Дерево бодхi. Повернення придуркiв [Романи]

Над обрієм, ніби велетенські чорні птахи, з’явилося кілька гелікоптерів. Вони підлетіли ближче та зависли над лавами хробів. Ті розступилися, і ґвинтокрили посідали. Хроби почали вантажитись до машин.

— Невже організовують десант? — скрушно і стривожено шепотів дідок.

Танк Боса загуркотів і, рушивши, підкотився майже до краю рову з крокодилами.

«Ні, крокодили навряд чи допоможуть», — подумав я, а з башти танка тим часом виліз Великий Бос, а за ним — капітан-генерал Перелюб. Обидва були в плямистій військовій формі, тільки Бос — у білій з коричневатими плямами, а Перелюб навпаки: у коричневій з білими. Бос тримав у руці мегафон і дивився знизу просто в наше вікно:

— Прадавєц! — закричав він. — Вийді!.. Паґаварім!..

— Даруйте, — всміхнувся нам лотерейник і, поправивши краватку (а вбраний він був, немов на співбесіду), вийшов у сусідню кімнату і там відчинив віконниці.

— Прадавєц! — вишкірився, побачивши гладуна, Бос. — Дараґой, ти зря васкрєс!..

— Гадаєш?.. — відповів у свого мегафончика лотерейник.

— Да увєрєн!.. — пихато глузував Бос. — Мала таво, што ти надаєл всєм са сваімі білєтамі, каториє нічєго нє виіґривают… Помню, сам у тєбя на дєсять тисяч купіл… Так вот… Мала таво, што ти абманщік і ґад… Но ти єщо укриваєш у сєбя тєх, кто должєн мнє дєньґі!.. — Бос почав судомно смикати рукою — певно, у нього починалась істерика. — Но мала!! — майже зойкнув він з мегафона. — Еті прідуркі і галадранци, каторих ти пріютіл в свайом ґнєздє, шляютса па ґораду, нарушают пакой і парядак… Бєрут заложнікав і взривают дама!!.. — Бос зробив паузу, відсапуючись. — Прадавєц!!.. Ти знаєш, ґдє лєжат тє, каториє думалі, што я бандіт?.. А?!..

— Знаю-знаю, — прогугонів Продавець з вікна. — Але я знаю також, що ти і твоє військо прийшли сюди не через тих двох хлоп’ят…

— Да, Прадавєц, да! — шкірився Бос. — Я прішол сюда із-за тєбя!.. Мнє нікаґда нє нравілась то, што ти сєбє пазваляєш!.. Я хачу убєдітьса сам, што ти больше нікаґда нє васкрєснєш!..

Тут танкова гармата націлилась на Продавця, ми з Мулою та вартовим відсахнулись від вікна, а лотерейник з криком: «Лягайте!» з неочікуваною спритністю вибіг із суміжної кімнати та повалив нас на кам’яну долівку.

Підлогу трусонуло. Я побачив, як у отворі дверей, у диму, літає каміння, і лише за мить почув страшенний гуркіт, і блискавкою нас осяяло полум'я.

Продавець, не гаючи часу, ухопив нас трьох: Мулу, мене та худого старенького вартового, і ми шкереберть покотились по старовинних сходах униз — геть із вежі над брамою…

— Стіни товстелезні, — важко дихав і посміхався Продавець вже на вулиці, під захистом мурів. — Танк — не біда…

Упевнившись, що ми не постраждали, лотерейник покинув нас, бо мав нагальні справи. Пошкандибав до свого поста й вартовий.

Ми з Мулою лишились самі. У подвір’ях фортеці, у великих казанах поети варили навіщось шоколад, і запахи какао, схрещуючись з димом березового вугілля, могли б звабити будь кого. Але не тепер, бо всі знали: починалась війна…

Якщо не враховувати пострілу з танка, бойові дії розпочалися з атаки гелікоптерів, які скидали на спорожнілі фортечні вулички бомби, стріляли з кулеметів, вибиваючи зі старих стін порох та псуючи бруківку. Мешканцям, на щастя, цей напад не завдав шкоди, бо всі встигли сховатись у будівлях та пивницях.

Обстрілявши фортецю, вертольоти опустились нижче й повипускали довгі мотузки, якими на землю почали з’їжджати хроби. Один з гелікоптерів ледве не зачепив повітряну кулю тримача неба — вона захиталась, і тієї ж миті небо похилилося.

Гелікоптери з тривожним виттям почали теж хилитися і ковзати до землі, ніби втративши в повітрі невидиму опору. Пілоти, остерігаючись зачепитися за мур або якусь вежу, підняли машини вище, але встигли не всі, і пара вертольотів торкнулась-таки зовнішнього муру і, перевалившись через нього, загриміла до крокодилячого рову.

