Голодна весна

Була й ще одна причина, яка дозволяла мені називати так Аполлінарія – він ходив до нас на співку хору, залишався на читку книжок і, коли батько втомлювався читати, – підміняв його.

Іноді він приходив на співку із скрипкою, грав, а всі у хаті слухали. Грав Аполлінарій гарно, відкинувши кучеряву голову трохи назад і заплющивши очі.

Я дуже любив слухати, як він грає. Майже завжди, приходячи до нас, Аполлінарій гукав мене з печі і пригощав цукерками. А потім заходжувався зі мною бавитися. Брав на руки, підкидав угору або починав лоскотати. Я сміявся, виривався від нього й просився: «Дядечку Аполлінарій, ну годі!»

Так і звик «дядечку», так і продовжував називати.

Аполлінарій, казав батько, десь учився, а потім вернувся в село й став торгувати в крамниці. Ходив завжди акуратно одягнутий, носив краватку, як учителі, дружив з учителями. Відтоді, як забрали його батька, жив сам.

Мені ніколи не доводилось бути в дяковій хаті, але був батько й казав, що в ній є окрема кімната, повна книжок. Це ж він і брав у Аполлінарія цікаві книжки для читання. Дякову хату було видно через городи від нашої, вона стояла на пагорбі неподалік церкви та школи і вигляд мала набагато кращий, ніж у нас: великі, світлі вікна зі ставнями, вкрита новою соломою, з цегляним димарем. Наша ж стара, похилена, з невеличкими підсліпуватими вікнами на чотири шибки, з порослою зеленим мохом покрівлею, плетеним димарем і перекошеними скрипучими дверима в сіни.

Відтоді, як у селі організувався колгосп, вечорниць у нашій хаті майже не стало, припинилися співки, перестав ходити й Аполлінарій. Було не до веселощів. Але особисто у мене дружні стосунки з Аполлінарієм не припинилися. Коли я гуляв з хлопцями біля крамниці, він частенько закликав мене до себе, питав, як я живу, як мої справи, і обов'язково чимось пригощав, давав чи то пряник, чи кілька цукерок. Я дякував і біг із крамниці радий. Як же, мене пригостив сам дядечко Аполлінарій, його увага для мене була дорогою.

А коли я пішов у перший клас, він загукав мене в крамницю й подарував ручку з пером, олівець і кілька зошитів.

– Учись гарно! – побажав.

Ще дружнішими, ще міцнішими стали наші стосунки з дядечком Аполлінарієм після такого випадку. Якось пізно ввечері хтось тихенько постукав до нас у шибку передпічного вікна: тук-тук-тук. Потім ще раз: тук-тук-тук.

– Хто це до нас добивається? – здивувалася мати. – Ану, піди поглянь! – до батька.

Ми втрьох сиділи на печі, розмовляли при світлі каганчика.

Батько неохоче зліз з печі, пішов до вікна.

– Хто там?

Що відповів йому той, хто стукав, ми з матір'ю не почули, але йому батько сказав «зараз» і пішов у сіни відчиняти двері, бо вже замкнули їх на ніч.

Ми з матір'ю чули, як він клацнув засувом, як скрипнули, відчиняючись, двері і знову клацнув засув. Батько впустив пізнього гостя в сіни, й вони тихо заговорили. В хату зайшли через кілька хвилин, і батько сказав нам:

– Це Аполлінарій Петрович, він трохи побуде у нас, тільки треба погасити каганця. Постелись, Тетяно, швиденько, й лягайте спати.

Коли ми полягали з матір'ю на печі, я тихенько запитав її: чого це дядечко Аполлінарій прийшов до нас і навіщо гасити світло?

– Не знаю, спитаєш завтра батька, а зараз спи, – відказала мати.

Хоч як мене розбирала цікавість, чого це прийшов до нас так пізно Аполлінарій і про що вони шепчуться з батьком за столом, я послухався поради матері, згорнувся під комином калачиком, укрившись рядном з головою, й наказав собі спати.

Довго чи не довго я спав – не знаю, але прокинувся від шепоту у саме вухо:

– Прокинься, чуєш…

Розплющив очі, в хаті видно від місяця, а наді мною батькова голова.

– Це ти, тату? – перепитую напівсонний.

– Я, я, синок, – прошепотів він у відповідь. – Вставай, діло до тебе є, треба помогти Аполлінарію Петровичу.

Зачувши таке, одразу схопився, сів під комином, сну як не було.

– Що я маю зробити?

Батько одразу ж пояснив: нічого особливого, просто я повинен одягнутися, вийти надвір і обдивитися тихенько, чи немає нікого у нас за хатою, за повіткою чи за деревами у саду.

