У дзеркалi, у загадцi

Дівчинка кивнула:

— Коли дві із трьох статей забажають дитини, третя може сказати: «Ні, друзі. Одному з нас слід виявити розсудливість. Почекаємо рік або два. Я не готовий зачинати дітей саме тепер. Навіщо поспішати?»

Їй стало смішно з власних слів, усміх осяяв і личко Аріеля:

— Схожі потішні ідеї ми також не раз обговорюємо на небі.

Та Сесілія сказала ще не все:

— Крім того, більше близьких людей могли б доглядати свою дитину, коли вона, скажімо, захворіє. Двоє батьків мали би змогу присвятити трохи часу собі, тоді як третя мама чи тато піклувались би про дитя. А ще дитину любило би більше людей. Та й узагалі, з’явилось би більше тих, хто любив би один одного.

Обличчя Аріеля набуло незрозумілого виразу. Здавалося, наче він сидить тут з цією незворушною маскою на лиці уже цілу вічність. Урешті він промовив:

— Невже й справді люди любляться між собою лише в родині?

— Може й ні, але повір, стало би більше любові у світі, якби діти мали по троє, а то й по четверо батьків. От тільки…

— Що?

— … стало би й більше скорботи.

— Скорботи?

Сесілія знову закусила губу, а тоді продовжила:

— Коли хтось помре, за ним сумуватиме більше людей, ніж звичайно. Аріель лише похитав головою:

— Знову ти поспішаєш.

— Чому це?

— Якби було так, як ти кажеш, то й ласки та втішання було би теж більше.

— І так би усе наростало, далі й далі.

Ангел кивнув:

— Але якщо у кожній сім’ї тільки двоє дітей, то врешті-решт людей на землі залишиться не так уже й багато.

— Чому ти так думаєш?

— Якщо у трьох дорослих народжуватиметься лише по двоє дітей, кількість людей поступово зменшуватиметься. І колись цей процес припиниться назавжди.

Сесілія засміялася:

— Одного чудового дня залишаться тільки Адам та Єва, і все знову почнеться спочатку. От якби їм простили оте гріхопадіння, тоді б вони змогли жити в раю вічно. Гарно було би, правда?

— Справді, не так уже й зле. Але ми заповзялися критикувати сам світовий устрій.

— А це не має сенсу? Ти говориш майже, як моя мама. Немає жодного «сенсу» жалітися на твою хворобу, — каже вона. Але ми уникаємо розмов про хвороби і таке інше.

— Я нічого й не казав про хворобу. Але обіцяю завести балачку про три статі, як тільки з’явиться нагода погомоніти з Богом. Він уміє оцінити гумор.

— Справді?

Ангел усміхнувся, його аж розпирало від пихи:

— Бачила коли-небудь слона? Ти й уявити собі не можеш, як у нас на небесах полюбляють жарти про слонів. А ще про жирафів.

Сесілія не була в захопленні від того, що ангели дозволяють собі жартувати над Божим творінням. Надто це легковажно.

— Сподіваюся, про мене там анекдоти не ходять, — сказала вона.

— Та ні, що ти. Ніколи не доводилося чути жодного жарту про Сесілію. І хоча ти можеш збагнути далеко не все, розумієш, однак, що зараз уже запізно вносити якісь корективи у Божий витвір.

— Можливо..

— Хочеш, розповім тобі одну таємницю?

— Звичайно!

— Якось ми, як уже не раз, говорили між собою про те, як усе є і як могло би бути. Бог почув і розпачливо сплеснув руками: «Я свідомий, що світ можна було влаштувати інакше, але що зроблено, те зроблено».

Сесілія аж рот розкрила від таких нечуваних слів:

— Жоден священик не погодиться з тобою.

— Отже, хтось із них помиляється: або священики, або сам Бог.

Сесілія позіхнула, затуливши рот долонею. У ту ж мить ангел нашорошив вуха.

— Скоро прийде твоя мама, — мовив він. — Мені треба поспішати…

— Я нічого не чую.

— Вона зараз буде тут.

Сесілія чула, як у сусідній кімнаті задзвенів будильник:

— Ти зникнеш?

Аріель похитав головою:

— Я вмощуся на підвіконні.

— Мама може тебе побачити?

— Не думаю.

Тієї ж миті ввійшла мама.

— Сесіліє?

— Гм…

— У тебе світиться?..

— Ти ж бачиш.

— Я хотіла тільки довідатися, як ти себе почуваєш.

