АТО. Iсторii зi Сходу на Захiд

– Я такий радий, що ви повернулися! – сказав Данило й усміхнувся мені. – Квартира ще вільна.

І ось ми вже підписуємо договір оренди, я віддаю красеневі останні гроші й щаслива засинаю у своєму ліжку. А. Данило обіцяє зайти наступного дня й занести мені чайник. Так приємно мати шматочок власної житлової площі! Встановлювати там свої порядки. У самій білизні готувати м’ясо. Танцювати перед дзеркалом.

Данило вже два тижні заходить до мене майже щодня. Я сподіваюся, через те, що я йому сподобалась, а не через те, що він боїться, що я продам його квартиру або перетворю її на наркопритон. Ми розмовляємо на кухні годинами. Від політики до подорожей. Від розмов про Всесвіт до практичних порад щодо видалення плями з дивана. Шкода лише, що він досі нікуди мене не запросив. Але я сподіваюся, що скоро диво станеться. А поки що чекаю, як божевільна, його наступного візиту...

В один момент я замислилася про те, що знову мене приковує кайданами до комфорту. У шафі знову почав збиратись одяг. Лак для нігтів і пінка для волосся. Навіть парфуми. Парфуми. Ви розумієте, що таке парфуми для біженця? Це важка скляна баночка, яка виконує настільки незначну функцію, що її легше залишити, ніж брати.

Одного дня я навіть була готова підібрати зі смітника бездомного кота. Але схаменулася. Взяла себе в руки. Наступного дня героїчно пройшла повз магазин з розпродажем. Не треба засмічувати власне життя.

* * *

Знаєте, за весь час моїх поневірянь світом я майже не дзвонила своїм подругам. Дві з них давно поїхали до Росії. Телефони менш близьких я загубила разом зі старим смартфоном. Мені теж майже ніхто не дзвонив. Але одного разу я все-таки почула мелодію свого телефону, а разом із тим і всі новини свого міста. Я дізналася про смерть сусідських бабусь. Про розстріли машин біженців. Про те, що половина мого офісу зруйнована. Дізналася, що багато людей і досі лишаються в Луганську. У підвалах. Вони не живуть, а існують. Моляться, радіють звичайній воді й можуть убити за паливо чи батарейки. Я не могла повірити в те, що все це правда, а не страшний сон.

Після розмови з колегою я випадково наштовхнулася в Інтернеті на сайт коучсерфінгу й вирішила запропонувати житло для тих, хто його потребує. Англійську я знала погано, тому, як потім виявилося, сайт був переважно для мандрівників, а не біженців. Тим не менше, уже через кілька днів мені написала дівчинка з Луганська, яка шукала житло на кілька днів у Чернівцях. Так я познайомилася з Ксюшею. Коли вона зайшла до мене у квартиру, то відразу ж підійшла до вікна.

– Так гарно, – сказала вона, навіть не подивившись на стіни...

Мені здається, що за два дні вона стала мені найкращою подругою. АТО - це чудова можливість щось втратити для того, щоб знайти щось цінніше.

* * *

– Можливо, замовимо ще щось? – промовила Ксюша, яка майже допила свій гарячий шоколад.

– Тут же смачний пудинг, – сказала Ангеліна.

– А я вже наївся. Шкода, тут м’яса нема.

– Час би стати вегетаріанцем, як я, – посміхнулася Ксюша. – До речі. Не хотіла перебивати Ліну, але я дещо зрозуміла. Ти на початку розповіді казала щось про хабарі. Ніби ти їх відкладала на ремонт чи щось таке?

– Так. Були часи.

– То ясно, чому снаряд попав саме у твою квартиру! У неї погана карма. Порошенко навчить усіх жити по-новому.

Усі засміялися.

– Тільки чому в маєток Єфремова нічого не попадає? – зауважила Ангеліна.

– Він чесно вкрав, – сказав Толік.

– А мені цікаво, що ти робив після лікарні? Як опинився тут? – спитала Ангеліна, і Толік продовжив свою розповідь.

* * *

Я починав вірити в долю. У Кривому Розі я обходив кілька співбесід і мені завжди відмовляли. У Києві я випадково натрапив на вакансію великої ІТ-фірми. Відразу ж подзвонив по телефону, і мені призначили співбесіду на наступний день. Вона мала відбуватись англійською. Хоча я закінчив школу іноземних мов і часто дивився фільми в оригіналі, співбесіда вселяла в мене страх. Наступного дня мені неймовірно щастило. На дорогах завжди горіло зелене світло. Дівчата посміхалися мені. Люди були привітними. А співбесіда пройшла, як на мене, дуже вдало. Вийшовши з фірми, я пішов подивитися кілька квартир. І знову мені пощастило. Перша ж квартира виявилася дуже гарною й за адекватною, як для Києва, ціною. Хоча розміщувалась вона на Лісовій, а для її оренди мені все одно довелось знімати депозит у банку.