– А як є? – питаю батька.

– І як є, і як немає, ти, ніби нічого не помітив, вернешся в хату й скажеш нам, – пояснив мені батько. – Нічого не бійся, тебе ніхто не зачепить, бо в тебе болить живіт і ти вийшов за повітку по ділу. Зрозумів? А поки йтимеш туди та назад – скрізь гарненько й роздивишся. Надворі видно як удень.

Чесно кажучи, мене це й приваблювало, і лякало водночас, адже я ніколи так пізно вночі не виходив сам надвір, виводили батько чи мати. Та найцікавіше було те, чому цього не може зробити батько.

Запитав його, а він:

– Так треба, синку, колись поясню.

Батькове доручення я виконав чесно, зробив усе так, як він звелів. Невдовзі вони з Аполлінарієм пішли з хати, і батька довгенько не було. Ми ждали його з матір'ю, не спали. А коли прийшов – нічого не розпитували, я зрозумів: з Аполлінарієм усе гаразд.

Вранці, коли я збирався до школи, батько поклав мені руку на плече й тихо попередив:

– Ти ж там дивись, нікому з хлопців у школі не проговорись, що в нас був уночі Аполлінарій. Цього ніхто не повинен знати. Зрозумів?

Я зрозумів, пообіцяв мовчати і не проговорився.

А з Аполлінарієм у мене після того стали ще кращі взаємини. Де б ми не бачились із ним, на вулиці чи біля крамниці, він завжди питав, як мо діла, як я вчуся у школі. Потім оглядався довкруж, чи нікого немає поблизу, діставав з кишені кілька монет і вкладав мені в руку.

– Приходь по цукерки, – запрошував, усміхаючись. Саме після тієї ночі він і придумав отаке: дав мені

грошей і пояснив, що відтепер я буду купувати у нього цукерки і пряники, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Дуже переживав дядечко Аполлінарій, коли засудили мого батька. Втішав матір, мене, просив передавати батькові від нього вітання в листах. Зрідка помагав нам, давав потроху крупів, цукру, оселедців. Власне – що було в лавці. Мене ж мало не щодня пригощав цукерками чи пряниками.

– Тільки нікому не хвались, що я тобі даю, – попереджав.

Але потім… Потім у крамниці нічого не стало. Після Нового, тридцять третього. Нічогісінько їстівного. Завозили тільки крейду, гас і сіль. Коли я, повертаючись зі школи, заходив за старою звичкою до неї, просто так, поговорити з дядечком Аполлінарієм, він радо зустрічав мене, говорив приємні слова, питав, як ми там з матір'ю.

– Дуже бідуємо, – казав я. – Зовсім їсти нічого.

Дядечко Аполлінарій одразу супився, між бровами

з'являлась глибока зморшка, тонкі губи ставали немов зліплені клеєм, а худорляве, дбайливо виголене обличчя ставало немов сірим, немов покривалось тінню. Він відводив свої маленькі сірі очі убік, немов у всьому був винен, і, ніяковіючи, казав:

– Це ж треба, я навіть не маю тебе чим пригостити.

Потім похапцем, поки нікого не було в крамниці, тицяв мені в руку троячку чи п'ятірку й велів передати матері, нехай купить у когось хоч десяток картоплин.

Добрий, сердечний дядечко Аполлінарій. Скільки разів він виручав нас із матір'ю. І, мабуть, догадувався я, не тільки нас, хоч сам, особливо після Нового року, помітно осунувся, схуд, став не такий бадьорий, не такий жвавий у розмові, рідше жартував. Але все одно без жартів не обходився.

Якось, будучи біля крамниці, я почув, як у розмові з чоловіками дядечко Аполлінарій пожурився:

– Така мені біда в крамниці – ні миші, ні криси немає, немає на кого капкана та мишоловки поставити. Хоч викинь!

– Де ж це вони поділися? – спитав хтось із гурту чоловіків хитро.

– Повтікали, бо ж гвіздків та ухналів не вгризуть, – відказав дядечко Аполлінарій.

Посміялися в гурті дядьки, усміхнувся з цього жарту і я, та й забув.

Та хтось, мабуть, не забув, комусь міцно засів цей жарт у пам'ять…

…Того похмурого сльотавого дня, поснідавши макухою, що залишилась від вечері, я пішов до школи й неждано-негадано для себе запізнився на цілий урок. Мені, звичайно, за це дісталося від учителя, пообіцяв залишити після уроків, хоч я сказав йому у своє виправдання, що в мене дуже болів від макухи живіт. Насправді ж запізнився я зовсім не тому, але сказати правду вчителеві не зміг.