-->

Iсторiя м/т i лiсового дива

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Iсторiя м/т i лiсового дива, Ое Кендзабуро-- . Жанр: Современная проза. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Iсторiя м/т i лiсового дива
Название: Iсторiя м/т i лiсового дива
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 137
Читать онлайн

Iсторiя м/т i лiсового дива читать книгу онлайн

Iсторiя м/т i лiсового дива - читать бесплатно онлайн , автор Ое Кендзабуро
Від перекладача   До роману Кендзабуро Ое «Історія М/Т і лісового дива»   Твір художника — наче дзеркало: кожен бачить ретельно і дбайливо відполіровану майстром поверхню, шляхетну оздобу, але водночас і частку самого себе; глибинний же шар амальгами лишається прихованим від очей, а її рецепт — таємницею митця.   Ще більшою мірою це стосується сприйняття мистецького твору Сходу вихованцем західної цивілізації: культура Сходу, особливо Японії, — це культура тіні, мистецтво недомовленого, вміння рядком, порухом пензля, пелюсткою квітки навіяти незглибимі почуття. І хоч нам, європейцям, навряд чи осягнути ту безодню, вона непереборно вабить принаймні зазирнути в неї. Та ба — в мерехтінні тіней лише ввижається своє.   Чи ж це не ми брукували «дорогу мерців», якою вислано в засвіт кращих Будівничих? Хіба не наші Руйнівники пильнували ревно, аби бодай крихта правди про новий світ не промкнулася назовні, де віддавна краще за нас знали, як ми живемо? Чи не ми це через «великий переділ» досі ніяк не прогодуємо самі себе? А хто повигадував «державні мови», незрозумілі навіть найближчим сусідам? Чи не ми понівечили власні ліси так, що годі шукати притулку в них душам дітей «лісового дива»? І чи не траплялося нам виступати з іграшковою зброєю проти ворожої навали?..   Певен: будь-хто міг би знайти в романі Кендзабуро Ое чимало образів з історії власного народу. Під химерними видивами селища в лісовій долині, певно, приховується дещо загальне для всіх. Бо який народ не звідав зламів і застою, розквіту й гонінь, війни й відбудови, перетворення народного вождя на тирана?   Чому ж не кожен твір західного сучасника, брата по цивілізації, присвячений тим самим загальнолюдським темам, викликає в моїй душі таку співзвучність? Може, річ у тому, що за плечима японського художника — тисячолітня культура, яка вивчала людину в єднанні з природою, з іншими людьми, з суспільством, складеним із людей, плекала мистецтво жити в цій єдності? Європейська культура лише тепер сягає щабля, на якому відкидаються виховані християнством стереотипи: природа підпорядкована людині — вінцеві творіння; суспільство нічого не варте, бо «кесарю — кесареве», але справжні цінності — в бога. А може, на щастя тисячолітній досвід християнства й новітня цивілізація не викоренили в нашому народі залишків предковічної культури, що ріднила людину з довколишнім світом?   Авжеж, можна було б списувати цілі сторінки міркуваннями щодо тлумачення того чи іншого образу японського письменника, аналізуючи історію та культуру його народу. Та чи ж варто? Нехай сам читач послугується принципом «увей», недіяння чогось, що суперечить природному плинові подій, тобто уникає упередженості й не боїться хибного розуміння. Бо згадаймо іншого східного мудреця, Рабіндраната Таґора:   Як перед похибками двері ти замкнеш,   До тебе Істина ввійти не зможе теж.   1989

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

1 ... 41 42 43 44 45 46 47 48 49 ... 58 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

рівчаках, скелях.

Коли в такому місці хтось із солдатів, що продиралися цепом угору крізь

чагарі, трохи відставав від товаришів (тобто його сусіди ліворуч і праворуч обганяли

його і втрачали з очей, бо цеп вигинався дугою), просто на бідолаху вискакував

«центр» і вражав його з рушниці. І мерщій відступав.

