Тиша

Її очі стежили за його вустами. Коли тобі шістдесят п’ять і ти закоханий, то, напевно, це так само, як коли тобі п’ятнадцять. Якби він показував слайди й розповідав анекдоти про Максиміліана, вона б просиділа біля його ніг три місяці.

— За такі хвилини я люблю його, — сказав він.

Ситуація була повнозвучна. Важливо поставити крапку в кульмінаційний момент. Він вийшов з автівки.

— А крім цих хвилин, — спитала вона, — що ще було?

Все-таки він помилявся, думаючи про закоханість. Коли тобі шістдесят п’ять, ти хочеш більше, якоїсь більшої цілісності.

— Вони намагалися відірвати один одному голову, — пояснив він. — У решту часу була Бравальська битва — нон-стоп.

Він ступив крок, вона опинилася поруч з ним.

— Як щодо прощення?

— Минуло тридцять років. Я пробачив усе.

Вона взяла його за лікоть.

— Ви пробачили лише якийсь відсоток. Якщо нам удасться збільшити цей відсоток, то ніколи не пізно знайти щасливе дитинство.

Він спробував вирватися, нічого не вийшло, у неї була хватка, як у санітара «швидкої допомоги».

— Це надто болісно, — промовив він. — Він і я, ми обидва тяжко травмовані.

— Просто ви обидва забіяки. Ви билися впродовж сорока років. Тепер у вас є щонайбільше три тижні для укладення миру.

Вона повернулася назад до авта. Він пішов за нею.

— Три тижні?

Вона сіла за кермо.

— Він сильний, як тягловий кінь, — сказав він.

— Я керую хоспісом Державної лікарні. Я була свідком півтора тисяч процесів умирання. Залишилося максимум три тижні.

Вона хотіла зачинити дверцята автівки, але він не дав.

— Смерть — це не кінець. Я глибоко релігійна людина. Услід за останнім подихом настає повнозвучна пауза. Потім свідомість експлікується в іншому фізичному тілі, й знову звучить музика.

Вона поглянула йому в очі.

— Яка користь, — зауважила вона, — коли я лежу сама в ліжку, від свідомості того, що десь на земній кулі є немовля, яке приклали до груді і в якому живе свідомість мого коханця?

Він сперся на автівку. На траві незабудованої ділянки все ще лежав іній.

— Я люблю його, — сказав він.

— Я теж, — сказала вона.

Він нахилився до неї.

— Чи не може та обставина, що ми єдині в цьому глибокому відчутті, стати основою для позички в розмірі п’яти тисяч крон?

Вона знайшла гаманець, відкрила його, дала йому дві тисячокронові купюри. Зачинила дверцята, опустила скло.

— А що там з дитиною? — спитала вона. — Із малюнком?

Її очі були бездонні. Він міг би поміститися в них з усім своїм смутком, і там ще лишалося б місце. Він похитав головою.

— Тільки ніяких ілюзій, — докинула вона. — Повернете з відсотками. Облікова ставка плюс два відсотки.

Вікно зачинилось, машина завелася і рвонула з місця. Так, наче перед нею була траса «Ютландського кільця» [13]. Він мимоволі відчув захоплення своїм батьком. Тим, що Максиміліан, з його девіантною психікою, зміг завоювати таку слониху.

Він увійшов до кабінету й поклав отримані від Вівіан дві тисячі перед Даффі.

— Внесок у рахунок оренди, — сказав він.

Сторож простягнув йому листа без марки із штампом кур’єрської служби. Подав ніж для розрізання паперу, що лежав на столі.

Конверт мав якусь трансцендентну, непоясниму природно-науковим шляхом витонченість, властиву листам, до яких додається чек. У листі було всього два надрукованих рядки. «Цим повідомляємо, що Клара-Марія більше не відвідуватиме заняття. До листа додається двадцять тисяч».

І жодного підпису. Чек був з гарантією банку про оплату.

Він опустився на стілець. У тому, що досяг дна, є свої плюси — далі падати вже нікуди.

Двері відхилилися. Хлопець-півчий з кадильницями притримував їх. До кімнати ввійшов Мерк.

— Вас висилають з країни, — повідомив він. — У вас є вісімнадцять годин, щоб закінчити всі справи. Вас посадять в мадридський літак завтра рано-вранці.

Може, і немає ніякого дна. Можливо, є тільки вічне падіння. Каспер підвівся. Відчинив двері. Вийшов у двір.

