АТО. Iсторii зi Сходу на Захiд

Головне, що живі. Так сказала дружина Павла, коли зайшла до мене в палату. Вона принесла мені найцінніше з того, що я залишив у неї в гостях, – мій телефон, який я не вимикав, але й не брав із собою. Там було багато пропущених дзвінків і смс. І жодного від Каті. Тоді я зрозумів, що таке повна байдужість. Я, як і Україна, хвилювали мою колишню дівчину менше, ніж море й дискотеки.

Я виписався з лікарні через два тижні. Павло залишився там на місяць. Мені часто казали, що за два тижні я змінився. Не став старшим. Став старішим. І погляд мій наповнився глибоким сумом. Життя справді змінилося, адже відкрило свою страшну сторону, страшну таємницю про те, що воно аж ніяк не справедливе й не веселе. Коли ж це паскудне відчуття на душі зникне? Мови про те, щоб йти назад у «Айдар», не було. А ще мені було страшно. Я боявся, що мене будуть по частинах закидати в яму так, як колись це робив я.

Я зрозумів, що принесу більше користі країні, працюючи віддалено й віддаючи гроші моїм новим знайомим-героям. Тепер я точно знав, куди треба пересилати фінанси для того, щоб вони не залишились на рахунках бюрократів. АТО дає чудову можливість зрозуміти, яким є твоє покликання.

Оксана

Я поїхала з Луганська після того, як побувала біля захопленого сепаратистами СБУ. Тоді мене впізнали дві ватні жінки й почали кричати, що я продалась Бандері. Вони вважали, що на наші мітинги за Україну я ходила за гроші, з Америки отримувала гроші на фарбу для наших плакатів і стрічки, якими прикрашала ліхтарі й паркани. Вони кричали так голосно, що привернули увагу озброєного чоловіка в камуфляжі. Тут мені стало дуже страшно. Я знала, що в СБУ перебували в полоні наші активісти, і дуже не хотіла поповнювати їх колекцію. Чоловік з автоматом наближався, а в мене заніміли ноги. Так багато я жартувала про ватників, а тепер у мене самої ноги стали ватними. Втікати не було сенсу, адже навколо було три ряди барикад. Жіночки почали кричати сепаратисту про те, що спіймали шпіонку. Я впевнена, що ще півроку тому поступалася подібним жіночкам місцем у маршрутці. Ці дами могли викладати в школі або бути лікарями. Упевнена, вони ходили до церкви хоча б на Великдень. А зараз у їхніх очах була дика лють через мене, двадцятирічну дівчину, яка просто любить свою країну. І вони з радістю віддадуть мене на вірну смерть, у полон до СБУ.

Сталось якесь диво, і до чоловіка, що був уже за кілька метрів від мене, підбіг якийсь алкоголік чи наркоман у камуфляжі. Через щось сперечався, просив гроші. Я скористалася ситуацією й почала відходити назад.

– Беги, беги, фашистка. Мы тебя все равно найдем. И вот здесь повесим! Вы – нелюди!

Уночі я спала дуже погано. Мені постійно здавалось, що у квартиру хтось лізе. Я знала, що одного з хлопців із нашої луганської самооборони викрали й знущались над ним. І ніхто не допоміг визволити його. Усі знали про те, що його тримають у СБУ, всім було шкода, але ніхто не зробив нічого. Нічого! Всі дивились на відео, де його прикували до ланцюга й вигулювали, як собаку. Плакали. І лише розповсюджували це відео, замість того, щоб зробити бодай щось! Це вбивало. Вбивала безпорадність. Також я знала, що іншого нашого активіста викрали прямісінько з квартири. Тому боялась кожного звуку. Якщо мене викрадуть, усі будуть жалкувати, але мене ніхто не врятує. Це факт. Посеред ночі прийшла до мами й заплакала. Вона порадила їхати з міста.

– Вы проиграли, Ксюшенька. Уже ничего не поделаешь.

Я розуміла, що якщо я поїду, то це справді буде моєю поразкою. Моїм програшем. Але й залишитись не могла. Друзі з Громадського сектора запрошували їхати з ними давно. Дехто з них покинув місто ще раніше й гарно облаштувався в Києві. Вони продовжували працювати в столиці, розселяли біженців, допомагали знайти роботу. Та я вирішила пожити трохи у друга в Харкові й відпочити від громадської діяльності. Почувалася геть розбитою й не розуміла, навіщо продовжувати щось робити, якщо ми не змогли врятувати рідне місто.

