Тема для медитацii

Він стис щелепи, аж у вухах задзвеніло.

— Я хочу тільки одного — помститися! Усім, хто носив коло серця цього диявольського квитка, хто знівечив моє життя, хто винищив моє село, хто вбивав і топтав наш народ! Саме задля цього я служив контрактником. Я думав: прийде час, і мій досвід придасться в Україні.

— Навіщо?

— Ми ніколи не станемо великою нацією, поки не відплатимо за все, що зробили на нашій землі комуністи! — твердо сказав Юр. — І платить буде кожен, хто був членом КПРС. Кожен... без винятку!

Чумак аж головою крутнув.

— Ну, гаразд, — посміхнувся він, — уявімо, що це зроблено! А знаєш, як воно все скінчиться?

— Ну, і як же?

— Перше! — Чумак загнув пальця. — Масове пролиття крови розбудить у суспільстві найгірші інстинкти. Люди, котрі здійснюватимуть оці от... зачистки! — він знову крутнув головою, — стануть по суті тими ж комуністами — хіба що прапор буде синьо-жовтий! Зникне усе, що принесла нам оця незалежність — свобода слова, друку, політичної діяльности і релігії... літераторам знову будуть диктувати теми їхніх творів, художників ганитимуть за формалізм і аполітичність, повсюдно запанує ксенофобія... і врешті-решт, Україна стане таким же закритим суспільством, яким був Радянський Союз!

— Але... — почав було Юр.

— Друге! — перебив його Чумак. — Ти одержимий нав’язливою ідеєю: помститися, відплатити, знищити. Однак це дуже вузький погляд на речі. Бачиш... — він затягся й видихнув хмару диму, — ...сьогодні світ поділяється, скажемо так, на дві цивілізації.

Перша — це християнська, європейська культура, друга, — ну, скажемо... всі інші зразки організації суспільного життя. Найбільш конструктивним, життєздатним і перспективним виступає християнське суспільство. Свобода поглядів та ідеологій, гуманність, лібералізм — усе це робить суспільство європейського зразка відкритим і здатним до розвитку, а значить, і подальшого існування. У нас просто нема вибору, друже! Або ми станемо християнською державою, або ж повернемося в ту азіятчину, де перебували цілих сімдесят років. В першому випадку потрібно відмовитися від помсти, в другому — чітко і ясно усвідомити, що наша державність, а значить, і нація, приречені на загибель! Так що тут і думати нема чого..

— Але ж ми не можемо усе отак облишити! — вигукнув Юр. — Погляньте... хіба це та Україна, котрої ми прагнули? Не може бути європейською держава, де на всіх постах перебувають колишні члени фашистської партії. Не може стати християнським суспільство, в якому колишні комуністи привласнили все національне багатство, порозпихали по кишенях фабрики і заводи, а народ викинули за борт, як непотріб... Чому на вулицях наших міст лунає чужа мова? Чому русифікація в незалежній Україні сягнула таких масштабів, яких не було навіть за сталінських часів? Чому знову повторюється те, про що писав колись Микола Вінграновський:

Пам’ятаєте?

Чумак зітхнув.

— Пам’ятаю, ще й як... — Він узяв пляшку і знову поналивав у шклянки. — Давай-но ще по одній... за те, щоб ми не втрачали надії!..

— Ось я повернувся додому, — озвався Юр, вихиливши свою шклянку. — і побачив, що стара Україна вмирає... Отой процес, який розпочався у восьмидесятих роках, сьогодні вже завершується, розумієте? А натомість іде нова Україна... й я не можу її прийняти, я не розумію її, вона мені чужа й огидна! Просто повзе по нашій землі безкоста й безмозка маса, яка здатна тільки хапати, пожирати і розмножуватися... а більше нічого! Найгірше ж те, що ми втратили орієнтири. Зруйнована вся система цінностей, от що! За радянської влади я знав: комуністи — це вороги. Дисиденти — друзі. Незалежна Україна — мета, за яку треба віддати життя. Я знав, що мене посадять, але був готовий до цього. А зараз що ж?

— Та й що? — спокійно запитав Чумак.

— Не знаєш, хто твій друг, а хто ворог! Учора генерал КГБ душив дисидентів... а сьогодні вони підтримують його на виборах! Я нічого не розумію в цій новій Україні! — Він перевів подих. — А ще гірше те, що, виявляється, Україні ми просто не потрібні...