Решті машин теж не вдалося врятуватись, бо, хоч гелікоптери й проминули високі фортечні стіни, їхню зграю несло далі. Машини з хробами на борту нарешті зійшлися докупи, мов мухи навесні, і зруйнувалися просто над лавами війська.

Перша невдача лиш додала хробам люті. Скориставшись вертольотами в рові як містками, вони, наче чорні таргани, посунули до стін фортеці. У штурханині багато хробаків падало у воду, де на них чекали голодні механічні крокодили.

Моторошний низький, схожий на протяжне мукання, крик хроб’ячого війська розлягся полями, і до нього додавались короткі верескляві лементування тих, що потрапляли в рів.

Хроби виявились досить здібними поторочами, бо ті, кому вдалося дістатись стіни, почали ставати один на одного й будувати таким чином піраміду. Хтось дерся камінням самотужки, встромляючи в щілини кладки ніж, але такі швидко падали, теж потрапляючи до крокодилів.

Піраміда швидко росла, і верхній її ряд мав уже дістатись якогось прорубаного в мурі вікна. Коли це вікно відчинилося, і кілька поетів перекинуло відра з гарячим шоколадом… Обпечені хроби заойкали, піраміда затрусилася й осипалась у рівчак.

Бос із Перелюбом, маневруючи на танку довкола рову, теж потроху чавили хробів, бо тих було справді, як колорадських жуків, і не чавити їх було неможливо. Отже, маневруючи, вони стріляли по фортеці і добряче поруйнували вежу над головною брамою. Що ж до власне головної брами, зачиненої мостом та грубезними ґратами, то її штурмував спочатку керований робітниками автокран. Видовживши стрілу, він зачепив гаком один із ланцюгів і намагався опустити міст. Коли це не вдалося, під’їхав розлючений Бос і кількома пострілами з танкової гармати вщент зруйнував моста.

Ми з Мулою тим часом видобули з вежі-музею наші улюблену зброю — ґранатомети і, знайшовши собі зручну позицію на мурі, поцілили спочатку в автокран, а згодом — у танк. Башту його заклинило, і вона шалено оберталась. Перелюб з Босом, однак, полишили машину неушкодженими…

Незважаючи на втрати, хробів на полях лишалося ще без ліку. Вони гойдались хвилями, напливали своєю масою на фортецю і бились у її стіни. Невдовзі вже і рову з крокодилами не було — його весь заповнили собою вбрані в чорне тіла хробаків. Інші, галасуючи, тупали по них, лізли на стіни, гризли ковані ґрати, намагалися виламати менші брами та будь-що опинитись у фортеці. Їм допомагали робітники, які на бульдозерах теж дісталися мурів…

Розказували, що під час усієї катавасії мама Боса спостерігала за перебігом подій, стоячи на постаменті поруч із пам’ятником сину. Удвох зі скульптурним зображенням вони пили з філіжанок чорну каву. Ґраційні мисливські собаки були внизу, обабіч вантажівки зі скульптурою, переступали з лапки на лапку, але чемно чекали повернення господаря.

Не минуло й двох годин облоги, як до фортеці таки просоталися перші ватаги хробаків. Вони перехлюпнули мур на тій ділянці, де під стіною стояли вулики.

Бджолам поторочі в шкірянках не сподобалися. Добряче пожалені, із матюками та лементом, хроби пустились по фортечних вулицях. Мешканці кидали у них з вікон горщики з квітами, кухарі влучали в пики хробів помідорами й картоплею, пралі молотили по спинах бандитів дрючками, а лікарі жбурляли в них списи, до кінчиків яких було прилаштовано шприци зі снодійним або послаблюючим.

Проте з іншого боку укріплення вже були зірвані бульдозером двері, й валом повалили до фортеці, наче вода у пробоїну корабля, нові потвори.

Люті роздрочені хроби бігали фортецею, мов іспанські бугаї, шукаючи ворога. Над ними літали й жалили бджоли, але потвор було, певно, більше, ніж комах. Хробам зоставалось лишень поруйнувати останні перешкоди, щоб дістатися до бідолашних мешканців.

Захистом фортечан були тепер тільки двері та стіни будинків.

Ми з Мулою переховувались на даху вежі-музею, коли побачили, як кілька потвор змотують канат і опускають повітряну кулю тримача неба. Ми негайно спустились надвір: тримач неба і з ним разом усе небо й земля були в небезпеці.