Який цей свiт

- Гейби наш Довбуш, лиш не так убраний, - проказав котрийсь із ґанку.

- Ади, і там зайдів б'ють, а нарід не кривдять, - дійшов думки ще один.

- Хрестяться, як ми.

- А паненка файна - чисто наша Гафійка, правда, Васи?.. - підштовхував ліктем товариша крайній.

Кіно мусіло йти.

І люди мусіли дивитися. Тепер уже і ті в тризубах зацікавлено пильнували "екран". Поставали з чат купкою на дверях і силилися зрозуміти: кіно було не про колгоспи, і не про війну Гітлера зі Сталіном, а про щось близьке, ото що чужою гавкаючою мовою.

- Це кіно трофейне, - здогадався старший і притулив до себе маленьку постать коханої дівчина.

- Най буде, то - про любов, - прошепотіла Гафійка. - Та воно, братчики, про лісових, про таких, як ми, що не дають свій край неволити, - розхоробрився той, що урвався до клубу.

- Видко скрізь є тих зайдеїв, охочих до чужого...

Кіно докрутилося до кінця.

- Вибачайте, люди, - звернувся старший до всіх. - І не бійтеся, ми вас кривдити не дамо. На то ми лісами бідуємо, аби у наші гори ніяка погань більше не прилізла. Розходіться з Богом!

Лазар сидів у своєму закамарку, як муха за лубом.

Люди поволі розходилися верхами.

Бородатих також не стало. І тих, що говорили не по-нашому, і тих, у тризубах - усіх поглинула ніч.

Тільки стрибки принишкли у сховах, як горобці в стрісі.

Та кобила в стайні поверла лошатко.

І її ґазидня до ранку вчинила хлопчика.

Який цей світ

ВАСЮТА впросилася цього літа спати в оборозі. Оборіг був височенький, містив сорок копиць сіна, вивершений до самого піддашшя, і стара Лазирчучка подумала собі: а чому ні, дівка сінові нічого не вдіє лихого, а що переспить літо на свіжому повітрі, то лиш їй до здоров’я буде.

Васюті виповнилось сімнадцять тогідь в Пилипівну. Лазирчучка справила доньці новий чорний сардак з великими китицями на грудях та вишитою черленою прошивкою. Сардачук був по моді короткуватий і до низу розкрилений. А Васюта собі запряла й Задурєнок на черевики жовтого юхту на корках. То лиш багачка могла собі вишити у Кутах такі черевики на двох мосяжних блискучих пряжках. Але Лазарчуччина Васюта скромна та роботяща, а на лице файна, як та ружа у вранішній росі, то неня не перечила: най, дівка цілу зиму кудулю пазила і собі заробила.

У неділю рано Васюта покаталася в стайні, обмилася в кориті під задньою ринвою, витерлася конопляною дранкою і вбігла до сіней у самій сорочці, розпашіла від студеного купілю.

- Уже дзвонили, - нагадала слаба неня з печі, аби донька не спізнилася на Службу Божу.

- Ага, я чула, вже другий раз, треба бігти.

Васюта вбрала вишиту низинкою чорнобриву сорочку-рукавівку, що пасувала до її карих, гейби здивованих великих очей, на шию зачепила зґарди, ще бабині важкі монети із профілем королеви Ядвиги - аж довга шия вигнулася наперед під срібним тягарем, вперезалася тонким поясом. Лишилося натягти білі швабські панчішки та взутися в свої ненаглядні мешти.

- Ведися ґречно, не пхайся до престолу поперед ґаздинь, стій рівненько у нашому закутку, не зазирай на мужеський бік і, не допусти Господи, не вишкірюй зуби по дорозі, як Юрчишина... - довго наставляла стара з печі, заки дівка заплітала кісники з бовтицями у „вильця" - спершу дві з боків, відтак обі в одну і переймала червоним кісником товсту косу.

Дзеркала у хаті не було, і Васюта, біжучи до церкви, похапцем заглядала у Фучуччину керницю - вона було темна, глибока, і дівчина бачила себе в усій красі до пояса.

- Кождий раз задирається, як коза, у керницю, що мені за краля, сидить цілий рік на самій кулеші і кваснім молоці, а вдає із себе паню, - воркотіла Юрчиха, несучи тлусте тіло позаду Васюти до церкви.

Васюта влітала крізь тяжкі оковані церковні двері, як весняна зозулька, ховаючи свою молоду веселість під чорними густими віями, аби очі не глипнули мимохіть на мужеську половину, бо то неґречно на Службі Божій обзирати кресані та гачі у другім куті церкви, де виструнчувалися вусаті ґазди та їхні безвусі леґіні.