Чумак зміряв його іронічним поглядом.

— Друже мій, — озвався він, хитаючи головою, — ти геть заплутався. Я наведу тобі один-однісінький приклад. А ти подумай над ним... добре?

— Угу!.. — буркнув Юр.

— Коли я відбував перший строк у таборах, вийшла книжка Івана Дзюби «Грані кристала». Ти, звичайно, пам’ятаєш цю брошуру... Це була спроба перекреслити працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», спростувать те, що не надавалося до спростування, заперечити очевидне! Коли я прочитав цю брошуру, мені стало погано. Враження було таке, наче завалився цілий світ... система цінностей, як ти оце кажеш! Дзюба на той час був не просто людиною, що вступила у конфлікт із режимом, — він був прапором нашого руху, його теоретиком, вождем! — Чумак запалив ще одну цигарку і якусь хвилю мовчав, понуривши голову. — Але за кілька день у табір таємно передали відкритий лист Чорновола. Перебуваючи за колючим дротом, цей чоловік звернувся до нас і спокійно пояснив ситуацію. Цим листом він дав зрозуміти, що, власне, нічого не сталося і «Грані кристала» — це елементарна захисна реакція на тиск із боку держави. Й ще одне: кожен з нас тоді збагнув, що боротьба триває і прапор, який випав зі слабких рук, перехопила людина, яку ніколи не зламають...

— Ну, й що з цього випливає?

— Неправда, що все втрачено! — твердо сказав Чумак, дивлячись йому в вічі. — Неправда, що ми не потрібні Україні! Ти кажеш, стара цивілізація вмирає... з величезного материка, який живив наші серця, лишився один-єдиний осколок, правда?

— Ну! — буркнув Юр.

— Так треба робити все, щоб виросла з цієї окрушини нова Україна! І не озиратися назад. І не вимагати заплати за свою працю. А крім того, — він стишив голос, — пам’ятай, що були набагато гірші часи... та Україна все одно відроджувалася! З нічого. З нуля... розумієш?

Юр відчув, як його охоплює сонна змора.

— Гаразд, — озвався він, струснувши головою, — все це слова... Давайте ще по одній — та й потяг я додому, а то вже не рано!

Чумак знову поналивав у шклянки й поставив порожню пляшку під стіл.

— Давай... за воскресіння з мертвих! Ти до мене сьогодні заявився, мов гість із минулого... До речі, — раптом обізвався він зовсім іншим, діловим тоном, коли вони випили, — поясни мені, що це за історія була в університеті?

— А що, чутки ходили?

— Та ні, не чутки! — Чумак гостро подивився йому в вічі. — Про тебе розповідали дуже погані речі...

Юр посміхнувся.

— Он воно що!.. Було це дуже, дуже просто... Річ у тому, що тут попрацювали чарівники, розумієте? Як відповів мені один кагебіст словами з пісні Марка Бернеса: «Почему, дружок? Да потому что я жизнь учил не по учебникам! Просто я работаю... просто я работаю волшебником!»

Він зітхнув і, припаливши ще одну цигарку, розповів про всю оту провокацію, внаслідок якої було заарештовано Леляну. Коли він скінчив, Чумак підвівся із-за столу і пройшов туди-сюди по кімнаті.

— Елементарна підставка... — озвався він урешті. — Коли не хочуть засвічувати провокатора, то здійснюють отаку оперативну комбінацію. Але ж ти й улип, чоловіче... ворогові такого не побажаєш!

— Але ж хто... хто був провокатором — ось що й досі не дає мені спокою! — вигукнув Юр.

— Стоян, звичайно.

— Ви впевнені?

— Я старий конспіратор... і знаю, як робляться отакі підставки! — гірко посміхнувся Чумак. — Врешті, цей хлопчина підозрювався нами й раніше... Тобі ж, мабуть, невідомо, що він крутився серед наших аж до дев’яносто першого року?

— Не може бути!..

— А чому ти так думаєш? Кагебе спрацювало чітко: з тебе зробили провокатора і змусили покинути Україну, а він зостався на місці й, користуючись знайомством із Леляною, проник у наше середовище... З його іменем пов’язувалися й подальші арешти, зокрема, й на факультеті журналістики... просто не було певности, що здав цих людей саме він!