Танґо смертi

Чомусь йому спало на думку, що голови ці відрубали саме поснулі лицарі. Не чекаючи, поки гострі кливаки вчепляться йому в литки, Люцилій прожогом вискочив із зали й затраснув двері. Услід йому лунали прокльони й лайки. Пробігаючи повз лицарів, хлопець зачепився за чийсь меч, що сягав підлоги, і впав просто на ногу лицаря. Враз усі семеро ожили і повільно-повільно почали підносити кухлі до вуст, але в мить, коли кухлі торкнулися вуст, їхні правиці знову завмерли і більше не ворухнулися.

Люцилій вибіг з покою. І саме вчасно — якраз з'явилася його мама.

— Мамо! Мамо! Що я бачив! — закричав хлопець.

— Тихенько! — торкнулась вона пальцем вуст. — Тут не можна галасувати. Дорогою усе розповіси».

— Ну, от бачите, — завершив читання Ярош, — начебто те саме, але й не те саме. В оригіналі ж бо нема й натяку на те, що це записано зі слів Люцилія, а у вас двічі після імені Люцилія вжито слово «каже»… Справді, ієрогліф «кт» можна читати, як «каяте» — каже… Але не в тих випадках, коли над ним риска, бо це вже «кайяяте» — підійшов, наблизився…

— А-а, я подумала, що риска стосується того ієрогліфа, що над «кт»… Ті риски над і під ієрогліфами однаковісінькі.

— Якщо ви уважніше придивитися, то переконаєтеся, що риски вгорі вужчі за ті, що під сподом. Через те у вас вкралося ще кілька помилок.

— Бо ви ті ієрогліфи видрукували так дрібно, як макове зерня. Хоч бери та й під лупою читай, — закопилила Данка губки. — Вірші Люцилія я ж переклала без помилок, бо там ви так не дріботіли.

— Я всюди намагався передати не тільки сам текст, а й те, як він виглядав на табличці. Вірші були написані на вужчих табличках, тому й ієрогліфи розмістилися вільно. А тут були ширші таблички. Може, вам справді варто носити окуляри? — усміхнувся Ярош.

— Знущаєтеся? — Тепер вона вже й зовсім надулася. Але тільки на хвильку, бо знову дорікнула: — А чому «райські» птахи стали «барвистими»?

— Який рай міг бути в уяві язичника?

— Але ж ці птахи так і зовуться «райськими»…

— Зараз так, а в ті часи це щось неможливе. Арканумці не мали жодного уявлення про рай.

— А я вам скажу, — перебила їх пані Стефа, раптом опинившись біля самісінької сітки, — що там, у раю, мені уже місце готове. Не раз навіть уві сні бачила. Шкода тільки, що не зустрінуся там зі своїм покійним чоловіком.

По тих словах вона пошкандибала у глиб саду, а Ярош і Данка, перезирнувшись, утекли до хати.

— Я хочу їсти, — заявила дівчина.

— У мене нема нічого готового, але можу насмажити дерунів. Маю чудове кисле молоко.

— Деруни? Це довго! — скривилася Данка.

— Яке довго? Хвилин двадцять.

— Не може бути. Моя мама готує деруни години дві.

— Ну, якщо велика сім'я…

— Де там! Три особи.

— А я зготую за двадцять хвилин.

— Добре, я засікаю час. Якщо не встигнете, дасте мені почитати книжку, яку я сама виберу.

— А якщо встигну?

— Ну-у, тоді… тоді… Тоді отримаєте те, про що не здогадувались. Побачите небачене, почуєте нечуване, ковтнете нековтане.

— Ще один мамин пляцок?

Данка розсміялася і захитала головою:

— Ніколи не вгадаєте. Час пішов.

Ярош вибрав чотири великі картоплини, швиденько помив і обібрав спеціальним ножиком із рухомим лезом, якого привіз з Америки, ножик слухняно рухався по всій поверхні картоплі, зістругуючи довгі пасма лушпайок так, що за хвилину картопля була почищена. Ще раз її сполоснув і почав терти на дрібну тертку, міцно притискаючи, завдяки чому картоплини просто на очах розповзалися і маліли. Потім поставив на вогонь дві чавунні сковорідки, влив трохи олії, а тим часом до тертої картоплі додав яйце і ложку муки, посолив, перемішав і став викладати пляцки. На сильному вогні вони смажилися лише по півхвилини з кожного боку, ще не минуло й двадцяти хвилин, як миска з пляцками опинилася на столі. Данка була ошелешена.