До солдата кидалися його двоє товаришів зліва й справа, і тут знову лунали

постріли, вже з обох флангів, і ті також падали.

Троє забити і утворювали неабиякий вилом у цепу солдатів, що дозволяло

«центрові», а за ним і флангам спокійнісінько зникнути в лісовій гущавині.

Отак невдовзі після початку прочісування кожна з бойових трійок виводила з

ладу по троє солдатів і ланцюг облавників рвався.

Якби в десантників усе йшло гаразд, тактика прочісування, обрана ротним,

зазнала б цілковитої невдачі. Але через помилку однієї з трійок «центр» був тяжко

поранений і потрапив у полон.

Ця трійка чатувала на скелі, обвитій лозою дикого винограду.

Я не раз приносив сестричці виноград із цієї скелі — одного зі «слідів» по

П’ятдесятиденній війні. Зі східного боку зарості густі, лежить каміння, так що дитині

видряпатися на скелю важкенько. А от із західного є доріжка, проточена джерельцем.

Вирахувавши, що саме з цього боку видиратимуться на скелю солдати, бойова

трійка зачаїлася нагорі. Проте кремезний солдат видряпався на каменюки і,

розсунувши лозу, вигулькнув зі східного боку.

Захоплений зненацька, «центр» квапливо вистрілив і не влучив. Тут

вихопилися, вже від джерельця, ще двоє солдатів, їх зустріли «правий фланг» і «лівий

фланг», але «центр», уже без набою у рушниці, не маючи часу відступати, просто

зістрибнув зі скелі.

Але тільки скотився схилом просто в руки ворогів.

21

Звістка про те, що захоплено першого полоненого, подіяла на солдатів, наче

сигнал сурми на відбій: усі мерщій кинулися з лісу.

Гадаю, їхній ротний був розумним командиром. Він досить швидко зрозумів

хибність обраної на початку тактики.

Допитавши полоненого, ротний прийняв рішення від завтра змінити порядок

бойових дій, щоб бодай частково зберегти своє добре ім’я.

Втім, нічого істотного від бранця не дізналися.

Мало того, що він упав зі скелі, розлючені загибеллю друзів солдати ще й

стусали його прикладами, навіть штрикали багнетами, тож приставлений до штабу,

він і так уже ледве дихав. На допиті, що його особисто проводив ротний, полонений

не сказав нічого певного і невдовзі помер.

За мирного часу він торгував саке й соєвим соусом і був відомий у селищі під

прізвиськом «Той, що тягає собаку». В ошатному мисливському капелюшку і

спортивних штанях розвозив він свій товар аж до кінця «висілка» на велосипеді з

міцним кошиком на передньому колесі, а за ним завжди волікся на мотузку рудий

песик.

Цей чоловік і постраждав тепер через свою невлучну стрільбу по вояках.

Увечері того дня, коли «Той, що тягає собаку», потрапив у полон і помер,

сталася незвичайна подія.

Мешканці лісового табору, що рятувалися втечею від прочісування лісу, в

самому розпалі роботи по переносу наметів на нове місце помітили, що пес, який

бігав поруч із дружиною та дітьми «Того, що тягає собаку», якось дивно скавучить.

Коли жінка, навантажена важким наметом та кухонним начинням, підвела

голову, то побачила в непевному вечірньому світлі, яке пробивалося поміж листям в

червонясто-чорну тінь, самотню невиразну постать.

Ніби «Той, що тягає собаку», як завжди, стояв у мисливському капелюшку й

спортивних штанях.

— Оце дивина! Що це там робить наш татусь? До нас не підходить і, здається,

навіть не дивиться в наш бік. Може, мені ввижається? — чи то до дітей та пса, чи то

сама до себе збентежено мимрила жінка.

Поки вона збиралася з духом, аби роздивитися краще, невиразна людська

постать зникла.

