Дерево бодхi. Повернення придуркiв [Романи]

— Він не розуміє, що від свого подарунка не втечеш! — вигукнув рудий артист. — Нумо, як Діда Мороза, покличмо його сюди!..

Сумний Балабаха тихо тоненьким голосом писнув:

— Ве-ли-кий Бо-се!

— Бо-са! Бо-са! — загукав розлого й голосно рудий вар’ят, під’юджуючи руками публіку, і всі весело підхопили й загукали натовпом: — Бо-са!.. Бо-са!.. Ве-ли-ко-го!..

І, не змушуючи довго на себе чекати, постав на майдані перед клоунами невідомо звідкіль Великий Бос, з ненавистю оглядаючи присутніх.

— Чи не чудово це, Жорику, — сумно заговорив білий клоун, — уміти іноді пірнати з дорослості в дитинство. У той сповнений фантазій світ, де все можливо й весело, де повно дивацтв і див… Як це гарно: щиро радіти подарункам, забувши на мить, що ми завше самі даруємо їх собі, — клоун знову ледь не плакав.

— Нє ламайтє камєдію, казли, — плюнув на землю Бос та скривив рота. — Вот маі білєти, — він жбурнув у клоунів папірці, які підхопив і поніс легенький вітер. — Іспалняйтє майо сакравєннає жєланіє!..

Рудий Жорик миттю наготував ручку й блокнота і уважно вслухався.

— Я хачу жіть вєчна! — заричав Великий Бос і агресивно посунув на клоунів.

— Гаразд-гаразд! — замахали руками ті. — Ніяких проблем! Так і буде!.. Лишень ви повинні вирішити, хто буде за вами доглядати…

— Как ета — хто? — здивувався Бос. — Я сам сєбя буду даґлядать!

— От і добре, — погодились клоуни. — Живіть вічно!..

— І што, мнє уже можна ідті? — криво всміхнувся Бос.

— Відпустимо його? — спитав у глядачів веселий клоун.

— Так… Так… Най забирається під три чорти! — загув натовп.

Бос, підозріло озираючись, порачкував, розвернувся й поважно пішов геть. Про нього відразу ж забули.

Від гурту глядачів відділився й вийшов на майдан Зевс, кажучи клоунам:

— Від імені всіх обдарованих щиро дякую вам, друзі, за чудові подарунки (бо, здається, в захваті дехто забув це зробити)… Однак є серед нас людина, — вів далі старий, — яка своїми вчинками заслуговує на найвищу винагороду. І цю винагороду я буду щасливий вручити особисто…

Ми з Мулою побачили, що фортечани розступились. У натовпі утворився коридор, яким до Зевса рушив, ніяково посміхаючись, Продавець лотерейних квитків. Над лотерейником, узявшись за руки та кружляючи повітряним танком, виспівували веселу й водночас якусь таємничу мелодію золоті немовлята.

— Бідолашний Продавцю, — мовив старий Зевс, добросердо всміхаючись до лотерейника, — ти приносив людям Щасливі Квитки та сам у житті зазнав чимало лиха. Ми негайно виправляємо цю несправедливість і даруємо тобі твоє щастя!..

Четверо діточок: два хлопчики років шести і дві трохи старші дівчинки з радісним вереском вибігли з-поміж здивованого люду і з криками «татусю!» обіймали батька; а він, Продавець лотерейних квитків, присів навпочіпки і сміявся, обіймаючи їх.

У перших рядах натовпу стояла ще гарна, зі смаком вбрана жінка. Сльози скочувалися по її щоках, а навколо чувся шепіт:

— Марічка!.. Марічка, його дружина… Він так про неї мріяв!.. Він шукав її та чекав на неї все життя!..

— Ви будете щасливі!.. Ви будете щасливі! — залунали над мешканцями фортеці дзвінкі голоси, що належали, мабуть, крилатим золотим створінням. — Не робіть лиха… Той, хто бореться, отримає вічне життя!.. Лише ниці боягузи зазнають долі переможених…

Ми з товаришем стояли в натовпі, зачудовані. Я поглянув на Мулу і побачив, що він тепер інший: злегка звивисту світлу чуприну мого друга покрила яскрава хустина-бандан; з-під неї ззаду випиналась куца косичка, а обличчя прикрашала чорна іспанська борідка. Вона робила Мулу схожим на флібустьєра. Лиш бракувало до цього образу Мулі золотої сережки у вусі.

