Мама, донька, бандюган

-Наш банк бандити не охороняють.

-Отак! - Бойчук стрепенувся. - Ви працюєте в банку?

-Есперт - консультант банку "Столичний".

-А-а, дійсно, фірма солідна... І що ви там робите?

-Я ж назвала свою посаду...

Тепер майор дивився на Людмилу дещо розгублено.

-Знаєте, я на свій сором, мабуть, погано розуміюся на подібних речах...

-Гаразд, якщо вам цікаво і якщо це допоможе у подальшій роботі, - Людмила посміхнулася кутиком губів, відчувши себе сильнішою за працівника карного розшуку, що сидить навпроти. - До кожного банку щодня звертаються з різними пропозиціями про співпрацю. Група експертів розглядає кожну і вирішує, буде банк мати справу з даним партнером чи ні. В основному, самі розумієте, просять грошей. Якщо говорити простіше, виявляємо, наскільки потенційний партнер професійний або чесний. Наші з вами роботи чимось трохи навіть схожі. Виявляємо шахраїв.

-Бачите, як ми з вами порозумілися.

-Що ви маєте на увазі? - насторожилася Людмила.

-Олег Рибалка на прізвисько Карась - потенційний злочинець, якого слід ізолювати від суспільства. Ви також не хочете проблем для банку, правда? Ну, а ми працюємо трошки глобальніше, якщо можна так сказати. Не хочемо проблем для суспільства.

-Господи, та чим же так не догодив вам особисто цей Карась?

-Я скажу. Тільки формулювання "мені особисто" не зовсім вірне, Людмило, - та по очах жінка прочитала, що влучила точно в ціль. - Якби ви, припустімо, видали певні секрети вашого банку комусь іншому чи просто пішли працювати на конкурента, до вас би нормально ставилися?

-Знаєте, я не припускаю подібної думки... Але навряд чи в такій ситуації до мене б ставилися добре.

-Я вже казав - Рибалка працював опером, а потім подався до бандитів. Можливо, ваш банк і не потребує бандитського даху. Те, що наші, та де там наші - по всій державі великі та малі базари тримають бандити, думаю, сумнівів не викликає. Тепер це робиться більш-менш цивілізовано, бо нарешті території поділені. Ще років чотири тому на базарах регулярно стріляли, і ви це знаєте, не в космосі живете, - Бойчук говорив зараз, наче рубав дрова. - Колишній опер добре влаштувався. Він начальник охорони ринку "Універсум".

-Нічого собі! - вирвалося в Людмили мимоволі. Вона чудово знала один з найбільших речових базарів Києва, вони з донькою регулярно підновлюють там свої гардероби, саме на "Універсумі" вона купувала меблі зі складу для нової квартири. Охороняти таку територію...

-Знаєте, скільки на тому базарі крутиться криміналу? Це казан, де вариться купа різної швалі. І все це - під охороною колишнього мента. Якщо його притиснути, можна виконати план по розкриттю злочинів на рік вперед, позакривати половину глухих справ, особливо по крадіжках, що висять на нашому управлінні, і взагалі - профілактику злочинності ще ніхто не відміняв. Бачите, під чиї колеса потрапила ваша донька.

Людмилі дуже кортіло закурити, але щось утримувало від того, аби стрельнути в цього майора цигарку, більше того - вона взагалі не хотіла курити в його присутності. Пояснити ці відчуття вона не могла ніяк, просто працювала інтуїція, та сама, яка ставала в пригоді багато разів під час вивчення пропозиції чергового відвідувача. І від підтримання будь-яких стосунків з Романом Бойчуком хвалена інтуїція її зараз теж попереджала.

-Конкретно - чого ви хочете?

-Напишіть заяву, хай ваша донька підпише її. Карась не викрутиться, не випливе, хе-хе. Нам аби зачепити цю рибку на гачок, далі сама піде.

-Чіпляйте, - Людмила підвелася, прочитавши в очах майора міліції неприхований подив. - Я подумаю, але брехати не буду - мені це все не зовсім подобається. Знаєте, не тому, що я симпатизую бандитам. Просто в мене інші проблеми. Донька і все таке інше... З нею в її стані буде, відчуваю, багато мороки. І писати заяву для того, аби потім вимагати гроші за те, аби ми її забрали... Я чомусь вірю, що Оксана кинулася під машину сама. А самогубці відповідають перед Богом, та аж ніяк не перед міліцією. Дякую за каву. Приємно було познайомитися.

Вона махнула рукою, прощаючись, і швидко вийшла на свіже повітря, голосно цокаючи підборами по плитам, якими було викладено підлогу. Чобітки вона не так давно купила на "Універсумі".