– Вам справді пощастило. Квартира щойно з’явилася. Такі помешкання довго не залишаються пустими, – нахвалювала квартиру ріелтор.

Уже увечері я перевіз до помешкання свої речі. З вікна шістнадцятого поверху було видно Дніпро й багатоповерхівки. Це було прекрасно. Єдине, що порушило мій спокій першої ночі, – феєрверки. Коли я почув перший вибух за вікном, то різко підскочив, а серце стиснулося в клубок. Я вибіг до коридору, простояв там близько хвилини. А потім обережно підійшов до вікна й різко виглянув з нього. Побачив на небі вогні й заспокоївся. Хоча перед тим добряче вилаявся. Добре, що мого переляку ніхто не бачив.

Уже наступного дня мені подзвонили з фірми й сказали, що за результатами співбесіди я прийнятий на роботу. Я не міг повірити. Тепер я працюю на відому ірландську ІТ-фірму, про яку чув багато хорошого. У мене буде шеф – ірландський мільярдер, а співробітники – найкращі спеціалісти у своїй сфері. А зарплата дозволятиме не економити. Катя завжди мріяла про те, щоб я отримував стільки грошей. Вона б швидко знайшла їм застосування. Але я чітко вирішив, що буду відправляти максимальний відсоток на армію.

Перший тиждень у Києві зруйнував усі мої плани. Адже гроші летіли з неймовірною швидкістю. їжа, паливо, маленькі дрібнички. Київ – то мільярди спокус, які треба навчитись обходити стороною. Я розумів, що мої заощадження таким чином закінчаться дуже швидко. Тому трохи знизив оберти. Епоха споживання не має права перемагати мене в час, коли в моєму місті йде війна. Одного дня я перерахував на лікування бійця «Айдару» 5 тисяч доларів і залишився майже ні з чим. Про своє авто тимчасово забув, на роботу вирішив їздити в метро, а їжу готувати самостійно. Віддавши гроші, я позбавився спокус витрачати їх у столиці, що манила витрачати заощадження на кожному кроці. На серці стало спокійніше.

Робота мені неймовірно подобалась. Я займався улюбленою справою в колі освічених і сучасних людей. Я з кожним днем усе більше закохувався в Київ. Шалений ритм життя - певно, це те, чого мені завжди не вистачало в Луганську. Я відчував себе живим. Я постійно квапився. Постійно був зайнятим. Але це було прекрасно. У мене було все менше часу згадувати про те, що в моїй країні війна. Я перестав бачити сни з фронту. Я занурився у свій комп’ютерний світ, де діяли мої правила. Де я був творцем реальності. А іноді я повертався додому нічним Києвом і отримував естетичну насолоду. По трасі лилося світло автомобілів, немов з водоспаду. По рейках повільно їхав майже пустий трамвай з приглушеним світлом. На будинках сяяла кольорова реклама. А десь уже почало жовтіти листя. Прекрасний, мирний Київ. За такі миті можна було багато чого віддати. Увесь день я дивився на монітор комп’ютера, а ввечері, немов виринав і оживав, насолоджуючись нічною красою.

Кілька разів у Києві спостерігав негативне ставлення до біженців. Особливо чоловіків. Тому про моє походження майже нікому не говорив. Усім відповідав, що я з Кривого Рогу. Про те, що я був у зоні АТО, теж не вихвалявся. Хоча й вихвалятися не було чим. Єдине, що мене видавало, – кульгання й очі.

Одного разу після роботи я був на Хрещатику. Шкодував, що застав його вже таким – зі старими наметами, у яких оселилися нероби й пияки. Подумав про те, що коли там розстрілювали героїв, у моєму місті життя продовжувало пливти за своєю течією. Пам’ятаю, що 20 лютого я не пішов на роботу зранку, бо дивився онлайн-трансляцію з майдану й хвилювався за революцію як ніколи. А після обіду приїхав в офіс. Там мене вразила пустота очей моїх співробітників. Хтось із них вболівав за швидкий розгін майдану, але більшість... Більшість була пустою й байдужою. Можливо, деякі просто боялися вирізнитися з натовпу й сказати хоча б слово співчуття до героїв, що виборювали краще майбутнє для всієї країни. Сьогодні їх байдужість повернулася до них і міцно обійняла їх. Тепер вони непотрібні Києву. Того дня на лавочці в центрі Києва я підняв голову до неба й подякував столиці за те, що вона прийняла мене до себе, за те, що мені пощастило з роботою й квартирою. Можливо, у Києві щастило тим, хто колись серцем був з ним?