* * *

Я приїхала до друга на початку літа. Сказала, що поживу в нього місяць і повернуся назад. Адже Президентом став Порошенко, а значить, АТО закінчиться за кілька тижнів. Друг працював, а я відкладала пошук роботи. Проте активно витрачала гроші. Модні крамнички спокушали гарними речами, кафе – смачними смузі й коктейлями. Я щодня дзвонила мамі, і вона запевняла мене, що Луганськ звільняють і скоро все буде добре. Та через два тижні я подзвонила татові. Він не прикрашав дійсність, і я зрозуміла, що Луганськ повільно котиться на дно. Постріли стають усе потужнішими й ближчими. У сусідів забирали машини, грабували квартири. Місто ставало все пустішим. Батьки планували покидати Луганськ і їхати до родичів у Дніпропетровськ. Попросили економно витрачати кошти. Мені соромно було зізнатися, що я витратила більшу частину з того, що вони дали мені із собою. Треба було шукати роботу, думати про власне житло, а не сидіти без діла.

– Але ж ти завжди мріяла про подорожі, – сказав мені Денис, коли я на кухні жалілась йому на життя. – Чому б тобі не поїхати в Західну Україну?

– Одній? Я мріяла подорожувати з кимось.

– Мій одногрупник завжди подорожує один. Так отримуєш від подорожі більше вражень. Тебе нічого не гримає, у тебе ще залишились гроші. Будеш допомагати мені з адмініструванням мого сайту, я буду тобі платити невеличку зарплату, залежно від прибутків. А можеш взагалі зайнятись фрілансом. Про це ти теж давно мрія- па. Чому б не робити переклади чи не почати викладати .англійську по скайпі?

– Не знаю... Це все... Так складно.

– Кам он, Ксюха! Ти сидиш у квартирі вже два тижні й навіть не виходиш дивитися на Харків. Ти втратила 14 днів свого життя, а могла би втілити в реальність те, про що мріяла! Мені зараз дуже хотілося би рвонута автостопом до Львова, але я офісний планктон, н кому треба оплачувати цю дорогу квартиру. А що тебе тримає? Менше думай про Луганськ, більше думай про свої мрії.

Він мав рацію. Ох, як же він був правий! Я не могла заснути й дивилась у стелю. 14 днів мого життя минули даремно. Я не допомагала своїм друзям з Громадського сектора, я не ходила на акції протесту, я не знайшла собі роботу, я лише витрачала батьківські гроші. Так більше не буде.

Посеред ночі я прокинулась і залишила в Інтернеті оголошення про те, що даю уроки англійської по скайпі. Я завантажила на свій телефон карти й додатки, які допомагають подорожувати. Зареєструвалась у Каучсерфінгу й на біржі фрілансерів. Зібрала рюкзак. І сказала собі, що я зроблю це.

* * *

Подорожувати й збирати гроші. Чи можливо це? Можливо, якщо сильно захотіти й не боятися ризикувати. Маршруткою доїхала до траси, по якій їхали автомобілі до Києва. Я дві хвилини наважувалась підняти руку вгору. Занадто стара машина. Переповнена. Просто підозріла. І нарешті я припинила шукати відмазки й підняла руку вгору. Машина зупинилася приблизно через десять хвилин.

– Вибачте, а куди ви їдете? – спитала я привітного чоловіка. Говорила українською, щоб ніхто не запідозрив, що я з Луганська.

– А куди вам треба?

– До Львова.

– Вибачте, – усміхнувся чоловік, подумавши, що я дивакувата.

Я захлопнула двері, а потім подумала, що треба було просити підкинути до Києва або Полтави, а звідти їхати до Львова. Інше авто зупинилось через п’ять хвилин.

– Мені в сторону Києва. Підкинете?

– А чому б і ні?

– Тільки в мене немає грошей.

– Ну нічого. Веселіше буде.

Я це зробила. Я була неймовірно щасливою. Мрія мого життя здійснилась, і я почала подорож автостопом.

Навіть записала у блокнот те, що моя перша машина – чорне «Рено». Чоловік, який мене підвозив, був родом з Луцька. Він з такою любов’ю описував своє місто, що захотіла побувати й там.

– Будьте певні, до Волині їм дійти ми не дамо, – казав мін про російську армію. – У нас би вже давно вийшли і і вигнали їх. Хай лише спробують сунути свого носа до нас.