Тиша

Відтоді як у середині XIX століття в Парижі Джеймс Стюарт-старший дав себе гільйотинувати, після чого, піднявши свою відрубану голову, покинув манеж цирку Медрано під апокаліптичні овації, нікому не вдавалося перенести смерть на сцену — важче за це не було нічого. Каспер безуспішно намагався протягом двадцяти років і завжди відчував своє безсилля — ось і зараз теж.

Він перейшов Блайдамсвай і увійшов до одного з бічних під’їздів з боку Фелледпаркен. Державна лікарня була немов сірий цирковий закулісний простір у царстві мертвих: білі завіси, що приглушують звуки, нагота пацієнтів, одягнені у форму службовці. Ієрархія. Характерні ролі. Полірована сталь усюди. Звуки працюючих десь поблизу невидимих апаратів. Смак адреналіну в роті. Близькість до останньої межі.

Він вийшов з ліфта. Тримаючи в руці гральну карту, він, заледве розбираючись у білому лабіринті лікарняних відділень, знайшов потрібну палату і відчинив двері.

У коридорі висіли люмінесцентні лампи і було заборонено курити. У палаті в блакитній хмарині тютюнового диму плавали старовинні англійські світильники «Бестлайт», на низькому ліжку, на матраці, втопленому в широку раму вишневого дерева, обкладений шовковими подушками, по-турецьки сидів чоловік і курив сигарету. Без фільтра, але з його власними витисненими золотом ініціалами.

— Мені треба бути в суді за півгодини, — повідомив він. — Заходь, познайомся з Вівіан Грозною.

Жінці було років 65, на ній був лікарський халат. Бліда, майже прозора шкіра, зовсім тонка, крізь неї він чув кров, кров і життя. Вона простягнула йому руку — суху, теплу і тверду. Тональність жінки була ля-бемоль мажор, за інших обставин він міг би слухати її годинами.

— Ти навідував мене лише п’ять місяців тому, — мовив хворий. — Сподіваюся, сьогоднішній візит не надто для тебе обтяжливий.

— Я виступав у південних країнах.

— Про тебе нічого не було чути з часів Монте-Карло. Ти не покидав Данію.

Каспер сів у крісло. У палаті лежав килим «Карзамра», стояли полиці з книжками, невелике ціаніно, на стінах висіли циркові картини Річарда Мортенсена [10], стояв телевізор — здоровезний, немов ящик для розпилювання жінки.

— У мене кращий вигляд, ніж ти гадав, еге ж?

Каспер подивився на батька. Максиміліан Кроне схуд, щонайменше, на п’ятнадцять кілограмів. Окуляри на його обличчі здавалися величезними. Подушки лежали не просто так — без них він не зміг би сидіти.

— До мене тут якось приходив один поважний гість. З Міністерства юстиції. Схожий на розпорядника похоронів. Хотів дізнатися твою адресу. Я послав його к бісовій матері. Він стверджував, що на тебе заведено податкову справу. І щось ще й не таке — в Іспанії. Він сказав, що WWF занесли тебе до чорного списку. Це правда?

Хворий розглядав його з подивом.

— На тебе ніколи не можна було цілком покластися. Але й до суїцидального типу ти ніколи не належав.

У руці він тримав кілька аркушів паперу.

— Біля Державної лікарні в центрі міста є лабораторії та кілька корпусів. Я консультую їх щодо страхових справ. Ось чому я можу тішитися життям у цій пантомімі за мотивами «Тисячі й однієї ночі». Тоді як пацієнти Вівіан спливають кров’ю в коридорах. Я поцупив список експертів, яких залучали державні установи й амти [11].

Аркушів було п’ять: сотні дві імен, данських та іноземних, назви організацій та імена окремих людей упереміш. Одне з імен було підкреслено.

Каспер прочитав його, повернув папірець. Підвівся, провів долонями по реквізиту палати довкола себе. По палісандру модульних книжкових полиць, по хромованих поверхнях світильників. По білих лакованих рамах великих полотен.

— Це, мабуть, вона, — сказав Максиміліан.

У палаті висіли зовсім нові запони, схожі на театральну завісу. Каспер зібрав у руці важку парчу.

— Що таке «відділ N»? — запитав він.

Десь у приміщенні зазвучала легка нотка страху, неначе хтось ударив по камертону.