— Уже ранок?

— Третя.

— Щойно дзвонив будильник.

— Я поставила його на третю годину.

— А навіщо?

— Бо дуже люблю тебе. Мені стало шкода, що цілу ніч, до того ж різдвяну, я не буду тебе бачити.

— Не турбуйся, йди спати, мамо.

— А ти заснеш?

— Часом я сплю, а деколи лежу і думаю. Мені тяжко провести межу.

— Може, щось хочеш?

— У мене є вода…

— А може, тобі треба в туалет?

Дівчинка заперечно похитала головою:

— Ви так гарно співали. Я заснула, коли бабуся грала на піаніно.

— Може, трохи провітрити кімнату?

— Хіба трохи.

Мама рушила до вікна. Сесілія боялася, що вона помітить Аріеля на підвіконні, але доки мама йшла, ангел розчинився у повітрі.

— Поглянь, які морозяні троянди на шибках, — сказала мама. — Просто диво, як це вдається, — малюються самі собою.

Мама відчинила вікно.

— Більше, ніж диво, мамо. Усе це я зуміла набагато краще збагнути, відколи хворію. Здається, ніби цілий світ набув чіткіших обрисів.

— Так часто буває. Досить підхопити важкий грип, і тоді навіть спів птахів за вікном звучить зовсім інакше.

— Я розповідала, як поштар помахав мені рукою?

— Так, так… Розповідала. А тепер я зачиню вікно.

Мама знову підійшла до ліжка і обняла Сесілію:

— Спи гарно. Я поставлю будильник на сьому.

— Нема потреби. Це ж Різдво.

— Саме тому. Але Сесіліє…

— Так, мамо?

— Давай перенесемо твоє ліжко до нашої спальні. Це було би, можливо, краще для тебе, а для нас із татом трохи простіше.

— Хіба ви не можете приходити сюди?

— Звичайно, можемо. Тобі достатньо дзвонити у дзвоник. Навіть серед ночі.

— Добре, мамо. А знаєш що?..

— Що, доню?

— Якби я була Богом, то створила би для кожної дитини щонайменше трьох батьків.

— Чому ти так кажеш?

— Ви б тоді не так утомлювалися. Мали би з татом змогу побути трохи наодинці, тоді як третя мама або тато піклувались би про Лассе та про мене.

— Тобі не слід так говорити.

— Чому ж ні? Я знаю, що світового устрою не змінити. Просто часом мені здається, що Бог — великий безумець. До того ж зовсім не всемогутній.

— Ти, напевно, трішки сердита через те, що хворієш.

— Трішки?

— А може, й дуже сердита. Ну, спи тепер. Гнів тут не допоможе, Сесіліє.

— Гнів тут не допоможе, Сесіліє. Ти говорила це уже сотні разів.

— Але я сподіваюся і молюся, аби ти знову одужала. Усі ми сподіваємося й молимося.

— Звичайно, я одужаю. Це наймудріше, що ти сказала за уже довгий час.

— Завтра прийде Христина і зробить тобі укол.

— Так ти її й побачиш!

— Чому ти так кажеш?

— Думаєш, Христина подолає довгий шлях до нас у перший же день Різдва? До того ж вона не вірить, що ліки допоможуть. Ти геть здуріла, мамо. А все через те, що надто довго живеш.

— Та, ясна річ, вірить вона у допомогу ліків. І я вірю… Ти певна-таки що не хочеш перебратися до нашої спальні?

— Я скоро стану дорослою і хочу мати свою кімнату, хіба не розумієш?

— Звичайно.

— Не маю жодного бажання лежати й слухати, як ви хропите.

— Можу собі уявити.

— Не ображайся… І дякую за подарунки.

— Вимкнути світло?

— Не треба, я зроблю це сама, коли закінчу міркувати.

4

Коли мама повернулася до своєї спальні, Сесілія витягнула з-під ліжка ручку та записник і написала:

Кожнісінької секунди кілька свіженьких немовлят струшується з рукава природи. Фокус-покус! Але щосекунди багато людей також: зникає. Довгий-довгий ряд, і Сесілія вийде з того ряду… Не ми приходимо у світ, а світ приходить до нас. Народитися — це одержати у дарунок цілий світ.

Якось Бог сплеснув розпачливо руками і сказав: «Я свідомий, що світ можна було влаштувати інакше, але що зроблено, те зроблено, я ж не всемогутній».

Сесілія поклала своє письмове причандалля на місце і задрімала.