Меч Арея

Ладдю котками прикотили до ворiт, вона туди насилу влiзла, бо призначалася для широких вод, а не для суходолу, тодi потягли далi, в княжий дворець, i поставили коло самого ганку терема. Небiжчик пробув, у свiтлицi рiвно три днi, бiльше не належало. Вiн устиг попрощатися й з Цуром, i зi своїм домовиком, i всiма тими, що стережуть хату, й вогонь у печi, й кочерги з рогачами, й теплий дух людський узимку, й не пускають на порiг навiв, i вовкулак, i перевертнiв. Усi три днi й три ночi на столi довкруж домовини, й на лавах, i на лутках вiкон, i по кутках та полицях стояли горнецi та горнятка з медами та стравами, й небiжчик частував їх на прощання й сам їв, i тепер його можна було вже виносити й ставити в ладдю.

Труну несло шестеро можiв оружних. Вони ступали повiльно й у ногу, й старi жони та жiнки кидали їм пiд поробошнi м'яту й любисток. У свiтлицi, й у сiнях, i на сходинах, i в нижнiх сiнях пахтiло рiзким зiллям, а можi несли й несли домовину, й коли поминули й останнi дверi, трохи пiдняли голову труни, щоб небiжчик мiг побачити ладдю, в якiй полишить сей свiт.

А ладдя вже стояла на величезних, ще бiлих i вогких од земного соку полозках, i то теж так належало, хай спокiйною буде остання путь i хай змочують її земними соками витичiвськi дуби. Й коли домовину поставили на човен, старе й молоде жiноцтво порозв'язувало на собi хустки й заголосило. В якої не бiгли сльози, та дряпала себе нiгтями по лицях i теж голосила. Кожна сльозина придасться небiжчиковi там, бо хоч в iрiю й гарно та зелено, й квiти ввесь час квiтнуть, i не буває зими, зате нема й води, тому жони витирали мокрi щоки полотками й клали в човен.

Жiноче голосiння розчулювало й можiв, i вони теж плакали, не криючись, i так тривало вiд княжого ганку за ворота двiрця, за ворота городу й аж до того мiсця, де вже стояла мiцна бiла хата о трьох стiнах, крита житнiми кулями. Жито –се є життя, мертвому iрiй, а живим треба думати про своє, бо життя нiколи не починається й нiколи не кiнчається, й люди все те знають. Навколо хатини зiбралися всi старцi, що прийшли до городу стольного з усiх україн, усi городяни й багато смердiв iз городищ i сiл. Пагiр аж рябiв од узороччя й дорогих оздоб на можах i жонах, бо смерть –то теж частина життя, й людина мусить стрiчати її, як дорогу й бажану гостю. Що було б, коли б люди не вмирали? Земля зважнiла б од сього й провалилася б у прiрву.

Тут-таки бiля хати тризна закiнчилась i почалася страва. Мрець має востаннє скуштувати зi своїми близькими й кревними всього того, що любив за життя, бо в iрiю не їдять, а якщо й їдять, то ще не вiдомо й що. Тож небiжчик мусить мати страви на всю довгу путь до вирiю.

Столiв не ставили, прослали тiльки довгi сувої вибiленого сонцем полотна. Княжi челядники слiдом за поминальниками везли хури всякого наїду й напою: кадi стоялого меду, пива, смажених баранiв та волiв, хуру дерев'яного й череп'яного посуду, хуру хлiба та коржiв, а ще меду бджолиного, рiзних юшок, та пирогiв, та млинцiв, та вареникiв iз м'ясом, iз сиром i з медовою затiркою.

Насамперед кожної страви потроху пiдносили мерцевi й ставили, де було мiсце, в маленьких мисочках i горнятах, тодi заходилися сипати й поминальникам.

— Се ж поведiмо по тризнi страву, –сказав, коли всi помовкли, старий старець Пошогод i додав: –Князь наш Великий любив меду випити.

Люди поналивали, хто в вiщо, й випили, тодi взялися закушувати, чим Волос дав, а Рогволод сидiв, обернений обличчям до всiх, i не дивився, бо йому вже дивитись не дано було. Новий Великий князь Богдан Гатило намагався стерегти свого келиха й свого полумиска, та очi його мов тягло до небiжчика, й кожного разу важке зiтхання роздимало Богдановi груди. Вiн сьогоднi, мабуть, уперше замислився над метою людського життя. Що лишається пiсля Рогволода? Чи й справдi ж є на свiтi отой рай, чи вирiй, чи iрiй, котрого в кожнiй українi звуть по-рiзному, чи то тiльки втiшанка, яку собi вигадала людина? Справдi-бо, сумно й подумати, коли воно на сьому все й кiнчається. Була собi людина –й не стало. То вже саме тiло, воно зогниє й зникне. Але ж оте, що живе в тiловi, теплий дух, зiр, глибина очей? А те, що в людинi любить, i сердиться, й плаче?

Може, таки й правда за греками? Греки кажуть: то порох, земля, з землi єси –в землю й пiдеш, i тiльки душа нетлiнна…Може, й правда все оте, й вiн лише вiд ненавистi до грекiв не хоче його визнавати?

Але й що ж визнавати? Греки кажуть на русинiв поганцi. Чому поганцi? Хiба юдейськi кумири кращi? Чим? Тим, що злiшi? Недоведи схибити –не простять, як не простили отому, що взяв та й озирнувся на Содом чи Гоморру. Був чоловiк, а вони зробили з нього соляний стовп. Iз свого ж таки юдея!

Богдан знову глянув на двоюрiдного дiда, якого нiколи не любив i мав за що не любити, й вiдчув, як усе те здається тепер нiкчемним i дрiб'язковим. Йому стало цiкаво, чи вiдчуває що-небудь зараз i Рогволод. Богдан аж зiп'явсь, аби краще вловити вираз його обличчя. Рогволод сидiв i мовчав, i жодна рисочка його виду не мiнилася, мовби й йому стало до всього байдужiсiнько, бо нарештi зрозумiв, що все, як кажуть греки, суєта суєт. Невже-таки правда на їхньому боцi?

— Жаль за дiдом розбирає? –нахилився до нього Борислав, i князь не мiг зрозумiти, чи вiн i досi кепкує, чи таки мовить щиро. Але не знати нащо вiдповiв, наче виправдовувався:

— Та нi…Подумав єсмь тiльки, чи…не правiйшi за нас…греки.

— Я ж виджу…–буркнув Борислав, теж, власне, нiчого не повiвши. Богдан усмiхнувся й знову глянув на мерця, й йому здалося, що мрець також усмiхається.

— Не нашого то розуму дiло, –обiзвався по часi Борислав. –Як усi, так i ми робiм, бо ж инак тiльки голова трiщати-йме.

В сьому вже була частка правди, й вона трохи розважила Богдана. Великий князь прислухався до стишених розмов i линув собi меду зi дзбанка. Так тривало ж, одначе, недовго. Випитий мед потроху розв'язував язики, голоси дужчали й сплiталися в суцiльне переплетиво, поминальники вже гомонiли не тiльки сусiда з сусiдою, а й через одного, тодi навкiс, а далi знявся справжнiй торг, i згодом хтось, не дуже смiливо, закинув, що небiжчик любив i випити, й попоїсти, й поспiвати, а далi затяг упiвголоса пiсню. Та коли подав пiвголоса, мусиш показувати й увесь, i пiсня заполонила потроху всенький горб.

— Так i в нас тризну чинять!, –звеселiлими очима повiдомив один з деревлян. –Хвала вам, русичам, що вважили сте наш покон!