Тема для медитацii

Й розум його похитнувся, і він скрикнув, і впав на коліна, затуляючи долонями обличчя, а невидне вояцтво зареготалося, засвистіло і забряжчало оружжям у тьмі, скажено тупаючи ногами.

— Матінко Морано, — ледве чутно пролунав над ним тихий голос, — прийми у службу мого унука Юра!..

У залі запало мовчання. Час уповільнив свій плин, і секунди насилу текли, падаючи неначе краплі води в підземеллі; а затим у глухому чорному безгомінні задудоніли тяжкі повільні кроки, які лунали дужче, дужче й дужче, аж хтось пхнув його у груди, і шарпонув за підборіддя, підводячи лице угору, — й увіччю, неначе полум’я, хльоснув погляд, який скував його серце і розум нелюдською волею.

— Наш він, — громом ударило у пітьмі, — бо на нім Коштрубове свастя горить!

І знову заревла, і зареготала, і затупотіла невидна рать, шалено брязкаючи мечами і гупаючи в щити; аж пролунав такий звук, наче урвалася невидна струна, — і все стихло.

Він розплющив очі. Довкруг стояла пітьма, густа і чорна як вугіль; і в тій пітьмі поволі прорізувався тонкий сліпучий промінь; він зростав, бризкаючи навсебіч дрібними іскрами, аж перетворився у тяжкого дворучного меча, який поволі опустився на його плече — й він відчув, як у тіло його вливається потуга, про яку він уявлення раніше не міг мати, і голоси під склепінням заспівали могутні врочисті хорали, вітаючи його душу, яка пробудилася до нового життя.

І з високої високости пролунали слова:

— Встань, оружний волхве, лицарю Матери Морани!

Він підвівся і, випроставшись, гордо закинув голову. І зала, і тьма, і велетенська чорна скеля щезли. У цілому світі лишилися тільки він — і Та, що Сидить на Троні. Й подивився він у її обличчя, й побачив, що це — Велика Мати.

.............................................

Над пожухлою стернею сходило криваво-червоне сонце. Ранок був морозяний, і в прозорому студеному просторі добре видно було річечку, скуту молодою кригою, верби, які блищали від ожеледі, неначе вилиті зі шкла, й білі коробочки хат, розкидані по схилах долини. Юр поволі піднімався на гору; кожна клітина його тіла неначе співала од утіхи, аж сам він дивувався із того, бо упродовж останнього року відвик отак гостро відчувати повноту буття. Цілий світ бачився йому тепер в іншому світлі, так, наче він дивився на нього з високої височини, — й те, що вчора було незмірно важливим і становило проблему чи не світового значення, зараз видавалося мізерним і смішним. Він почував себе причетним до таїни; його розум іще відмовлявся вірити в те, що сталося цієї ночі, та підсвідомість була наповнена новим змістом і новою потугою, яка ще мала розкрити свої можливості. Отак він пройшов один закрут, і другий, і поминув темне згарище під кручею, де розбився Стоян, і вже почав було минати двір баби Лепестини, аж угледів, що біля воріт стоїть авто, а на обійсті туди-сюди вештаються люди. Двері в хату були розчинені навстежень, і з сіней викидали надвір якісь дошки.

— А шо це тут коїться? — поспитався він у молодиці, котра вийшла з хвіртки.

Вона обернула до нього червоне обвітрене лице.

— Баба Лепестина вмерла! А ти що, не чув?

— Та звідки!..

— Сьогодня вночі Богу душу оддала! — Молодиця перехрестилася. — Он і дошки викидають на домовину...

— Он воно що!.. — пробурмотів Юр.

Він трохи постояв коло воріт, а тоді понурився й поволі почвалав провулком. Значить, один тільки я й зостався на цій горі, подумалося йому. Але як же ж тепер жити далі... Його свідомість знову неначе розкололася: одна частина її напоєна була тою страшною містичною силою, яку він отримав у дарунок, й не стільки бачила, як відчувала своє призначення у цім світі; а друга не вірила в ту силу, боялася її й прагла надалі зоставатися жалюгідним «я» пересічної людини, яка хоче без клопоту дожити свого віка. Він увійшов у ворота і, спинившись насеред обійстя, закинув лице до неба. Якийсь жаль, і туга, й розгубленість од того, що життя знову розламалося, немов крижина, і якась частка його утрачена безповоротно, пійняли усеньку його істоту. Не знаючи, що ж робити далі, він обвів безтямним поглядом обійстя й побачив, що на хаті, на деревляччі й на воротях — скрізь яскріє ожеледь. Час від часу повівав колючий морозяний вітер, і тонке галуззя дерев починало стиха дзвеніти, неначе воно було зі шкла.