Над головою - погано побілена стеля. А голова болить. Оксана ніколи не могла подумати, що біль в середині черепної коробки можуть викликати звичайні думки. Думати не хотілося. Взагалі - не хотілося нічого. Усвідомивши себе живою, вона не зраділа, бо особливого бажання жити після того, як її врятували від ганебної та дурної смерті, теж не було. Та, прийнявши факт порятунку, вона змирилася з ним. Жива людина не вміє не думати, а подумати Ксюсі Сошенко було про що.

Наприклад, про дивні стосунки з мамою. Вона не могла пригадати, коли це сталося. Швидше за все після того, як від них пішов тато. Так, саме тоді, з того часу вона перестала сприймати маму як матір, а та, в свою чергу, все рідше бачила в ній дитину, доньку. Вони поводилися в побуті швидше як дві подруги, або - дві сестрички, старша і молодша. Бувало, вечорами вони залазили на канапу, накривали ноги клітчатим пледом і пили чай, а потім полюбили сіру ковдру з дивним карпатським візерунком з не менш дивною та незвичною для Ксені назвою - ліжник. Його привіз мамин приятель з Прикарпаття, був там у відрядженні, з`явився з червоним вином та цим ліжником під пахвою, вино було дуже добре, може, так здалося через те, що того вечора Оксані дали його спробувати вперше, їй на той час уже виповнилося дванадцять. Приятель лишився ночувати в маминій кімнаті, а наступного дня вони всі ходили в зоопарк, була спека, Оксана постійно випрошувала в дяді то холодної фанти, то морозива, і тягнула дорослих до мавп. З рештою її пустили саму, самі присіли неподалік у кафе. Ввечері гість поїхав, відтоді Оксана бачила його на маминих днях народження. Потім дядя якось зник з їхнього життя, лишився лише присмак солодкого червоного вина і ліжник, яким мама з донькою накривали ноги, коли пили на канапі чай з цукерками чи шоколадним печивом, дивилися телевізор чи просто плескали язиками.

Тепер, ставши більш дорослою, Оксана зрозуміла: мама була і лишається дотепер дуже самотньою. І, без зайвих напучувань та обмежень пускаючи доньку в різні компанії та на всякі гулянки, вона намагається забезпечити дитину особистим життям, чого не могла дозволити собі.

Я тобі довіряю.

Це не пуста фраза. Між мамою та донькою встановився той ступінь довіри, коли люди на підсвідомому рівні бояться підвести одне одного, зробити щось таке, що не сподобалося б іншому, причому - і це важливіше! - не конче треба постійно бути на очах одне в одного. Кидаючись вночі під колеса машини, Оксана керувалася саме такими міркуваннями. Вона не змогла б пережити заподіяного мамі болю.

Мама народила, будучи старшою за неї теперішню всього на рік. Звичайно, не уникнути розмов про необхідність закінчити школу та всяку іншу мутотень, Ксеня розуміла це й без материнських порад. І школу б закінчила, до випускних іспитів лишається шість місяців, дитину народжують, наскільки відомо, через дев`ять. Оксана була надто дорослою і досить незалежною, аби не звертати увагу на явно зацікавлені погляди оточуючих. Яке їм діло? Нехай заздрять! Просто вона зрозуміла, що завагітніла не від того, від кого хотіла. Перед мамою їй стало соромно саме за особу, як пишуть у підручниках, біологічного батька.

Не сказати, що це сталося випадково. Та й Ігор був не першим у неї, хоча таким самим невправним і квапливим. Такими були всі її ровесники, більш дорослих чоловіків Оксана чомусь побоювалася. Хоча тепер, напевне, змінить своє ставлення. Досить з неї дурнуватих однокласників. Ігор, правда, вчився у паралельному, познайомилися в клубі на якомусь концерті, вона вже й не пригадає зараз, хто саме привабив компанію. Вони просто тусувалися, так і зустрілися. Через пару тижнів він роздобув ключі від квартири свого старшого брата, яку той знімав з молодою дружиною, і там все відбулося. Отака проста love storі, нічого особливого, без витребеньок, мільйону троянд, білих костюмів та лімузинів, поцілунків при повному світі місяця. Банальні лизькання у під`їздах і любов на чужому ліжку в чужій квартирі. Оксана здогадувалася, що це не на довго. Спочатку Ігор видавався їй цікавим, потім вона сама почала вишукувати - а що ж такого цікавого в цьому спортсменові? Ігор займався штангою і захоплено розповідав, скільки він уже тисне лежачі. Після того, як він одного разу ляпнув: "Важкоатлетам потрібний секс, натуральний обмін речовин стимулює", Оксана зрозуміла - цікавого там нічого нема, принаймні для неї і на цьому етапі. Тому припинила обмінюватися з ним "речовинами", та було надто пізно.