Тема для медитацii

І перша лялька востаннє поспиталася в другої:

— А ти пам’ятаєш, як я вперше поцілував тебе коло тої криниці, де за сім віків перед тим перетнулися наші долі, — й зав’язалися у такий вузол, що й понині не розплутати його?

— Ні, не пам’ятаю... — сказала друга лялька, не підводячи голови.

— Як же ж ти могла забутися!.. — вигукнула перша лялька.

І друга лялька підняла голову, й подивилася першій у вічі, й відказала:

— Не судилося...

І знову запала глуха сіра тиша, в якій чутно було тільки гуготіння вогню; а далі він побачив, що ляльки поволі починають віддалятися одна від одної, відсовуючись у протилежні кінці лави, — й тоді холодний жах шарпонув його серце, й він крикнув:

— Стійте! — і схопив їх обома руками, і поставив лицем одна до одної; але вони почали осідати, потворно деформуючись і втрачаючи усяку подобу, — й він уздрів, що в руках у нього сира глина, прах, тлін...

... мисник біля порога. Вичовгана лава. І темна постать за столом, котра сумно хитає головою.

Й утретє налляла вона йому гіркого питва, й коли він підняв обіруч залізну кварту, то угледів, що вариво біле-біле, наче молоко; а далі вона йому сказала:

— А тепер біжи... біжи! Як переймеш її сього разу, то вона буде твоєю!..

... ясно-рожева стяга, що займається над полями. Небо, високе та дзвінке, як буває тільки морозяного ранку. Й далека нитка дороги, де швидко-швидко простує тендітна постать у голубому плащі.

— Леляно! — щосили гукнув Юр, стоячи на узвишші, яке поросло колючими будяками.

Постать і не озирнулася. До неї було дуже далеко, й голос летів і падав, неначе підстрелений птах.

Він зміряв оком нерівне поле у золотій стерні, а затим з розгону спустився в діл і побіг наперестріч. Коли він опинився в улоговині, дорога щезла з поля зору, а десь поруч озвався журливий голос, який почав ледве чутно співати:

Спотикаючись і падаючи, він видерся на гребінь, склав долоні човником і знову загукав:

— Леляно-о!

Постать ішла й ішла, не обертаючи голови у його бік, і видно було, як летять за вітром довгі золоті коси.

Він знову побіг, і вітер свистів йому у вухах, а нерівне горбкувате поле плигало вгору-вниз, поволі затягуючись прозорою млою, — а невидний голос усе звучав і звучав, тоскно відлунюючи в барабанних перетинках:

Він біг і біг, але відстань мовби й не зменшувалася, а серце гамселило, замалим не вискакуючи із грудей; аж врешті він знову спинився й, насилу хапаючи віддих, утер спітніле чоло.

— Леляно-о... зачекай! — заволав Юр, і вітер підхопив його крик і поніс над полями, перетворюючи його в хаотичний набір звуків. А вона усе йшла і йшла, чітко й рішуче махаючи рукою; й він подумав, що її вже ніщо не зможе спинити, й знову побіг, — але вже не так хутко, щоб до часу не ухоркатися.

Він гнав і гнав, конвульсивно хапаючи повітря і наглядаючи, як дорога поволі зростає, а тендітна постать у голубому плащі починає зближатися; ось він укотре спустився в улоговину, впав, зашпортнувшись у лисячій норі, знову схопився на рівні, здерся на гребінь — і раптом побачив, що дорогою котиться авто.

Постать у голубому плащі зупинилася й, одступивши на узбіччя, підняла руку.

— Леляно!.. — щодуху крикнув він, але вітер поніс його голос убік.

Авто загальмувало. Видно було, як постать нахилилася до вікна. Потім розчахнулися дверцята, і вона сіла на заднє сидіння.

— Леляно, зачекай... адже це назавжди! — з останніх сил заволав Юр.

Дверцята зачинилися. Авто рушило з місця. Видно було, як воно пірнуло в улоговину, далі вихопилося на узвишшя, а тоді наддало ходу — і, здіймаючи шлейф холодної сірої куряви, поволі сховалося за переліском, який темною кострубатою смугою вирізнявся на тлі рожевого овиду.

Довкруги запала в’язка мертва тиша. І тільки голос жебонів і жебонів, ледве чутно промовляючи остатні слова отої пісні:

... поле, яке поволі почало танути й розпливатися, мов дим, а з каламутної жовтої товщі, яка завирувала ув очах, знову стало випливати: покій, осяяний відкидами сліпучо-білого полум’я. Довжелезна вичовгана лава, що тягнеться від покутя аж до мисника. Й постать за столом, яка сумно дивиться з-під хустки, що закриває їй половину обличчя.

— Ну що ж, — сказав Юр, спираючись долонями на стіл, — пора, так пора!..

Й допіру він промовив ці слова, як у стіні зненацька десь узялися розчинені двері, а за ними він побачив рівнісіньку площину, осяяну мертвотно-білим світлом, і на тій площині було накреслене геометрично правильне коло, а посеред того кола він побачив темний безформний об’єкт, що не мав аналогів з-поміж предметів і явищ матеріяльного світу; й угледівши його, він ступнув було до тих дверей, — але баба вхопила його за плече.

— Стій!.. — звеліла вона.

Двері щезли. Він безтямно подивився наокіл і побачив, що в хаті зробилося темно і з печі ледве-ледве одсвічує червоний жар, од чого стіна й частина стелі немов би облиті кров’ю.

— Дай руку... хутчій!

Вона взяла його за мізинець лівої руки і, нахилившись, почала швидко-швидко шепотіти якісь незнані слова. Спочатку не відбувалося геть нічого, а потім він почув, як під стелею починає звучати могутній акорд, неначеб грає велетенський всесвітній орган, і музика ця лунала гучніше й гучніше, аж врешті йому зробилося страшно, як ніколи в житті, й він хтів було висмикнути руку, та рев уже звучав дужче від грому, і стіни задвигтіли, а всенька хата почала рипіти, хилитаючись туди-сюди, немов од землетрусу; а потім на нього звалилася чорна пітьма...

.............................................

й переступили вони перший поріг, і їх пропустили, й переступили вони другий поріг, і їх пропустили, й переступили вони третій поріг, і розчинилися перед ними ворота, які стерегли три діви простоволосі, наймення котрих не вимовляються. Й за тими ворітьми побачили вони залу, що не має ні початку ані кінця, а в тій залі побачили величезну білу постать, що сиділа на камінному троні, вирубаному в стрімкій чорній скелі.