Коли надвечір табір було облагоджено, жінка завітала з розмовою до панотця-

настоятеля.

Розвідники тим часом уже встигли повідомити: «Той, що тягає собаку» взятий

у полон, може, вже й помер. Звістка ця дійшла й до його родини.

Настоятель висловив припущення, що дух чоловіка з’явився сповістити про

його смерть, аби дружина, діти, ба навіть собака марно не чекали. А якщо з’явиться

знову, то треба поводитися, наче нічого й не сталося; тоді дух зрозуміє, що звістку

про смерть почуто, і вгомониться. Якщо ж надто схвильовано сприймати його, то

хтозна, чи не завадить це духові спокійно вирушити до потойбічного світу.

Та й без цього може настати безлад, бо живі люди ходять лісом, де споконвіку

впокоюються між дерев душі померлих…

Вбита горем жінка відверто відказала:

— Та ми й самі здогадалися, коли побачили татусеву постать, що краще цього не

показувати! Ми ж бо його добре знали: як показати, що його бачимо, хтозна, чи не

потяг би він і нас за собою та ще й із собакою! А якщо вдати, що його не помітили,

татусева душа, хай навіть через нехіть, не вчинить нам нічого злого. Отак ми

показали, що потроху звикаємося з його смертю!

22

Наступного дня вдова «Того, що тягає собаку» перенесла свій намет подалі від

сусідських наметів.

— Нехай уже дух з’являється мені, дітям, собаці, але нікого більше не турбує, —

пояснювала вона.

А якщо і справді з’явиться, то тоді вона скаже дітям і собаці:

— Що ж там сталося із нашим татусем? Видно, його вже немає. Якщо він і

справді помер, то хай упокоїться його душа! Років за кілька і ми будемо там, де він!

Тим часом на «свердлувальному» верстаті збройного заводу вдові «Того, що

тягає собаку» вирізьбили поминальну табличку, вона поставила її в належному місці в

затінку й молилася, як годиться.

Дух чоловіка, який ширяв у жовтаво-зелених сутінках пралісу, заспокоївся,

привид більше не з’являвся.

Поки вдова «Того, що тягає собаку» вдавалася до хитрощів із його духом,

П’ятдесятиденна війна тривала.

Ротний, зрозумівши провал тактики прочісування, обдумував новий план, який

мав гарантувати армії Великої Японської імперії успіх у війні проти лісових

партизанів.

Нарешті його роздуми вилилися в тактику «війни за півкілометрівкою».

Розіклавши на столі в штабі-учительській карту півкілометрового масштабу,

ротний прокреслив на ній червону лінію від школи в долині, де перебував. П’ять

взводів один за одним мали йти крізь ліс за компасом у цьому напрямку. Дійшовши

до самого краю лісу, вони мусили виконати команду «кругом руш» і тим же курсом

повернутися в долину.

Наступного дня на карті було накреслено другу червону лінію під кутом десять

градусів до першої. І знову п’ять взводів похідною колоною пройшли через ліс і

повернулися назад по власних слідах.

Повторивши цей прийом тридцять шість разів, можна знищити таємничу

могуть лісу, що його обрали за криївку і вважали безмежним партизани.

Отак розумував ротний, розробляючи тактику «війни за півкілометрівкою».

Старійшини зі штабу вже на третій день проникли навіть у психологічну суть

задуму ротного. Один із них сам допомагав колись робити зйомки для тієї карти і

тепер підсміювався над її вадами.

Воювати ставало значно простіше, бо можна було легко розрахувати напрям

чергового маршруту й заздалегідь прибрати з дороги намети.

Але «війна за півкілометрівкою» несподівано принесла вирішальний успіх,

якого навіть не сподівався сам ротний. Взводний, що йшов попереду колони,

притискаючи до просякнутої потом на грудях гімнастерки компас, помітив попереду

1 ... 41 42 43 44 45 46 47 48 49 ... 58 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название