Меч Арея

— Що? –не дивилася на неї стариця.

— Маю чотирьох дiток.

— Синiв?

— Трьох…трьох синiв. Се я заради них…Вiно кумирам нашим…За них…

У запненому полотном човнi панувала мертва тиша, за човном теж. Люди стояли й чекали того, що мало статися. Й у жахливiй тишi раптом пролунав болiсний зойк. I знову запала тиша. По хвилi гойднулася мережана полотняна завiса й з-пiд неї визирнула запнута в чорне голова старицi.

— По всьому є…–сказала стариця, нi до кого не звертаючись, i жони та дiви знову заголосили.

Стариця зiйшла драбиною вниз, i бiла сорочка в неї горiла ясними цятками й стрiлами.

Се була данина поконовi деревлян i сiврiв.

У ладдю полiзли можi. Вони вiдкинули полотно завiси, постояли, дивлячись мертвому князевi пiд ноги, й заходились обкладати його Цур-паллям. Корабель стояв на високому стосi колод, i кiлька душ подавало їм дубцi та боровi дрова знизу. Терзальники, кревнi й некревнi Рогволода, скидали з себе довгi рушники, помережанi знаками вiчного Дерева Життя та червоними й чорними пiвниками, що вособлювали живий вогонь Цура й мертвий вогонь Пека. Можi зв'язували в кожен рушник по три колодки й подавали нагору, а тi, що в ладдi, так i вкладали їх навколо князя й навколо його нареченої жони, й мостили доти, поки можна було, поки вивершили корабель аж до стрiхи поховальної хижi. Й коли все було зроблено, кожен пiдходив i просто пригорщами горнув глину в яму. Голосiння не стихало, й найдужче голосив п'ятдесятичотирилiтнiй рожевощокий княжич Єутихiй.

Над ямою виросла могила вогкої землi, яка ще не встигла висохнути. Князя було поховано за давнiм поконом i дiднiм звичаєм племен Деревської й Сiврської україн i Лугiв. А те, що вiдбувалося далi, було законом одноплемiнцiв небiжчика –полян.

Тристiнна хата над свiжою могилою з великим змiєголовим човном, Рогволодом та молодою жоною в ньому спалахнула з усiх бокiв. Кожен пiдходив i клав запалену головню мiж колоди, в човен i пiд човен, колоди були сухi й перекладенi шарами тонких дрiв та соломи. Незабаром знялося таке вогнисько, що люди мусили втiкати з пагорба.

Горiло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по вмерлому Великому князевi Рогволодовi. Поминальники сидiли довгими рядами попiд горою й пили та їли, аби й небiжчиковi пилося й їлося смачно на тiм свiтi, в зеленому вирiю, що його бачила сьогоднi князева наречена, пили, й їли, й спiвали, щоб i на тому свiтi весело було й Рогволодовi, й усiм давно й недавно померлим русам, i сiврам, i деревлянам, i лугарям, якi зiбрали свої землi пiд меч полянського князя.

Й коли пiшли зi страви до городу, пiзнього вечора, вже проти мiсяця, небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава:

— Видiв єси?

Той кивнув головою й зiтхнув.

— Повiдаєш i йому?

Велiй київський болярин нiчого не вiдповiв. Але вiн таки сказав про все Богдановi, коли по трьох тижнях, узявши з чернегiвського князя Божiвоя клятву на мечi, що той сполчив рать свою проти знахабнiлих племен весi та муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкраїну.

— Княже, –сказав велiй болярин, –спалили…Ясновиду.

Богдан нiчого не вiдказав Бориславовi, тiльки страшенно зблiд i неначе закам'янiв. Болярин, пригнувшись, вийшов, а вiн просидiв у своїй краснiй київськiй свiтлицi до самого вечора, вранцi ж наказав старому конюшому сiдлати конi. Вони вдвох, як i чотирнадцять тому лiт, їздили до маленького села пiд Нежинню й повернулися тiльки третього днi. Та стара бабця, що колись так неприязно зустрiла його, була, як i тодi, зла, ще, може, й лютiша, але розповiла Богдановi все.

Назад вони їхали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Вiн досi й на думцi не мав, що людина здатна так довго любити iншу людину, навiть не бачачи її. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й розповiдь старицi. Великий князь уперше довiдався про те, що сини Ясновиди перейшли пiд готiв-алеманiв. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем усiх чотирьох україн, Гатило меститиме їй за ту зневагу, якою вона вкрила його чотирнадцять тому лiт.

I ще хотiла спокутувати провину синiв своїх власним життям.

— Де є дочка її? –глухо спитав старицю князь, i та засичала йому в вiчi:

— Не вузьмеш! Рунки куцi! Замунж повели княжну!..

Князь їхав, попустивши повiддя, й думав про те, що страшнiше: провина синiв чи материна покута. Тодi намагавсь уявити собi смерть Ясновиди й не мiг, бо в полян звичаю сього не було.

Й уперше по-справжньому засумнiвався в тому, чиї лiпшi кумири…

Пiсля похорону Рогволода Богдан Гатило, ополчивши рать велiю, разом iз братом своїм князем Володом перейшов Дунай i заглибився на п'ятсот стадiй у грецькi землi Полунiчної Фракiї. Десь тут помер старий Великий князь, i молодий мусив продовжити почату ним вiйну. Й у городi Маркiанополi його перестрiли сли грецького iмператора Плiнф i Дiонiсiй.

Рогволод прийшов сюди по дань, бо греки, як завжди, зволiкали. Тепер вони привезли все належне, та Гатило спитав у головного сла Плiнфа, киваючи на золотi номизми, дорогоцiннi чашi та коштовне оружжя, складене перед ним:

— Скiльки є то?

— Триста й п'ятдесят лiтр, господарю, –вiдповiв Плiнф по-руському.

Вiн був родом русин, звався колись Планком i за роки служби грецькому iмператоровi ще не забув материної мови. Богдан, презирливо посмiхнувшись, одказав:

— Добре. Але то є за пiвлiта.

— Як! –здивувався Плiнф. –За цiле лiто є, господарю! Так смо платили дiдовi твоєму Рогу ще з лiта божого 412-го.

— Так сте платили досi Тепер платити-ймете вдвiчi –сiмсот лiтр. I так буде.

Планко-Плiнф добре знав се слово –так буде –й мовчки перезирнувся з Дiонiсiєм. Але той нiчого не второпав, бо розмовляли по-русинському.

Вони вдвох пошепталися, й Плiнф сказав Гатиловi:

— Не маємо волостi такої вiд iмператора, господарю.

— Тодi їдьте й речiть своєму iмператоровi мою волю.

Я пожду.

Й знову посмiхнувся, й усi князi та боляри голосно зареготали, бо новий Великий князь виявляв ознаки доброго можа й державця. Слам же вiд того смiху зробилося моторошно.

Того-таки дня, не гаючись анi години, вони рушили назад до царя-городу Константинополя, везучи невтiшну новину. Й за мiсяць у стан до Богдана Гатила прибули новi сли: сенатор Теодосiй та багатий ктитор Теодул. Великий князь, через Вишату довiдавшись iз чим вони приїхали, навiть не говорив з ними. Вiн наказав рушати додому. Теодосiя взяв iз собою, Теодул же двома галерами подався морем, приєднавшись до Гатилового воїнства аж у Березанi, яку греки називали Одiссом[11]