Тієї ж миті, як я подумав про сережку, в мене за вухом щось засвербіло. Я обережно підніс туди руку й добув довге гусяче, розщеплене на кінці перо. Лахміття з мене теж невідомо коли зникло, і я був уже в жовтій, як сонце, сорочці з широкими рукавами, а замість подертих штанів на мені з'явились картаті шорти-бриджі.

Затим на нас із Мулою, мабуть, зійшло натхнення, бо я вирішив писати, а Мула — пекти, і ми негайно полишили майдан, побігши робити те, що вирішили. Навколо нас розкривались великі квіти, припікало сонце, дзижчали вбрані в дорогоцінні блискучі обладунки мухи… Минулої ночі скінчилась весна і почалося літо.

До ранку я написав п’єсу, а Мула на кухні фортеці випік такого грандіозного й гарного торта, що всі жінки, поглянувши на нього, втрачали свідомість, а чоловіки відходили вражені, мовчазні й замислені, і довго ще мовчали, розмірковуючи про сенс буття. А віднайшовши його, раділи, мов діти.

Ми з Мулою зустрілись по обіді. Я прочитав йому свою п’єсу, а він пригостив мене шматком торта, і ми здогадалися, що світ навколо нас зазнав змін. Змінилося щось невловиме, але важливе — те, що визначало наше життя. Ми зрозуміли, що Творці приходять тихо. Не так, як галасливі хроби. А для перемоги над злом слід просто усвідомити себе Творцем, відчути й зрозуміти себе як Творця. І при цьому завжди лишатися придурком.

За тиждень репетицій у театрі-шатрі відбулася прем’єра моєї п’єси про нашу дівчину. Надворі шуміла літня злива, гримів грім, блискавки висвічували хмари.

Ми з Мулою дивилися виставу, сидячи в першому ряду. Мула прошепотів:

— Наша дівчина пішла сонячного дня, а повернутись мусить із дощем. Я відчуваю.

Я кивнув на знак згоди і тихо звернувся до Зевса, що сидів ліворуч:

— Вам усе про все відомо… Мій дідусь казав про Великий Скарб…

— Предки завжди мають рацію, — озвався Зевс, лоскочучи за вухом маленьку таксу Цербо, яка, мов кіт, прилаштувалась у Зевса на колінах.

Я озирнувся і вглибині переповненої зали розрізнив силует могутнього Харона. Перевізник дивився виставу, стоячи за останнім рядом, бо сидіти не міг — крісла були для нього замалі…

Скромність ніколи не була моєю головною чеснотою, тому скажу: постановка мала гучний успіх. Ось зал плескає, кричить захоплено, і на сцену кілька разів виходять та розкланюються перед публікою актори. Але зала не вщухає, і тоді на кін піднімаємося ми з Мулою, ведучи за собою ще мудрого Зевса й могутнього перевізника Харона. Назирці на сцену чимчикує сімейство Продавця лотерейних квитків. Його діти бавляться з кумедною таксою Цербо, яка, привернувши загальну увагу, намагається стати на задні лапки.

Вогні рампи засліплюють мене та Мулу, і, тимчасово невидима, навшпиньки підкрадається й бере нас за руки виконавиця головної ролі — талановита й симпатична шкільна вчителька молодших класів… Ось вона веде нас до краю сцени… плескає шалено й підносить квіти зал… Ми втрьох вклоняємося, і я розумію, що тепер з нами Вона — наше сонечко й білочка, наша квітка — наша дівчина…

Вона посміхається нам і простягає потерте вітром і сонцем оголошення:

— Ви шукали мене?.. Я знайшлася!..

Р. S.

Минуло небагато часу. Мула мріяв про власний найбільший у світі ресторан і збирався відкривати поки що свій перший, невеликий. Великий же Бос доглядав за пам’ятником собі, що стояв так само в міському парку. Пам’ятник капризував, багато смітив, і Бос із ним мучився.

Мав, бідака, ще одну гризоту: його мама щодня вигулювала в парку мисливських собак. Ті обов'язково цвіркали на постамент, а Бос сварився з ними та матусею, став похмурий і дратівливий. Єдиною його втіхою було красти в пам’ятника недопиту філіжанку кави і смакувати вистиглим напоєм десь у кущах, перечитуючи старі газети (на відміну від кави, Бос не передплатив їх на десять років).

Тож двічі або навіть тричі подумайте перед тим, як ставити собі пам’ятника за життя… Ага, і ще: коли дітлахи, граючись, випрали в джерельці на нашому городі стару хустину баби Ганки, у вовні лишилося кілька часток золота…