І в тому передзвоні раптом пролунав голос, який линув десь ізверху:

— Людська істота не повинна замислюватися над сенсом буття; сприймаючи світ як ріку, що тече, а значить, міняється, вона за визначенням нездатна пізнати світобудову; адже справжнє обличчя дійсности далеке від того, що дається людині у відчуттях. Світ, який воно бачить, — це ілюзія; щоб зазирнути за цю завісу, вона мусить відмовитися від таких категорій, як «початок» і «кінець», «життя» і «смерть», себто вийти за рамки свого призначення й стати деміургом, який існує поза часом і простором.

Він обернувся. На верхівці явора сидів голуб; кожна його пір’їна була неначе кута зі срібла і сяяла, що боляче було дивитися; він заплющив очі; але пронизливий силует горів і горів за повіками; й тоді він розплющився і, подивившись угору, запитав:

— Але що... що ж таке істина?

.......................................

І тоді голуб сказав йому:

— Ти — частка мене. Доторкнися — і ти побачиш: ти — це я. А я — це ти... — Він замовк, а потім знову сказав: — Ти — це я!

— А я, — прошепотів Юр, — це ти...

Він простяг руку — і зненацька побачив дворисько зверху, в якомусь дивному, незнаному раніше ракурсі, й відчув, як пружно гойдається яворова гілка, угинаючись під його тілом, як струмують у ній рослинні соки, як відгукується дерево на його присутність, тремтінням кожної галузки виказуючи тиху світлу радість; і тоді стало йому зрозуміло, що немає страждання для того, хто здатний зіллятися із Творцем.

.......................

... знову став людиною, приреченою жити в абсурдному ілюзорному світі, і голуб уже тонув поміж нерівним білястим хмар’ям, потроху перетворюючись у палючу сліпучо-білу цятку, яка врешті й геть пропала з поля зору; й тільки яворова гілка знай гойдалася і гойдалася, хоронячи у собі спомин про явлення дива. Наступної миті налетів страшенний вітер: явори нагнулися, відчайдушно вимахуючи віттям, бляха на хаті загриміла і стала сторч, а посеред обійстя зірвався вихор, у якому закружляло жовте листя, бадилля сухого бур’яну і холодна сіра пилюга; і крізь рев та квиління буревію стало чутно, як, загримівши клямками та защіпками, розчахнулися хатні двері, як прочовгали через дворище неспішні кроки, й коли він обернувся, то простісінько перед собою побачив лице, половина якого тонула в тіні, яку відкидала низько запнута хустка.

— Ви... туди? — пошепки спитався він.

Вона кивнула. Вихор шаленів, і часом її лице сливе цілком щезало у брудній жовтій каламуті, якою затягло всенький світ.

— А з оцим... що робити? — сягнувши до кишені, він похапцем дістав намисто — і воно заструмувало, загорілося, мов жар, світячись ізсередини своїм власним огнем.

Вона похитала головою.

— Ти повинен оддати його тій, котра прийде після мене!

— Хто вона?..

— Така, як ти, сину... Вона прийде, і візьме сеє намисто, і воно її напутить, бо вона ще молода і лякається своєї сили. Сеє намисто ви передасте дітям, які у вас народяться, а ті своїм дітям, і так має бути завжди...

— Навіщо?

І перш ніж назавжди розчинитися у безвісті, вона промовила:

— Щоб рід наш не зійшов із круга світа і щоб народжувалися богатирі, скільки триватиме Україна...

ГЛОСАРІЙ. Ой на горі ой да на крем’яній золоторогий тур стоїть! Попід тою горою княже військо іде, яром-долиною неначе мак цвіте. Його мечі як огні горять, його комоні як змії грають, його стяги Коштрубовим свастям висявають. Як стало княже військо до тої гори під’їжджати, стало воно на тій горі сімсот душ полону вбивати, до того тура такими річами промовляти: «Батьку Торе, диве дев’ятирогий! Заволай же ж нам на побіду — ми вражих шереметів ідемо війною воювати, край Троянів, люд Дажбожий з чужої кормиги слобоняти». Ой як заволав Тор, ой як ревонув див да на тисячу городів! «Діти ж мої богатирськії — що поляне, що ковуї, що княжії вої! За славу ж свою молодецьку добре ви дбайте, в чистім полі вражих шереметів од лівого плеча заїжджайте, впень їх бийте-рубайте — щоб вони землю Троянову в полон не займали, люд український під ноги не топтали». Ой гримнуло ж військо, ой гримнуло ж княже да в щити спижем кутії! «Батьку Торе, диве дев’ятирогий! На те ми під хоругвами сповиті, в сідлах леліяні, вовчим м’ясом годовані — блиснемо ж мечами, як сонце у хмарі, вдаримо ж стрілами, як дощ із неба, будемо за край Троянів як один стояти, слави молодецької здобувати! Хоч їхнії головоньки знімемо, хоч свої складемо, — а землю вкраїнську добре кривлею поллємо...»