Зірвав із себе піджак. Сорочку. Дві бригади робітників огиналися біля лавок поряд із складами. Декілька костюмерок, у яких уже закінчився робочий день, пили каву за одним із столиків. Він зняв черевики і шкарпетки. Штани. Залишився лише в трусах-боксерах з арлекінським узором. Із шовку. До шовку в нього було таке саме ставлення, як і у Вагнера.

— Треба все віддати, — сказав він костюмеркам. — Дуже важливо все роздати. Багатий чоловік у притчі все роздав. І Ференц Ліст. І Вітґенштейн. Лонґчен Рабджам зробив це сім разів. Коли у нас нічого більше не лишиться, ми стаємо вільні.

Він чекав. Може, він налякав Мерка. До того ж, аби висилання з країни мало юридичну силу, про нього треба повідомляти листовно.

Зашурхотів папір. За його спиною стояв Мерк.

— Ім’я Каїн вам щось говорить?

— Звісно. Біблійна історія.

— Йосеф Каїн.

Каспер нічого не відповів.

— Ось ухвала про вашу депортацію, — сказав чиновник. — У вашому піджаці лежить ваучер на таксі. На ньому написано номер телефону. Якщо ви раптом щось пригадаєте. Про вашу маленьку ученицю.

Каспер заплющив очі. Коли він розплющив їх, Мерка не було. Хтось накинув йому на плечі плед. То був Даффі.

Вони сиділи один проти одного за столом. Каспер — загорнувшись у плед, плед був довгий, немов бальна сукня. Він нічого не відчував. Мабуть, через холод.

Перед Даффі лежав лист. Він, напевно, прочитав його.

— Ця учениця мені дорога, — пояснив Каспер, — вони винні мені гроші, вони не повернуться. У мене не лишилось адреси, не лишилось аніяких слідів.

Сторож здійняв руку. У ній нічого не було. Він повернув її. З тильного боку долоні теж нічого. Він провів рукою по поверхні столу. Із стільниці з’явилася візитівка.

— Велика карта. Король. Вона лежада у нього в гаманці.

Каспер узяв картку до рук. На ній було надруковано ім’я — Аске Бродерсен. Унизу олівцем було записано номер телефону, що починався з цифр 70. Він перевернув картку. На звороті той-таки олівець написав прізвище чи то назву «Борфельдт».

— Таких прізвищ у довідковій службі немає, — повідомив Даффі. — Номер не зареєстровано.

Коли Каспер був дитиною, циркові робітники й ремісники називалися «цирковими фахівцями». Тоді вони були данцями. На початку сезону вони з’являлися з-під землі, у жовтні безслідно зникали. Тепер їх називали «технічними робітниками». Це були групи поляків і марокканців на чолі з бригадирами, які роз’їжджали Європою подібно до висококваліфікованих суднових екіпажів. Коли цирк заходить у док, вони вирушають далі — на них чекає нова робота. Їхнє звучання завжди лишається незмінним — дисципліна, професійна самовпевненість і гранична ефективність. Він завжди любив це звучання, він завжди чув його в Даффі — і зараз теж.

Але до нього домішувався і якийсь інший звук, раніше він не звертав на нього уваги. До цієї миті.

Сторож поставив перед ним телефон. Каспер подивився у вікно.

— А коли сьогодні сідає сонце? — спитав він.

Даффі обернувся до полиці. Там було багато довідників. Забагато як для сторожа, який ходив до школи щонайбільше сім років. Серед книжок був також і інформаційно-довідковий альманах. Він розгорнув його.

— За п’ятнадцять хвилин, — відказав він.

— Тоді я, мабуть, зачекаю хвилин п’ятнадцять. Найкраще я висловлюю свої думки, коли заходить сонце.

Сторож здійняв обидві руки. Провів ними по стільниці. З порожнечі виросли авторучка, візитівки, дрібні гроші. Лотерейний білет. Низка ключів. За винятком того, який Каспер шпурнув Асті Борелло.

— Авторучка «Легенда Монблану», — констатував Даффі. — Для важливих підписів. Але це ніяк не співвідноситься з вмістом інших кишень. Ніяких кредитних карток. Ніякого гаманця. Пом’яті купюри. Вони тут проїздом. Прав водія немає. Немає постійної адреси. Людина без коріння. На мій професійний погляд. І нічого ображатися!