає дядечка Аполлінарія». Хоч він і сказав мені: «До побачення!», але я відчув душею – не скоро воно буде в нас, те побачення. Може, як і з батьком – через п'ять років.

Згадавши про батька, я ледь не розплакався й мов не своїми ногами поплентався до школи. З гіркотою в душі, з болем у серці.

Прийшов, а там уже дзвінок на перерву.

Так я вперше запізнився до школи, і до того ж на цілий урок.

Роздїл четвертий. ОКРАЄЦЬ ХЛІБА

Наш учитель Павло Іванович, худий, зморшкуватий, з великою чорною бородавкою на правій щоці, таки залишив мене того дня після уроків за запізнення. Він завжди дотримував свого слова, карав нас за кожне порушення дисципліни в школі, за невивчений урок, за невиконання домашніх письмових завдань. Не прощав нікому.

Залишивши, сказав мені:

– Відсидиш у класі цілісінький урок, а щоб не нудьгував – виконаєш на завтра домашні завдання. Ось так. Усе зрозумів?

– Усе, – хитнув я головою на знак згоди, бо чого ж тут було не зрозуміти чи щось заперечувати. Та й не хотілося мені в нього ні проситись, ні пояснювати йому нічого. Настрій у мене був пригнічений, на душі сумно, до всього – байдуже. Я весь час, до закінчення уроків, думав про Аполлінарія. За що його забрала міліція? Що він кому зробив поганого?

За цими думками я навіть забув, що мені вже давно хотілося їсти. Та шкільна скибочка кислого, остюкуватого хліба, яку я проковтнув на великій перерві, запивши ледь-ледь солодкуватим чаєм, мені нічогісінько не допомогла, навпаки, тільки роздратувала шлунок: під грудьми ніби смоктали п'явки. І про це хіба скажеш учителеві? Він і сам мов тріска зробився, не доїдав-бо. Правда, ми знали, що вчителям дають якісь пайки, але, мабуть, мізерні, бо не ходили б вони, як і ми, худющі.

– От і добре, що зрозумів, – сказав Павло Іванович, стоячи біля моєї парти. – Отож берись за діло, а я відлучусь. Через півгодини прийду перевірю. – йому, мабуть, треба було чогось додому, жив він тут же при школі, в квартирі, до якої був окремий вхід від дороги.