— Вам треба виступати в кулінарних шоу, як Джеймі Олівер.

— Ви теж дивилися його передачі?

— Я в захваті, як він усе спритно робить. Хоч я й не готую, але залюбки дивилася цілий серіал з ним. Ви виграли. І на вас чекає несподіванка.

— Чудово. Але, може, спочатку перекусимо?

Ярош розлив у горнятка кисляк, і пляцки захрумкотіли на зубах, Данка усім своїм виглядом демонструвала, як це їй смакує:

— У моєї мами вони якісь інакші… Теж смачні, але інакші…

— Це, між іншим, одна з найбільших загадок: чому в кожного, хто б їх не готував, деруни виходять інакші? Я навіть колись вагався: чому себе присвятити? Вивченню мертвих мов чи дослідженню дерунів?

— Боже мій! — театрально заломила руки Данка. — Захистивши дисертацію на тему дерунів, ви б викладали в якому-небудь кулінарному технікумі, і ми б ніколи не познайомилися.

— Чому ні? Ви б познайомилися з Марком. А Марко познайомив би зі мною.

— Але чим би мене міг зацікавити дерунознавець? Чи то пак дерунолог?

— Ага, то я вас цікавлю тільки як арканумонолог?

— Не тільки. Але про це згодом, — із загадковим усміхом промовила дівчина.

Коли вони закінчили їсти, Данка зібрала тарілки і помила, а потім зникла в лазничці. Ярош налив собі вина й одним духом випив, відчувши, як калатає серце, щось його змушувало хвилюватися, щось, що мало відбутися за хвилю, передчуття цього невідомого його лякало і навіювало сумнів, чи варто піддаватися, чи не пора, поки не пізно, вирватися… і втекти, забитися в куточок…

Аж ось і Данка, на її обличчі грає радісна усмішка, вона ступає до нього повільними кроками, і він бачить, як з-під сукні випирають її перса, як вирисовуються її стегна, і він не в стані відвести погляду, а вона не зупиняється, вона наближається впритул, оплітає його шию своїми тонкими руками, і знову він чує на своїх вустах її поцілунок, але цього разу поцілунок триває довго, він відповідає на нього, його руки обнімають її за талію, притискають до себе, її язичок проникає йому в уста, тремтить і лоскоче, він чує її перса на своїх грудях, вона прилягає усе тісніше до нього своїм животом, і все там у ньому виструнчується, впирається в неї, прямісінько в ту улоговину, що між ногами, тоді його долоні поволі опускаються по її спині, не зачіпаючись за жоден виступ, бо під сукнею нема нічого, долоні лягають їй на сідниці, стискають їх у жменях, і тоді вона раптом, повиснувши на ньому, піднімає ноги і оплітає його стан, і коли він несе її до ліжка, не розмикають ані обіймів, ані вуст, ані рук, ані ніг, і вони падають на постіль, вона вивільняє його прутня і приймає у свій жар, у свій мед, у свій рай, і тоді він нарешті отримує те, про що не здогадувався, побачив небачене, почув нечуване, ковтнув нековтане.

W

У Львові справдешній Вавилон, населення зросло удвічі завдяки утікачам з Польщі й колонізаторам із Союзу, щораз частіше можна побачити сині й зелені картузи енкаведистів. Сновигають вулицями красноармійці, які скидаються на сухітників із сірими обличчями, дивляться тупо і замогильно, чоботи в усіх важкі й брудні, старшини зодягнені дещо краще і виглядають ситнішими, але тепер вони всі зайняті лише одним: накупити дефіциту, якого не бачили в себе за все життя. По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть переповнені «закусочні» та «чайні», повно большевиків, які тільки те й роблять, що жують, жують і жують, трощать усе без винятку, та це й не дивно, бо коли зрівняли рубель до злотого, то обід за два і піврубля здається казкою, а до того ж совєтські жінки готувати не вміють, і майже всі родини харчуються в їдальнях, у львівських каварнях і сніданкових покоях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання, хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже всі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах. Галичани намагаються оминати такі заклади, щоб ота какофонія звуків не псувала їм апетиту, воліють перейтися трохи далі від центру, де ще в маленьких перевулочках можна надибати «закусочну», не сплюндровану кирзаками.