— Його не існує, це все чутки, де ти про нього чув? Його мали створити в дев’яності роки. Спільне дітище відділу поліції по боротьбі з економічними злочинами, мобільної поліцейської групи, державного управління фінансового контролю і податкового управління. Місцевих податкових органів і Антимонопольної ради. Разом з наглядовою радою Копенгагенської фондової біржі. Після масованих поглинань компаній. Щоб протистояти новим формам злочинних доходів. Кажуть, вони дещо знайшли. Щось серйозне. І тримали це в таємниці. Що й привело до створення особливого відділу. Я ні хріна в це не вірю. І вже в усякому разі, вони не стали б втручатися в банальну податкову справу дрібного шахрая. Де ти чув про таке?

Серйозні хвороби починаються без яких-небудь зовнішніх проявів, Касперові траплялося й раніше помічати це — іноді за багато місяців до появи видимих ознак. Те саме сталося і з Максиміліаном. У ньому щось змінилося — щось чужорідне порушило його звукову картину.

— Які межі насильства, допустимого щодо дітей? Як сильно можна вдарити дитину?

— Закон номер 387 від 14 червня 1995 року з доповненнями 1997-го. «До дитини треба ставитися, поважаючи її особистість, і її не можна піддавати тілесному покаранню чи іншим образливим діям». На практиці це означає, що ти можеш схопити її залізною хваткою. Але не можеш ударити ребром долоні. Ти чекаєш на дитину?

— Йдеться про учня.

— Нового маленького Футіта?

Англійський клоун Тюдор Холл, він же Футіт, перший почав заробляти чималі гроші на тому, що став брати дитину, свого трилітнього сина, із собою на манеж.

Каспер підвівся.

— Скільки ж, — спитав Максиміліан, — ти винен? Авжеж, я знаю, похоронник сказав. Сорок мільйонів. Я заплачу їх. Продам усе лайно. Я можу дістати сорок мільйонів. Поверну свій адвокатський патент. Піду за тебе до суду. З крапельницею і всім іншим. Я їм покажу!

Каспер похитав головою.

Максиміліанова рука впала на папери.

— Тебе запроторять за ґрати! Вишлють! Ти не встигнеш з нею зустрітися!

Він насилу дістався до краю ліжка. Немов гімнаст, що робить на перекладині стійку на руках.

— Лихе серце, — промовив він хрипко, — не дуже добре для клоуна. Плюєш на простягнуту руку. Втрачаєш шанс. Після того, як вона багато років була за межами досяжності твоєї руйнівної дії.

Він обернувся до жінки.

— Коли він помре — а його черга теж надійде, — за його заповітом до труни прироблять коліщата. Щоб він сам міг покотити себе з каплиці до крематорію. І щоб йому не треба було нікого просити.

Гнів його був, як і багато разів раніше, величним. Але фізичної основи для нього вже не лишилося. Хворий закашлявся — глибоко, безнадійно.

Лікарка дала йому відкашлятися, потім обережно трохи підняла за плечі. Каспер поклав гральну карту на край ліжка.

— Якщо ти, як і раніше, знаєш когось, хто має доступ до Центрального реєстру транспортних засобів, — сказав він, — тоді ти міг би знайти адресу. За якою зареєстровано цей номер.

Максиміліан лежав із заплющеними очима. Каспер пішов до дверей.

— Ми дивилися трансляцію з Монте-Карло, — сказав хворий. — І вручення премії, і твою виставу.

Каспер спинився. Максиміліан простягнув руку назад. Узяв руку жінки. Обличчя його навколо очей стало гладким, як у іспанського театрального коміка.

— Ми хотіли, щоб вона тривала вічно. Все було як у дитинстві. Це єдине, що ніколи не повинно кінчатися. Любов. І великі вистави.

Батько і син подивилися один одному в очі. Не лишилося жодних масок. Хворий зміг витримати це протягом кількох секунд, потім відвів очі.

Він торкнувся свого волосся. Воно було руде і жорстке, немов борсуча шерсть. Він потягнув; за нього. Це була перука. Голова під нею була лиса, як кавун.

— Не чекав, еге ж? Зробив її після хіміотерапії. Зі свого власного волосся. Зніміть капелюха. Перед великим художником!

Каспер повернувся до ліжка. Обхопив великий лисий череп і пригорнув його до себе. Він услухався в той трагізм, який з роками назбирується навколо більшості людей. Звук усього того, що могло б відбутися, але так ніколи й не відбулося.