Васюта дивилася вбік на супротивну смерекову стіну церкви, де молоденький Христос тесав платву, а Святий Йосиф навчав його. Та дарма дівчина відводила очі то на одну, то на другу стіну старої церкви: скрізь їй ввижався Дмитро з голубим іскрям під золотими кучерями.

- Господи, відверни та заступи, - стогнала збоку Юрчиха в сирмових лискучих запасках.

Вона мала дівку-одиначку, найбагатшу відданицю на цілі Розтоки. Багачка проказувала „Отче наш" і „Богородицю", але так немилосердно, ніби вадилася, а не молилася, і все скісним оком накидала на вдовину дочку, щипаючи її то за лице, то за руки, то за ноги.

А коли вже Васюта ішла тримати фану, і її юхтові черевики скрипнули посеред церкви, багачка не стрималася і прошипіла посеред молитви:

- А Гошподи, боронь Боже, від таких безустидниць...

Жінки перезирнулися поміж собою, збиваючись із Божого на грішне, а священик пересторожливо підвищив голос, аж закашлявся: прийшли молитися чи одна одну перезирати...

Васюті дав старший брат фану жовту із позолоченими тороками з образом молодої, як сама Божа весна, Пречистої Діви Марії, і ця фана пасувала Васюті, вона вросла в ряду межи дівчатами, як молода смерічка у плаю, збоку Престолу повід мужеської половини.

Вона дивилася на зелений виноград під сонячним листом на Райських дверях, боялася на малу хвильку змилити вбік від того винограду, але виноград сіяв Дмитровим жаб'ївським кептарем у лелітках, а золоте листя разюче нагадувало Дмитрові кучері.

Бідна дівчина відганяла лихі думки, що мухами дзиґотіли коло чола, пробувала заглибитися в церковний спів, але чула лиш Дмитрів грудний голос, так добре знайомий їй з сегорішних колядників. Коли колядували нені, то Дмитро нижче всіх кланявся Лазирчучці, але дивився на Васюту, а вже як виколядували доньці і вона дрижачою рукою подала колач і п'ятку міхоноші, Дмитро перехопив той колач і під ним потиснув її за пальці але так сильно, що дівка зойкнула, а неня невдоволено проказала:

- Йди-ко, Васю, утвори широко задні двері, бо на передні буде темно виходити колядникам, та рухайси, що стоїш?..

Васюта мигнула розпростерти двері, але Дмитро і там знайшовся і таки лапнув у потемку її за лікоть, та вже так потиснув, що вона вискнула.

- Що на тебе, агій, напало, що ти йойкаєш та вискаєш, встидала би си, икий ґурский з дівков!

Коли неня згадувала ґурского або аткотрого, аби не сказати „дідька", то було без жартів, і Васюта похапцем накинула кожушину та вискочила в стайню подивитися, чи коровка не збирається положитися - вона саме в Різдво чекали телятка. Заки дівчина почистила та підстелила коровці, аби та в Різдвяні свята не скаржилася Господеві за поганий догляд, то неня відходила з гніву, лиш фоскотіла у запічку. Васюта таки було чемна дитина, послушна, відколи старого Лазирчука у Прислопі убила смерека, і вдовиця з трирічною донькою лишилася бідувати.

Лазирчучка сапала по ґаздах, громадила в Глинянім на сінокосах, аби заробити сіна на годувальницю-коровину. Узимі Лазирчучка пряла вовну - її наймали, бо так тонко і рівно ніхто не вмів прясти не лиш у Розтоках чи Ріжні, а навіть у гоноровій Білоберезці. Капчики з Лазирчуччиної пряжі пізнашно було відразу у церкві на багачках - як фабричне, і якось вона капарила, прецінь, як вдовиця, котрій, як не люди, то Бог помагає. Доньку вона не пестила, виховувала строго по-гуцульськи, при людях не хвалила, а могла і погудити за хату незаметену чи грядку недополену. Але в глибині душі безмежно любила свою бідну сиротину і тішилася її ангельським поглядом покірних карих очиць, рум'яним білим личком, чорною пишною косою: таки файну дитину дав мені Бог, коби долю добру їй післав... І страшно всердилася було на Юрчиху, коли тота закляла Васюту на долю. За пусте. Минулого літа корова вирвалася від дівчина і вхопила шульок з багаччиного городу.